У баби знищили посвідчення, що є внучкою Шевченка. Вона померла з голоду

У НАШОМУ СЕЛІ КОМУНІСТІВ НЕ ЛЮБИЛИ БІЛЬШЕ, НІЖ ЦАРІВ. ЦАРІ НА ЇХНЬОМУ ТЛІ БЛАГОДІЙНИКАМИ ВИДАВАЛИСЯ, – КАЖЕ ХУДОЖНИК МИКОЛА ЛИХОШВА, ДВОЮРІДНИЙ ПРАПРАВНУК ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

– НЕ ЧЕКАВ, ЩО БУДЕТЕ ФОТОГРАФУВАТИ, – ПРИГЛАДЖУЄ СИВУ ЧУПРИНУ ПІД ЧОРНИМ ФЕТРОВИМ БЕРЕТОМ МИКОЛА ЛИХОШВА. – Я Ж НАВІТЬ БЕЗ ВИШИВАНКИ, ПО-РОБОЧОМУ.

Художник вийшов зустріти на вулицю, за квартал від власної майстерні. Він у сірому плетеному светрі поверх сорочки з білим коміром. Невисокий.

Майстерню за 15 хв. ходу від метро Дружби народів Микола Петрович тримає 22 роки.

– Іноді гості кажуть: "О, так далеко йти!" А я у п'ятий клас по 6 кілометрів ходив зі свого села Гнилець до сусідніх Моринців щодня. Годинників тоді по селах не було. Зате поряд стояв завод. О 6:00 давав гудок. За ним мати вставала і нас будила. То були 19481949 роки.

 

Заходимо до внутрішнього двору через прохідну. Він заставлений 2- і 3-метровими скульптурами: козака Мамая, Михайла Грушевського, Тараса Шевченка.

– Це музей-майстерня Миколи Зноби, – пояснює Микола Петрович. – Ціла династія скульпторів. У мене тут тільки маленька кімнатка.

Підходить до вдвічі вищої за себе статуї Шевченка.

– Я його раніше особливо не читав. А тепер дивлюся: у кожній строфі Тараса Григоровича – філософія. З його талантом міг би як вареник у маслі плавать. Але ж бачте, пішов за судьбу народу боротися.

Тепер Шевченка з шинами і в касці на Майдані малюють. Як ставитеся до такої модернізації?

– Він давно став революційним символом. Тільки раніше його в шапці, як селянина, малювали, а зараз – як майданівця.

Невелика кімната-майстерня Миколи Лихошви розташована на другому поверсі 3-поверхового цегляного будинку: 13 кв. м заставлені картинами. На полицях – розчинники та фарби. На підвіконні – горня з пензлями, до вікна підвішений пучок калини.

– І це приміщення не годен утримувати, бо дорого платити, – каже Микола Петрович.

Частина робіт біля стіни спаковані в картонний папір – їх художник зібрав на виставку. Кілька метрових полотен притулені до шафи. На одному зображено солдата-Шевченка і постать Катерини – копія картини Тараса Григоровича.

– Це ескіз, – пояснює Микола Петрович. – Дороблять його ще довго треба. А толку з того? Їх же ніхто не купує. Ми, художники, зараз – жебраки. Раніше картини державна комісія закуповувала. Невелика графічна робота могла коштувати 200 доларів. Нині ж нема олігарха-патріота, щоб купував ці речі. Музей українського мистецтва також не може придбати, бо держава не дає грошей.

Чому вирішили стати художником?

– Це не вирішується. Стремління є, та й усе. Я викладач хороший. Із дітьми вмію працювати. Двійки ставив їм, але без обіди. Казав: "Ставлю "зайчика", зате красивенького-красивенького". А як художник я – звичайний професіонал. Деякі роботи сильні, а в основному – звичайні.

Микола Петрович підсовує мені стілець зі спинкою. Поруч сідає на табурет. На столі – спертий об шафу портрет Шевченка.

– Я тут блакитні очі намалював, хоча в нього були сірі. У спогадах вичитав. За його автопортретами не зрозуміло – який колір.

Моя мама була правнучка Шевченка по його братові Микиті. Мамина мама – баба Гапка – вийшла заміж із Моринців у село Гнилець. Тепер це – хутір, без сільради. Його об'єднали з Моринцями. Гнилець понівечило керівництво колгоспу. Викорчували всі фруктові дерева. Сьогодні серед села – поле, з якого немає користі.

Мене батьки назвали на честь Миколи ІІ, а сестру – на честь Катерини ІІ. У нашому селі люди були затуркані – шанували царів. Та ще й церква російська цінності насаджувала. Мама хотіла назвати сестру Галею, але батько записав у сільраді в документах Катериною. Однак мама її весь час Галею кликала. Потім виїхала на Донбас, вийшла заміж за шахтаря. У листах підписуємо "Катерині". А так усі знають, що Галя.

Вас із сестрою назвали на честь царів, а Шевченко їх не жалував.

– У нашому селі комуністів не любили більше, ніж царів. Царі на їхньому тлі благодійниками видавалися. Як скинули царів, селяни плакали в церквах. Хіба мій батько знав, що цариця Катерина українців поробила рабами? Історії не знав.

"Кобзаря" не читав?

– Хто там читав! – махає рукою Микола Петрович. – Народ здебільшого хрестики ставив замість підпису. Але ненавидів комуністів. Мене в партію рекомендували. Але я знав, що в селі косо дивитимуться. Бо партійці багато накапостили. Мій дід по батькові Степан був середняком. Жив трохи краще за інших. Працював від зорі до зорі в полі, а ввечері при лампі майстрував чоботи. 1933-го йому пришили ярлик куркуля, побили й разом із сином Петром, моїм батьком, і моєю матір'ю вигнали з хати. Забрали худобу, інвентар, одяг. Дід знайшов собі притулок у сусідньому селі в удови, а мати з батьком пішли до баби Гапки. Їй теж спокою не давали. Звинуватили, що віддала дочку за сина куркуля. У баби вигребли все з погребу. Просила, щоб хоч трохи огірків лишили. Сказали: "Не положено". Посвідчення, що вона – внучка Шевченка, знищили. Зоставили тільки ткацький верстат. Баба померла з голоду. Поховали в загальній могилі.

Науправляли нами комуністи. Наталя Вітренко говорить про загниваючий капіталізм. А сама од спідньої білизни до верхнього одягу – в капіталізмі.

Коли дізналися, що ваш прапрадід – геніальний чоловік?

– Малим того не розумів. Для мене тоді великою людиною був сусід дід Іван, який клепав діжки – клав дощечку до дощечки, оперізував їх обручами з ліщини. Коли він стукав по обручах молотком, удари було чути на весь куток. Ще був дід-гончар Кіндрат – робив із глини макітри для тіста.

У нашій хаті висів портрет Шевченка в рушниках. Раз я бавився біля нього – водив пальчиком по вусах. Мама сказала, що то – наш родич. Не здивувався. Родич та й родич. У всіх по хатах висять у рушниках фотографії родичів.

Коли мати сказала, що Шевченко писав вірші, то я чомусь був упевнений, що в усіх дітей є діди й баби, які вірші складають. Навіть коли до школу пішов, ще й тоді не думав, що Шевченко – особливий.

Підтримуєте зв'язки з родичами? Як живуть інші нащадки Тараса Григоровича Шевченка?

– На місцях тут трохи живуть, багато повиїжджали на заробітки в Росію. Моя племінниця одна – в Сибіру, друга – під Харковом.

Раз розпитував далекого родича, що він чув у родині про Шевченка. А він: "Не знаю, то старі люди знають". Мало хто цікавиться своїм родом.

Подивіться, які чоловіки раніше були, – показує на картину із зображенням козака. – Козаки горілку пили з розумом. Не так, як зараз. У моєї сестрички чоловік вкалував у шахті. Після роботи напивався до білої гарячки.

Жінка на кухні крутиться, дітей глядить. А мужчина – телевізор, футбол і випивка. Та ще в гральний автомат получку несе. Це в городах тунєядці такі. У селах вкалують на землі з ранку до ночі.

Я не п'ю. Тільки, буває, влітку до картоплі й салату з помідорів з півстакана холодного пива, не більше. Кажу на нього "полин", бо гірке.

У житті вам родинні зв'язки допомагали?

– Нікому не розповідав про них. В інститут поступав – ніхто не знав. На роботі в технікумі тільки через 15 років дізналися. То ще більше заздрити стали.

На свої 80 років хотів зробити виставку. Спілка художників виділяє зал. Художники подають багато заяв, але обирають одного. Я вказав, що в мене ювілей – 80 років, а в Тараса Шевченка – 200. У мене тематика шевченківська. Думаєте, мені дали? Ні, комусь своєму. Завжди всі помагають своякам.

Ви свояків не набули?

– У мене свої люди – не в начальстві. Мав армійських друзів у Росії – їздив до них у гості, доки телефонів не погубив. Росіяни бувають хороші парні. Але подивився на цей народ ближче і зрозумів: якщо взяти бригаду 500 хохлів і 500 росіян, поставити їх будувати якийсь об'єкт, то хохли построять удвічі швидше. Наші, як жуки в навозі, копошаться. А росіянин до 17:00 працює, а дальше йому треба полежать, випить, частушки поспівати.

Що хороше в росіян – вони компанійські. А ми – більш осібні.

Чому кажете "хохли"?

– Це як сільське прізвисько. У мене було прізвисько Кула. Товариша Володю Каструлею дражнили, бо він кинув фуражку, а вона надулася, наче каструля. "Хохли" – теж прізвисько, яке дали нам росіяни.

Шевченко іноді писав російською. Ви на російську переходили?

– Ніколи російською не говорив. Через мову зірвалося моє одруження. Холостякував до 37 років. Робкий у цьому був.

Перша дівчина була дуже красива. Мала 19 років – саме час одружуватися. А я мусив ще п'ять років в інституті вчиться. Купив їй золоті часи й подарував. Вона вийшла заміж за росіянина в Москву.

Потім познайомився з дівчиною в Чернігівській області, як їздив туди на практику. Писала мені. Побачив товариш, каже: "То ж мого брата наречена! Нащо ти їй пишеш?" То я й перестав.

Дружину зустрів випадково. Троюрідна сестра познайомила з дівчиною з Моринців, яка хотіла до Києва вийти заміж. Її приваблювало, що маю квартиру. Написала мені: звуть її Ліда, закінчила Політехнічний інститут з червоним дипломом. Смишльона. В науках, може, і смишльона, але в іншому виявилася не смишльона.

Домовилися зустрітися на Бессарабці. Написала, що буде в білому пальті. Я ждав-ждав, сюди голову кручу, туди – нема. Та й вернувся додому. Через годину приїжджає вона в білому пальті зі своєю сестрою-лікарем Олею, яку зустріла дорогою. Взяла її з собою, щоб не ніяковіти перед женихом.

Поставили на стіл пляшку вина, конфети. Випили й почали балакать. Заговорили про мову. Моя наречена каже: "Украинский язык – зачем он нужен? Вообще его не надо!" – хотіла показати, яка вона прогресивна. Мені це не сподобалося. Але нічого не сказав. Тільки на вус мотав. З нею стала сперечатися сестра. Сиділи й між собою гризлися.

Поїхали. Наречена листа одного написала, другого. А я не відповідаю. Думаю: якщо тобі на чорта той український язик, то нащо я буду тебе перевиховувати?

Років через два поїхав на батьківщину. ­Зустрівся з родичами, які натравили на мене ту наречену. Сказав, що мені сподобалася її сестра Оля. Та й – у Київ. Тижнів за два приїжджає ця Оля. Так ми й зійшлися.

Як ставитеся до того, що "ленінів" демонтували?

– Ми уже 20 років Леніна знімаємо й ніяк не подужаємо. А він, коли прийшов до влади, за день познімав пам'ятники царям.

Микола Петрович зашторює вікна, замикає майстерню. Надворі гладить сірого кудлатого кота.

– Він хороший, добре мишей ловить. Але уже старенький.

У батьківській хаті буваєте?

– Вже нема там до кого їхати. Хата в землю вросла, руйнується. За нею доглядати треба.

×