— У меня — постоянный прогресс. В 60 выглядел на 80, а сейчас все дают лет на 20 меньше, — каже сміхотерапевт 78-річний Леонід Січкін. Виступає як артист розмовного жанру. Каже, своїми жартами лікує людей.
Леонід Львович призначає зустріч на спортмайданчику в столичному Гідропарку. Чекає біля свого червоного "Шевроле". Має чорні вуса, трохи зморщок на обличчі.
— П'ять разів на тиждень тут тренуюся, — сідає на тренажер. Ногами підіймає 80-кілограмовий снаряд. — Захопився спортом у 60 років. Після того, як із запаленням легенів потрапив у реанімацію. У лікарні був уперше. Коли спитали, чи маю алергію на ліки, розвів руками: "Ніколи їх не приймав". У лікарні захотілося жити. Після виписки відмовився від алкоголю, почав займатися спортом. Спершу міг підняти лише 20 кілограмів. Зараз спокійно вижимаю всі 100.
Січкін переходить від одного тренажера до іншого. Вдягає рукавиці й піднімає штангу.
— Почав смішити людей із 7 років, — розповідає Леонід Львович. — Після війни по сусідству мешкали дві закадичні подруги. Якось почув на кухні їхню сварку: "Ти каструлю на мій стіл поставила!" — "Ох, ще стіл її розвалиться, ти диви!" — "Ти ще мені перечити будеш? Вже забула, як у війну з німцями перекидалася?" — "А ти що, свічку тримала?" Вийшов на вулицю. Став цю розмову переповідати сусідам, які сиділи на лавці. Сміялися так, що мало не падали.
Леонід вивчився на шофера. Працював водієм автобуса.
— Одночасно виступав на концертах народної самодіяльності, — згадує. — Якось мене помітив один режисер. Запросив у Київський мюзик-хол на ставку 170 рублів.
Кілька років давав концерти з іншими артистами. Потім вирішив почати сольну кар'єру. Щомісяця мав 17 виступів. Із них 15 — у селах. Якось поїхав в хуліганське село в Курській області Росії. Із дружиною і водієм під'їхали до клубу "Волгою". Директриса здивувалася: "Вас всього троє?" — "Він один виступатиме", — пояснює дружина. Директриса прошепотіла: "Швиденько їдьте. Недавно були в нас артисти. Глядачі їхній автобус розібрали — бо концерт не сподобався. Те ж і на вашу "Волгу" чекає".
На сцену таки вийшов. У залі стояв гамір. Говорю: "Хоч шанс дайте. Ви ще нічого не чули". Люди дві години слухали, мов заворожені. Після виступу допомогли зібрати апаратуру. Нашу машину проводжали оплесками. Мені тоді хотілося плакати.
— У 1980-х у тестя сталося два інсульти, — каже Леонід Львович. — Родичі прислали дружині телеграму: "Приїжджайте попрощатися, якщо встигнете". Потрапили до нього в реанімацію. Лежав без свідомості. Дружина закричала: "Роби хоч щось!" Від розгубленості я став водити над тестем руками. Він ожив. Почав посміхатися: "Я такий радий вас усіх бачити".
У газетах про цей випадок написали. Люди стали просити допомогти.
Одна жінка привела онука. На його очах розбився будівельник. Після того впав у ступор. Не розмовляв, дивився в одну точку. Возили його в Москву, Ленінград, Таллінн до академіків. Я заговорив до малого, трохи пожартував. Через два дні жінка подзвонила: "Мабуть, вам доведеться хлопчика назад повертати в той стан, бо тепер на місці всидіти не може".
Січкін пропонує продовжити розмову в машині. Сідає на водійське сидіння. Знімає спортивну шапку. Має гладко поголену голову.
Каже, наприкінці 1980-х півтора року працював у Чехословаччині. Був психотроніком у центрі нетрадиційної медицини.
— Першій клієнтці було 36 років, мала рак грудей, — розповідає Леонід Львович. — Лікарі давали їй максимум місяць. До мене звернулася її племінниця. Я спершу відмовив, однак вона наполягала. Домовилися, що лікуватиму безплатно. Але хворій скажемо, що вартість курсу — 10 тисяч крон. За них можна було купити дві машини.
Коли прийшов до пацієнтки, вона вже не могла піднятися. Та після кожного сеансу їй кращало. На сьомий день побачив цю жінку на вулиці. Говорить: "Завдяки вам заново народилася". Після 10-денного курсу повністю одужала.
"Народжу трьох дітей і всіх тобі віддам"
Леонід Січкін живе сам. Із дружиною розлучився 10 років тому. Має доньку, сина і двох онук.
— Розлучився, бо почуття минули, — говорить Леонід Львович. — Тепер від жінок відбою немає. На концертах передають записки з телефонами. Жінки в мене бувають, але всі вони разові. Одружуватися не хочу, бо вже відчув смак свободи. Онучка Маша якось сказала: "Як ти живеш один? Навіть поговорити немає з ким. От виросту, народжу трьох дітей і всіх тобі віддам. Буде веселіше". Потім подумала і додала: "Але до того часу тобі буде років 100. Ну, значить доведеться жити до 150".
6 
35413
Коментарі