— Два місяці нас водили за ніс. Мучили дзвінками. Казали, він у полоні з пораненою рукою, а насправді там лежало вже тіло, — каже 33-річна Олена Осаулко. Її чоловіка, старшину роти 81-ї десантно-штурмової бригади 34-річного Юрія Осаулка, поховали 21 травня в рідному селі Самогородок Козятинського району на Вінниччині. Прощалися з кіборгом більше тисячі людей. Він загинув 20 січня під завалами Донецького аеропорту.
Востаннє боєць приїздив додому на Новий рік до дружини та доньок, 7-річної Інеси й Сніжани, 3 роки.
— Обично в компаніях веселий був, любив затягнути пісню. А на Новий рік замкнувся у собі. Його спитали, чого такий німий. А він: як можу співати, як там мої друзья вмирають? — розповідає Олена. — Дзвонив кожний день. Розпитував, чи в Сніжанки насморк пройшов, чи Інеса вчиться. Інеса пісьма йому писала, але не висилала. Просто розкладала по комнаті. Малювала його бородатим, бо на війні нема де побритися. Писала, що як тільки повернеться, мама папу вже не пустить на війну, бо щодня плаче.
Юрій Осаулко до мобілізації оздоблював фасади будівель.
— Раніше у Вінниці знімали квартиру. Але фінансово було важко. Чотири роки тому переїхали в село до його батьків. Вони хату подарували. Тримали свиней, курей. Не знаю, як тепер без Юри. Я просто не вмію без нього жити. У снах просить не плакати. Каже, весь час поряд зі мною і оберігає, — додає Олена.
8 
35413
Коментарі