— Счастлива, что сейчас возле меня нет ни радио, ни телевизора. Лягу в уголку, притулюсь к подушке и кажется, что уже в раю, — говорить 82-річна Катерина Цибуля з Дебальцевого Донецької області, що перебуває під контролем ДНР. Місяць тому переїхала до міста Сокаль на Львівщині.
Катерина Цибуля живе у притулку районної благодійної організації "Карітас". В середу перед обідом вона з трьома переселенками порається на кухні: чистять картоплю, миють посуд після сніданку. Жінки вітаються і розходяться по кімнатах. Катерина Іванівна нарізає печінку.
— Бояться, — махає рукою. — То мені вже все рівно — стара. А ті бояться світитися, їм ще додому вертатися.
Катерина Іванівна викладає печінку в стару емальовану каструлю, ставить у напівпорожній холодильник. На полицях є масло, сардельки і зварена учора гречка.
— У нас на обід сьогодні картопляне пюре з печінкою. Зранку бутерброди з чаєм поїли. Волонтери продуктами забезпечують, а за свої хіба яку забаганку купуємо — солоденьке щось чи одяг на секонд-хенді, — жінка витирає руки, запрошує до кімнати. — Трохи від'їлися. На мені навіть не так футболка висить. На Донбасі вже й забули, що таке справжня їжа, — заправляє в теплі махрові рейтузи синю розтягнуту футболку, поверх накидає светр.
У невеликій кімнаті Катерини Цибулі — не вище за +14°. Під стінами стоять вісім ліжок. Двоє — двоповерхові. Застелені білою постіллю, без покривал. Із Катериною Іванівною в кімнаті мешкає сім'я Білоусів із Горлівки: мати, донька і 2-річна онука Вікторія. Доки жінки перуть у ванній, дитина грається на ліжку.
— В сусідній кімнаті теж четверо живуть. Із різних міст приїхали. Мене тут усі бабою Катею кличуть, бо я найстарша, — вмощується біля дитини.
— Я корінна росіянка, народилася в Азербайджані, а вийшла за українця. Росія за духом завжди була мені ближча. Не думала, що на старість зміню свої погляди, — підпирає обличчя руками, на нігтях акуратний манікюр, пальці ледь тремтять. — На початку 1990-х після смерті чоловіка взяла внука і з Баку поїхала в Україну. Тут мешкають чоловікові дві сестри. Купила хатину за 13 тисяч гривень. Обжила господарство. Через кілька років до мене й дочка переїхала з молодшою онукою. Я працювала прибиральницею. Ходила на базар яйця продавати, щоб вижити.
Помагала внука вивчити, внучку на ноги поставити. Молодим у нас завжди тяжко було. У жінок ніколи нормальної роботи не було — або варили, або прибирали, за щастя було мати город. Коли йшла голосувати за Януковича — вірила, як батькові. Думала, це той, хто нарешті пенсії підніме, гречку дешевою зробить. А він усіх нас в одне місце заткнув.
Вікторія починає капризувати. Катерина Іванівна бере дитину на руки, витирає їй сльози. Пригощає печивом зі своєї полички.
— Мала деколи так плаче по ночах, що й не заспокоїш. Воно від тої війни, певно, на все життя стрес матиме. Мені вже он скільки, а Другу світову досі пам'ятаю. Тоді мала 9 років. У Баку жили. Батько воював, досі не можу забути, як остовпіла, коли сказали, що загинув.
Війни в Азербайджані не було, а от бідність після неї — так. Голодували, в онучах по кілька років ходили, бо на нове взуття не вистачало. І зараз — не одне покоління підросте, поки хоч щось почнуть на Донбасі відбудовувати після боїв.
У Дебальцевому в Катерини Цибулі залишилася онука 27-річна Юлія з двома дітьми. Жінка понад місяць не має з нею зв'язку.
— Юлька жила на іншому кінці міста. Як почалися обстріли, перестали одна до одної ходити. Тільки зідзвонювалися. Спочатку казала, що все добре, а потім пропала. Дзвоню по кілька разів на день.
Катерина Іванівна витягує з кишені старий телефон, набирає номер. Автовідповідач каже, що абонент — поза зоною досяжності.
— Просила ж їй на початках: бери малих і їдь звідси — хоч в Україну, хоч в Росію до матері. А та вперлася, що війни не буде. Дочка ж моя ще влітку до Росії виїхала з онуком. Спочатку часто дзвонила. А потім, коли я почала захищати наших солдатів, перестала. Українські військові мені вмерти не дали. Коли на моїй вулиці в Дебальцевому всі повиїжджали, купила на останні гроші вугілля. Думала, переживу якось. Та в січні світло вимкнули, пенсію перестали платити. Закрилися магазини. До найближчого треба було кілька кілометрів іти.
Згорнула якось останні копійки, йду в магазин по хліб. На півдорозі чую, хтось здалека кричить до мене: ненько, ненько! Оглядаюся, біжить солдат з автоматом. Не розуміла, що значить "ненько", думала тут же розстріляє. А він підходить, такий весь молодий, симпатичний. У кишені порився, витягує 100 гривень. Каже: візьміть, ненько, купіть, що треба.
У Катерини Іванівни починає тремтіти голос, дістає з-під подушки хустинку, витирає очі від сліз.
— Не кидали вони мене. Зранку на подвір'я до курок вийшла, а через браму мені солдат кричить: бабцю, ви тут самі? Підходить ближче: що вам треба по хазяйству чи з їжі? Може, грошей? — Та де ти сину, — кажу, — грошей узяв, сам певно голодуєш, а в мене хоч якесь яйце дома є. Той так подивився, пішов. За годину приносить гречку, перловку, дві буханки хліба, цукру, консерву. З кишені витягує 20 гривень, каже: бабцю, чесне слово більше не маю, але я до вас ще прийду. Півночі за нього молилася.
Із Дебальцевого Катерина Цибуля виїхала 29 січня, коли місто почали інтенсивно обстрілювати.
— Тільки запалю в печі, дим догори йде — і як засвище з різних боків. Зразу падаю на підлогу й тільки Бога прошу, щоб гріхи відпустив. Зранку, як трохи стихало, бігла на металургійний завод у підвал ховатися. Там дівчата вмовили їхати з ними. Прийшла додому, оділа махрові теплі штани, якогось светра найшла, шапку. Хату закрила на ключ, курей відпустила на вулицю. Взяла лише документи та й подалася в центр на автобус. А там діти, мами, старі. Всі кудись їдуть, із кимось домовляються. У мене не було до кого їхати. Завезли з усіма в Слов'янськ, у притулок. Звідти — в Житомир. А потім на Львівщину. Тут як рідну прийняли, і їсти дали, й одягли. Якби знайшла яку хатину, то вже би певно додому й не верталася. Тут хоч поховають як людину.
У "Карітасі" Катерина Цибуля перебуває тимчасово. Її можуть перевести в будинок престарілих. Благодійники прийняли переселенців на місяць. За той час вони мусять знайти житло.
"Жінки пиячили. До них збігалися алкоголіки"
— Маємо мороку з тим, де діти дальше переселенців, — каже 38-річна Мар'яна Яремчук, заступник директора Сокальської благодійної організації "Карітас". — Квартири в містах їм не по кишені. У селах людей із Донбасу бояться брати. Восени того року поселили кількох жінок у будиночку в селі Тартаків Сокальського району на Львівщині. Господар облаштував для них дім, в якому не жив. Завіз трохи меблів, облагородив подвір'я, пообіцяв провести воду. Але жінки пиячили. До них збігалися алкоголіки чи не з усіх довколишніх сіл. Такого бардаку наробили, що біля дому годі й пройти було. Господар звернувся в сільську раду, аби виселити жінок. Тепер у селі відмовляються приймати будь-кого.
8 
35413
Коментарі