ҐУДЗИКИ КОЗАКИ ВИКОРИСТОВУВАЛИ ЗАМІСТЬ КУЛЬ
ЗБРОЯ – МОЯ ХВОРОБА. протягом всього життя. Якось з дружиною побували в Кам'янець-Подільському, де місцеве історичне товариство, яким керує Олександр Заремба, демонструвало мушкети і ладунки кам`янецьких гайдуків XVII століття. Почав читати літературу, яка не викликає не лише емоції захвату від козацтва, а дає знання.
У мене дуже багато пов'язано з кінотрилогією Єжи Гоффмана "Вогнем і мечем", "Потоп", "Пан Володиєвський". Рідня по матері уся з польського анклаву на Київщині. Молоде покоління в ньому вже усе православне і не ідентифікує себе, а от бабця моя ще польську знає, а прабабця в основному цією мовою і розмовляла.
БАГАТО МАТЕРІАЛІВ ЗНАЙШОВ У ФРАНЦУЗЬКОГО ОФІЦЕРА АРТИЛЕРІЇ ГІЙОМА ЛАВАССЕРА ДЕ БОПЛАНА. Він створив генеральну карту України. В його мапах завжди були зображені козаки. Коли він повернувся з мандрів Україною, підготував французькому королю звіт. Захопив опис бенкету польсько-української шляхти. Наприклад, у козаків ґудзики були нашиті різні. Їх могло не вистачати. Ґудзики спеціально робили якнайважчими, зі свинцю. Використовували іноді в бою замість куль, коли закінчувалися боєприпаси.
ЧОТИРИ РОКИ ТОМУ СТАВ ЧЛЕНОМ КЛУБУ ІСТОРИЧНОЇ РЕКОНСТРУКЦІЇ. Треба було "пошитися" – зробити історичний костюм. Була ідея стати писарем, бо люблю писемність і каліграфію. Відразу цю ідею зарубали. Писар – висока посада, як зараз заступник командира полку. Каламар і до нього прироблену чорнильницю носили за поясом як знак розрізнення. Полковники носили пірначі, сотники – келепи. Це було як погони зараз.
ОБ'ЄКТ МОДЕЛЮВАННЯ МАЄ ВІДПОВІДАТИ ІСТОРИЧНІЙ ДІЙСНОСТІ. Не можна прийти і стати гетьманом. Зацікавився тим, що могло відбуватися у рідній Боярці 350 років тому. Знайшов, що тут були козаки сотні Самійла Білецького. Пишаюся тим, що мною командує нащадок роду Білецьких (Андрій Білецький, командир полку спеціального призначення "Азов". – "Країна"). Навіть на нашій емблемі є геральдичний елемент із герба Білецьких – "Вольфсангель", той, який багато хто обзиває фашистським знаком.
ВІЙСЬКОВОГО ОДНОСТРОЮ У XVII СТОЛІТТІ ЩЕ НЕ ІСНУВАЛО. Щоденний і бойовий одяг – той самий. Якщо людина мала два-три жупани і декілька пар чобіт, вважалася заможною. У селах зазвичай сім'я на зиму могла мати один кожух й одні чоботи, аби по черзі на вулицю виходити.
ШИЄТЬСЯ ВСЕ ВРУЧНУ. Машинки використовувати "гріх великий", заклюють одразу. Професійне око бачить історичну невідповідність. Свитку й шаровари пошили в Кам'янці-Подільському. За пошиття жупана віддав 200 гривень. Шаблю ковалі зробили за 1200. Ладунка – 400 гривень, мушкет – 300 доларів. Постоли, шкіряні лапті, зробили з товаришем за півгодини. Це просто шматок шкіри, стягнутий шкіряним ремінцем, що одягався на онучі. Довше їздив за тою шкірою. Купив у подільській чинбарні. Технології обробки шкіри не змінилися з того часу.
У КАМ'ЯНЦІ-ПОДІЛЬСЬКОМУ РОБИЛИ ТАКОЖ ПОРОХІВНИЦЮ І ШАБЛЮ – ПОВНУ КОПІЮ ПОЛЬСЬКОЇ ГУСАРСЬКОЇ. "Сыграй-ка, брат, казачка и выпьем грань винца", – такі написи з'явилися на українських порохівницях у ХІХ столітті, після знищення Січі. Тоді наших селян забирали служити в царську армію. Почали малювати ведмедів, гармати. До того українські порохівниці оздоблювали пишним бароковим рослинним малюнком. Для посилення виразності у заглиблення втирали смолу або сажу. Зустрічаються зображення запорозького козака, звірів, птахів, церков, сцен полювання. Кожне зображення мало своє значення: лев – сила, орел – влада, пелікан – самопожертва, хрест – віра, дві пташки на гілці – зародження життя. У мене порохівниця дерев'яна, обшита свинячою шкірою.
СУКНО НА ШАРОВАРИ КУПИВ У ЗВИЧАЙНОМУ МАГАЗИНІ, ВОНО З ТОГО ЧАСУ НЕ ЗМІНИЛОСЯ. Тільки брати треба не товсте, як на пальто, а тонке. От на свитку домоткане полотно дуже довго шукав. Знайшов у себе в селі. Під носом лежало – на горищі був цілий сувій. Його прабабця виткала років 80 тому. Більшість довелось викинути – зіпсувалося через вологість.
ШАПКА – З ХУТРА ОНДАТРИ. Верх її з сукна, підбивають атласом. Білизну тоді не носили, хіба підштаники. Наряд служив весь рік, взимку в ньому холодно, влітку жарко. Пояс – зазвичай кушак. У мене це великий шматок тканого вручну гобелена, можна використати просто шматок гарної тканини, бажано червоної. Були і шовкові кушаки, але це дуже дорогі речі – мені не положено. Зверху шкіряний пояс, на який кріпилася вся амуніція – дві порохівниці, ладунка і шабля.
ЛАДУНКИ НАБИТІ ЗВИЧАЙНИМ СУЧАСНИМ ПОРОХОМ "СОКОЛ", МИСЛИВСЬКИМ, БЕЗДИМНИМ. Хоча кулі не використовують, для більшості мушкетів треба отримати з міліції папірець, що ця зброя не має бойової цінності. Щоб кататися за кордон по фестивалях, треба ще одну довідку: що мушкет не має цінності історичної.
МУШКЕТ – КЛАСИЧНА ЗБРОЯ КОЗАКАХVII СТОЛІТТЯ. ¬Порівняно із сучасною – надто незручна, вибаглива до погодних умов. Мій важить 9 кілограмів. Віддачу має нівроку. Автомат порівняно з мушкетом майже не глушить. Коли прицілився, треба сховати обличчя. Бо невеличкий вибух пороху неодноразово палив брови. Носили мушкет у руках, ніяких пасків. Шабля була дорожча за мушкет.
З ПОЛЬСЬКИМИ РЕКОНСТРУКТОРАМИ в нас нема жодних побутових конфліктів через жорстокі війни в минулому. Для росіян же історія – інструмент сучасної політики. В сепаратисти полізли і деякі придурошні наші реконструктори зі сходу. А інші російські колеги – це так звана "вата" зараз. 20 років вони приїздили в Україну на заходи. Особливо пов'язані з Другою світовою війною. У травні Київ – єдине місце на пострадянському просторі, де відзначали зустріч на ¬Ельбі. Допускали реконструкторів в американській, французькій, британській формах.
РОСІЯН ПРИБУВАЛО НА РЕКОНСТРУКЦІЇ ДО 400 ЧОЛОВІК, у тому числі Ігор Гіркін-Стрєлков – один із колишніх лідерів ДНР. Його часто бачили в обладунках московського драгуна часів наполеонівських війн. Також був білим офіцером, захоплювався і Другою світовою. На противагу таким гіркіним в "Азові" служить не один десяток громадян Росії.
8 
35413
Коментарі