Зараз відбувається щось значно важливіше, ніж просто перехід до української мови

 

– Коли йшла революція, ми з дружиною якось трималися. Хоча я став плаксивий. Весь час плакав – і від жаху, і від гордості. Це не типово для мене. Але коли почалася війна – а після російського вторгнення до Криму – це війна, – стало зрозуміло: не можна сидіти, треба їхати, – каже Леонід Плющ, 75 років.

Із дружиною, 77-річною Тетяною, у квітні приїхали на місяць до Києва з Франції, де живуть 38 років. Разом з Оксаною Забужко прочитав 2,5-годинну лекцію "Як кожен може боротися з тоталітарною пропагандою" – зал був заповнений ущерть.

Зустрічаємося з Леонідом Плющем на кафедрі філології Києво-Могилянської академії. Потім із його дружиною та її подругами-дисидентками Іриною Пієвською й Тетяною Каспер ідемо до найближчої їдальні. Жінки сідають за столиком окремо.

Чого нам зараз варто найбільше остерігатися від Росії?

– Зараз Москва робить усе, щоб ми зненавиділи росіян. Нам дуже важливо перебороти всяку можливість русофобії. Але при цьому чітко знати, де ворог: не росіяни, а російська імперськість, також значною мірою російська православна церква, чекізм. Російський фашизм – моя тема з 1969 року. Перші його ластівки в Радянському Союзі я бачив у книжках письменника Івана Шевцова. Із нього починав досліджувати літературу, яку називав "хамською". Під виглядом комуністичної пропаганди він вів постійну антисемітську в своїх романах – "Тля", "Любовь и ненависть", "Набат", "Остров дьявола". Почав його досліджувати й побачив, що за антисемітизмом криються цікаві міфологеми. Магія алкоголю, наприклад, у тій літературі така: позитивний герой або не п'є, або вживає російську горілку, якщо вірменський коньяк – уже під питанням, а всякі чинзано – негативні типи. Є національна і статева магія: українці й жінки – завжди слабка ланка в радянській літературі. Жінку треба перевиховувати, малороса – теж. А жиди, мовляв, найбільше впливають саме на слабких. ­Журнал "Молодая гвардия" був шевцовський, фашистський наскрізь. Потім "Наш современник" з'явився, а вже в роки перебудови – "Пам'ять", фашистська організація в Москві. Це наростало й триває до сьогоднішнього дня.

Як ви – з російськомовної родини, математик – прийшли до українськості?

– Під впливом книжки Івана Дзюби "Націоналізм чи русифікація?" (написана 1965 року, критикує політику компартії в національному питанні. – "Країна") я почав розуміти, що є проблема мого сприйняття своєї нації. Я її не відчував. Спочатку головою дійшов до необхідності самостійності України. Як марксист, розумів: потрібно, аби радянська імперія розпалася. Коли тільки починав українізуватися, для мене проблемою було, що є велика російська культура і суто селянська, одноманітна українська. Але 1963-го ми познайомилися з Іриною Авдієвою – росіянкою, акторкою театру Леся Курбаса. Вона відкрила для нас із дружиною українську культуру 1920‑х років. Молодий Тичина, Анатоль Петрицький, бойчукісти, Микола Куліш, Лесь Курбас. Познайомила з Іриною Стешенко – онукою Михайла Старицького, доброю перекладачкою. Була дуже горда, що їхній рід походить від Рюриків. Завдяки їм я побачив, що була величезна українська культура. Досі вважаю, що Тичина набагато цікавіший за російських поетів того часу.

А 1964 року ми з дружиною зустрілися з Надією Суровцевою. Вона, дворянська панночка з Умані, як тільки почалася українська революція, кинулася на агітацію за Центральну Раду. Знала багато мов і працювала в Міністерстві закордонних справ – при Центральній раді, як шпигун Петлюри – при гетьмані Скоропадському. Закінчила Віденський університет, захистила дисертацію про Богдана Хмельницького. Стала пацифісткою, анархісткою, феміністкою, потім – комуністкою. Зійшлася з Юрієм Коцюбинським (український радянський воєначальник, син письменника Михайла Коцюбинського. – "Країна"), і він її загітував повернутися до радянської України. Згодом Суровцеву покликали до НКВД і повідомили, що Коцюбинський – шпигун, за яким вона має стежити. Вона бурхливо обурилася енкаведешнику, який її викликав: "Та як ти, шмаркач, смієш такого полководця обмовляти!"

Її заарештували як австрійську шпигунку. Відсиділа 27 років. Повернулася в Умань, де ми з нею й зустрілися. Вона приїхала з жінкою брата – есеркою Катериною Олицькою. Та більшовикам ніколи не вірила й сиділа свої три десятки років "за дєло". Вони обидві зіграли для нас дуже важливу роль. Були дуже різні – Надія Суровцева – щира українська жінка. Уперше ми з дружиною побачили таку віддану українству людину. Весела, життєлюбна. Коли про табори розповідала, ми весь час реготали. Олицька ж була есерка, як у кіно: сувора, суперчесна, пряма. Це були люди ХІХ століття, і ця естафета поколінь на нас дуже вплинула.

Як перейшли на українську?

– 1965 року. Оскільки спілкувався з українськими дисидентами, мимоволі мав говорити нею. Спочатку – каліченою. За перший місяць двічі почув: "Говорите со мной по-человечески". Другий раз – у бібліотеці імені Вернадського (нині Національна бібліотека в Києві. – "Країна"). Мабуть, вираз обличчя в мене був такий звірячий, що дядько, який це сказав, від мене просто відстрибнув. Я раптово відчув себе українцем.

Тетяна Плющ нагадує, що час іти до академії – на домовлену зустріч зі студентами. Леонід Іванович важко встає, не розгинаючи ліву ногу. Іде поволі, накульгуючи.

У кімнаті – зо два десятки дівчат, приятелі Плющів, акторка Галина Стефанова. Професор Роман Веретельник, який організував цю зустріч для своїх студенток, встановлює відеокамеру на першій парті ліворуч. За столом сидять Леонід і Тетяна Плющі.

– Щоб зрозуміти історію пана Леоніда і пані Тетяни, уявіть: ми з вами протестували, як-от цієї зими, – робили те, що вважаємо за правильне. Але, скажімо, 1 грудня на Майдан підтримати нас вийшли тільки 50 людей, а не мільйон, – каже Роман Веретельник.

Розповідає про українських диси­дентів. Вибачається, що задовго, і передає слово Леонідові Плющу.

– Я почну з жіночого питання, оскільки основні тези пан Роман уже виклав, – усміхається той. – У 1967–1968 роках було вже очевидно, що скоро всіх арештують. Тож обговорювали між собою, що робити. Зрозуміло, мовчати не можемо. Якщо промовчимо, то наші діти так само презирливо ставитимуться до нашого покоління, як ми до попереднього – покоління рабів, а ми не раби. Домовилися: ідемо на ризик. Тоді постає проблема: що буде з дітьми? Переслідували ж чоловіків і жінок однаково. Потрібен був розподіл ролей – хтось робить вигляд, що він не займається дисидентством. Ми домовилися, що Таня залишається ніби осторонь.

Леоніда Плюща 1968-го звільнили з Інституту кібернетики Академії наук УРСР, де працював інженером-математиком. Причина: надіслав до "Комсомольской правды" різку статтю про суд над правозахисником Олександром Гінзбургом. Далі писав до самвидаву, зокрема, про національні проблеми в Радянському Союзі. 1969 року став членом Ініціативної групи захисту прав людини в СРСР. У січні 1972-го Плюща заарештували. Звинувачення: "антирадянська агітація і пропаганда з метою підриву радянської влади".

– На допитах відмовився відповідати. Сказав: "Не буду отвечать на ваши вопросы, потому что считаю КГБ антисоветской организацией, а я с такими не хочу иметь дела". Це було знущання над ними, і, гадаю, – однією з причин, чому вони мене запроторили до психушки.

У липні 1973-го суд направив Леоніда Плюща на примусове лікування в Дніпропетровську спецпсихлікарню. "Лікували", зокрема, галоперидолом, що має сильні побічні ефекти – ламає тіло й руйнує психіку.

– Мені лікарі весь час товкмачили в божевільні: визнайте, що ви – ­хворий. Вимагали розкаятися в своїх "неправильних ідеях". Так дістали, що я готовий був відступити. Але що буде далі? Вони на цьому не зупиняться, такі випадки траплялися: щойно людина починала з ними погоджуватися, вони витискували з неї все. Отже, я здався, видав когось, мене звільняють. Але дружина ледве стримує своє презирство – її я втратив. Дитину – теж. Друзі – те саме. Самоповагу втратив. Яке життя я таким чином врятую? Хіба мені потрібне таке життя?

1974-го учасники Міжнародного конгресу математиків у Ванкувері підписали відкритого листа з вимогою негайно звільнити Леоніда Плюща. Наступного року радянські право­захисники поширили книжку-сам­видав "Історія хвороби Леоніда Плюща". У Парижі відбувся мітинг на його захист. У січні 1976-го родині Плющів дозволили емігрувати із СРСР.

– Усвідомлював: ми самі себе захищаємо тим, що боремося. Владі так важче було робити вигляд, ніби нас не існує, інформація просочувалася за кордон, і вони мали принаймні маскувати свої злочини. У дисидентському русі наро­джувалася особистість. Спочатку був гомо совєтікус – масова людина з масовою свідомістю, яку нам втовкмачували в голови. Поступово частина з нас почали мислити самостійно. Мій приятель, парторг інституту, був антикомуністом. Казав, що я комуніст за поглядами. Різниця між нами була в одному: я говорив те, що думаю, він – одягав маску. А дисидентам важливо було висловлювати свої думки, раз ми до них дійшли – інакше, хоч які правильні, вони нічого не варті. Майдан – це наступний крок: тепер на наших очах з особистостей наро­джується нація.

Леоніда Плюща запитують, що було найтяжче в лікарні.

– Це і ліки, які вони давали, і оточення, і безнадія. У тюрмі є визначений строк. Його можуть продовжити, але врешті й він скінчиться, і ти вийдеш. А тут – безкінечно. Оточення – страшне. Я пробував виховувати в собі замкнутість, не чути, не думати. Такий штучний аутизм, щоб відмежуватися від цього середовища. Небезпечно, бо він міг перейти у справжній. Тим більше, що ліки цьому сприяли. Штучно викликали психічне захворювання. В Америці сказали: ще кілька років – і сталися б незворотні зміни. Врятувало те, що в Радянському Союзі брехали не тільки згори вниз, але й знизу вгору. За звітами лікарів, зі мною було покінчено. Діагноз поставили "мания реформизма", а потім – "мания изобретательства в области психологии".

У лікарні-тюрмі була така ієрархія: санітари-кримінальники, над ними – солдати, потім – медсестри й лікарі. Чимало кримінальників було й серед пацієнтів: думали, що там можна відпочити, і вдавали божевільних. Злодії в законі, яких зі мною привезли з Києва, попередили інших: "Якщо його торкнете – заріжемо". І кримінальники до мене добре ставилися. Щодо солдатів – такий випадок. Якось підходить охоронець, помітив, що я завжди окремо від гурту. "А ты чего один?" – питає. "Я политический", – відказую. "Ты из компании Сахарова?" – "Можна сказати і так", – я засміявся. Це єдиний, мабуть, кого він із дисидентів знав. Почав розпитувати мене. А потім розказав, що сам – осетин, його родичів розкуркулили, і він знає, що й до чого. Медсестра якось підслухала одну таку розмову, і сказала мені: "Я все поняла, не буду давать вам лекарства". Найстрашніші були лікарі – справжні гестапівці. Ми зробили помилку, що пробачили їх. Треба було судити.

Після зустрічі зі студентами завершуємо розмову в тій самій їдальні.

Яких помилок в Україні слід остерігатися, щоб знову не відкотитися назад?

– Проблема збереження мови залишається, але зациклення на ній нас дуже підвело. Нація ширша за мову. Це ще й армія, економіка, класові проблеми. Маю неприємний спогад із 1990 року, коли Українська Гельсінська спілка перетворювалася на Республіканську партію. Я, як колишній марксист, пропонував внести в програму робітниче питання – щодо профспілок, прав працівників тощо. Усі підтримали. Але в програму це не попало. Я запитав Левка Лук'яненка, коли він 1991 року балотувався у президенти, чому не їде на Донбас виступити. ­Шахтарі на той час готові були підтримати український рух. "Ні, я туди не поїду, бо доведеться говорити російською", – відповів Левко Григорович. Через такі дурниці ми втратили Донбас. Як зек, він мав рацію – захищав мову, за що, власне, й відсидів. Але президент має думати про країну в сукупності. Якби в Україні одразу цікавилися соціальними проблемами Донбасу, то не було би й мовної.

Ви приїжджали в Україну востаннє 2008‑го. Які зміни зауважили?

– Вони відбувалися хвилями. У 1995–1996 роках я бачив українізацію. 2006-го – так собі. А от коли 2008‑го викладав у "Могилянці", було боляче спостерігати спад. ­Студенти починали просякати зневірою, песимізмом і навіть цинізмом. Через те, що виробляли Тимошенко і Ющенко, люди переставали вірити, що революція була потрібна. Песимізм і апатія студентства мене вбивали.

Я бачив, що весь Київ розбитий на гетто – національні, релігійні, культурницькі. Вийти з цього провінціалізму було страшною проблемою. Зараз же після Майдану утворився спільний інформаційний простір.

Теперішні лідери теж робитимуть не те, що треба. Але ми вже вилікувалися від культу лідерів. Народжується громадянське суспільство. Є шанс, що цього разу остаточно виграємо. Зараз відбувається щось значно важливіше, ніж просто перехід до української мови. Це ще у Фаусті є: "Лиш той життя і волі гідний, хто б'ється день у день за них". Це важко – "день у день", дуже стомлюєшся. Але, слава Богу, в Україні вже досить багато є таких, хто готовий.

×