На смерть Євгена Коновальця 1938-го львівська газета "Громадський голос" відгукнулася статтею "Смерть коменданта ОУН". Я запитав батька, що це таке. Він пояснив: "Це організація, яка підпільно бореться за незалежність Української держави. Польська влада так ненавидить українських націоналістів, що кожного, кого запідозрить у причетності до ОУН, ув'язнює на 10 років. Але націоналісти сильні духом, вони не бояться навіть смерті, а бояться тільки одного – підневільного стану свого народу". Як мені тоді хотілося побачити хоча б одного такого націоналіста!
У Снятині знайомий запитав, чи не хотів би я вступити у підпільну молодіжну ОУН. "Я давно до цього готовий!" – відповів.
Серпень 1952-го. Восьма зона Піщаного табору міста Караганда. "Внимание, заключенные! Идти – не растягиваться, назад не оглядываться, в строю не разговаривать, не курить, из ряда в ряд не переходить! Шаг вправо, шаг влево считается побегом – конвой применяет оружие без предупреждения! Взять всем руки назад! Вперед марш!" – так оголошував конвой. І 400 змучених політв'язнів зашурхали ногами. Ішли мовчки, кожен думав про своє. Я – про всегулагівський страйк. Кілька тижнів до того з цією ідеєю до мене звернувся в'язень Степан Венгрин. Я відхилив її. Але запропонував зробити страйк в одній зоні. А тоді ланцюговою реакцією він міг би поширитися на всі зони ГУЛАГу.
Завдання складне. Панує страх, інертність. Сколихнути це міг якийсь поштовх. Таке вже раз було. Конвой так нахабно поводився з бригадою дорогою з роботи, що люди не витримали і сіли на землю. Над їхніми головами пустили кулеметні черги. Люди не встали. На них спустили собак. То був привід продовжити опір, але так не сталося.
Мене забрали до бура (барак посиленого режиму. – Країна). Наступного дня Василь Дерпак увмисне щось наробив, щоб його відправили до мене. Приніс інформацію, що в'язні хочуть, аби ми оголосили голодування. А вони на підтримку не вийдуть на роботу. Ми почали голодовку. Але страйк не відбувся.
Нас вивезли з Караганди. 250 чоловік, українців і литовців, розмістили в бараку селища Майкодук на пересилці. У сусідньому – було 40 чоловік. До них підсадили 18 із банди Воробйова. Тим зекам дозволяли носити ножі, і вони тероризували українців. Ми заявили начальнику: якщо блатні нападуть, рознесемо пересилку.
На пересилці хтось затягнув "Взяло дівча відра та й пішло по воду, а там хлопці-риболовці козацького роду". Підхопили інші. Над Єнісеєм лунала українська пісня. Литовці затягли своїх. І так до ночі. Конвой не заважав.
Українцям давали номери з літерами У або Ф, щоб легко розпізнати. Далі було три цифри. Мій номер – У-777. Я потрапив у четверту зону.
Місто Норильськ Красноярського краю будували в'язні. Частина, де велася робота, була огороджена, з вишками для конвою – це Горстрой, "горная стройка". Переділена навпіл – робота для жінок і для чоловіків. Як тільки завершували одну ділянку, колючий дріт пересували. По периферії від міста було шість зон. Зміна тривала 12 годин. 2 години йшло на дорогу. Але часто на вахті через обшуки затримували. Стоїмо, холод скручує кістки. На відпочинок лишалося 5 годин.
Після смерті Сталіна у в'язнів з'явилася надія. Але нас починають розстрілювати. То з вишки, то в тундрі "при спробі втечі".
25 травня 1953 року виходимо на роботу пригнічені. До роботи не приступаємо. Чуємо, у п'ятій зоні затріщав автомат. Одного вбили, шістьох поранили. Люди кричать: "Не будемо працювати! Викликайте комісію з Москви!" Та дехто боявся і взявся за роботу. Задудоніли і вгризлися в землю пневмомолотки. Але такого приводу не можна було впустити. Я вирубив компресорну станцію.
Підполковник Саричев кричав: "Ви зриваєте план! Не хочете – не працюйте, але ідіть звідси, ми приведемо інших". Звернувся до мене, щоб я виводив людей. Дав зрозуміти, що відповідальність покладена на мене. "Ніякого зриву немає, – кажу я. – Від закінчення війни минуло вісім років. В'язні Норильська не мали ні дня вихідного. Ми випередили графік".
Домовилися, що на роботу не виходимо. Та вранці, як нічого й не було, нас почали викликати дзвінком. Дехто пішов до виходу. Я побіг до воріт: "Барани, ви куди? На заріз?" Ніхто на роботу не вийшов. До того в Норильську відмовників розстрілювали. За деякий час ми перерізали електропроводи і дзвінки стихли.
6 червня у зону приїхала комісія з Москви на чолі з Кузнецовим – начальником тюремного управління МВС СРСР. Запропонували нам виділити делегатів для переговорів. Українців представляв я, росіян – Володимир Недоростков, білорусів – Григор Климович. Інших я не знав. Біля вахти стояв накритий червоним сукном стіл. Комісія сіла. Ми, тримаючи руки позаду, підійшли. Я почав говорити про порушення закону в таборі з 1946 року. Мене перебили, мовляв, ти ж не сидиш так довго. Пояснюю: я уповноважений від людей. Більше не перебивали. Я озвучив наші вимоги: припинити розстріли і свавілля, замінити керівництво Горлагу, скоротити робочий день до 8 годин, гарантувати вихідні, поліпшити харчування, дозволити листування й побачення, вивезти на материк інвалідів, зняти з бараків ґрати, а з людей – номери. І скасувати ОС – особливе совєщаніє, яке засуджувало без суду. Припинити тортури на допитах і закриті процеси. Переглянути особові справи.
Кузнецов запевнив, що стріляти в нас не будуть. Запропонував вийти на роботу. Ми погодилися. 9 червня всі зони, крім третьої, яка не визнавала комісії, приступили до роботи.
Того ж дня повідомили, що уряд розглянув наші пропозиції і постановив: змінити керівництво Горлагу, скоротити робочий день до 8 годин, гарантувати вихідні, дозволити відсилати два листи на місяць і мати побачення, зняти ґрати з бараків і номерні знаки з одягу, вивезти з Норильська інвалідів. Нам призначили нового начальника Царьова. Попереднього, Семенова, понизили у званні.
Третя зона продовжила страйк. Їм перестали возити їжу. Каторжники написали листівки, зробили повітряних зміїв. Один піднімав угору 300 скручених листівок. Коли нитка перегорала, листівки розсипалися. Вітер розносив їх по місту. Там організовували цілі комсомольські загони, які визбирували ті листівки й нищили. Випущено було 40 тисяч. У музеї в Норильську збереглося кілька із таким текстом: "Нас расстреливают и морят голодом. Мы добиваемся вызова правительственной комиссии. Просим советских граждан оказать нам помощь – сообщить правительству СССР о произволе над заключенными в Норильске. Каторжане 3-го отд."
Після листівок у зону завезли їжу. А з Москви прибув помічник генерального прокурора Вавилов. Почалися розправи.
22 червня із п'ятої в четверту зону перевели 700 в'язнів. Проводили по 100 чоловік. Посеред тундри від групи відділяли активістів, які брали участь у повстанні. Вели їх у невідомому напрямку. Усі зрозуміли: розстріл.
Я запропонував в'язням п'ятої зони не виходити на роботу, доки не повернуть відлучених людей. Вони не погодилися. Втомилися і воліли принишкнути. Але коли першу зміну нашої зони теж повели в тундру, ми відмовилися працювати. Виходу в адміністрації не було. Групу з тундри привели до нас. Почався другий етап боротьби. Ми відчували, що треба продовжувати. Бо поступки, на які так легко пішла Москва, тимчасові. На знак жалоби за тими, кого від нас відлучили, ми взяли тканину з матраців і вивісили два чорні прапори.
П'єсу "Назар Стодоля" підготували ще до повстання. Але нам заборонили її ставити – забагато українського. А тепер шість разів поставили. Люди йшли і йшли. Навіть ті, хто не знав української.
Були серед в'язнів і противники повстання. Вони поширювали листівки здаватися. А керівництво нав'язувало думку: українці хочуть відірвати від Росії радянське Заполяр'я і приєднати до України.
Освічені в'язні нашої зони на чолі з Максом Мінцем написали листа-звернення до президії Верховної Ради СРСР. Про свободу і права в'язнів, свавілля. Треба було це зачитати перед людьми. Але якщо закликати на мітинг, будуть перешкоджати. Ми поставили стіл перед бібліотекою. Трибуну, воду на неї. Усі заметушилися. Що це буде? І народ сам прийшов. Усі 5 тисяч людей нашої зони. Коли я почав виступ, хтось шепнув: "Ховайся, стріляє!" Усі впали. Але ніхто не стріляв. Я попросив встати. Лежать. Нарешті почали підійматися. Закінчив виступ. Коли спускався з трибуни, старший чоловік каже: "Дякую за все, що ти для нас робиш, брате", – міцно стиснув руку. "Я – китаєць", – додав. Далі підходили: "Я – українець", "Я – поляк", "Я – естонець", "Я – білорус". Підійшов Іван Кляченко-Божко, який відсидів 21 рік, колишній комуніст, тут очолив групу спротиву до повстання. Сидіти йому лишалося недовго, він не вірив у наш успіх. Сказав: "Вітаю тебе. Я знаю цей лад від його зародження. Можу запевнити, що від часу його встановлення такого вільного мітингу в Росії не було".
29 червня сказали, що у зону йде начальство. Я розпорядився не пускати. Почувся постріл. Один із в'язнів кинув каменем у начальника. Пролунала черга – 20 людей поранили.
Капітан румунської армії якраз мав звільнятися. Але сказав, що не покине нас у такий час.
1 липня 1953 року по в'язнях п'ятої зони відкрили кулеметний та автоматний вогонь. 27 чоловік убито, багато поранено. Жінки шостої зони підходили до дротів і благали стріляти в них, а не в хлопців. Ми на чорному прапорі пришили червону смугу. З'явився гімн в'язнів Норильска: "И черный флаг с кровавою полоской укажет путь нам в праведной борьбе!" Слова Григора Климовича.
2 липня встановили гучномовці. Лиш почалася промова Кузнецова, я вимкнув електрику. Наступного дня солдати провели новий кабель, і нам повідомили список осіб, котрих призначено на етап. Тисяча мала підійти з речами до вахти. Ніхто не пішов. Потім вони оголосили імена 700 інвалідів, яких хочуть вивезти на материк. Я застерігав не робити цього. Вони пішли на вахту. Але з тильної сторони солдати прорубали огорожу. Наступ мав бути у спину, коли проводжатимемо інвалідів.
Табір оточений військами. Весь день по гучномовцю закликали здатися і видати організаторів. Кузнецов, а я впізнав його голос, казав не слухати мене. І люди почали тікати. Один із них казав: "Я підтримую. Але мої нерви не витримують". 52 поляки організовано втекли на бік своїх і наших поневолювачів. Люди були виснажені. Відколи розстріляли в'язнів із п'ятої зони, ніхто не спав.
Кузнецов наказав усім збирати речі й виходити. Ми зрозуміли, що це – кінець. Я пішов на переговори. "Про що говорити?" – кричав він. "Завтра ми вийдемо", – переконую. А тим часом кілька "в'язнів перебігають на сторону Кузнецова. "Для чого ви так робите? – кажу людям. – Вертайтеся, беріть речі і виходьте в підпорядкування адміністрації". Кузнецов остовпів. У нього був інший план. Через 2 години і 30 хвилин нас мали розстріляти. Це було 4 липня.
Доки всі збиралися, я замислився, що робити: здатися? Ні, маю вийти із зони останнім. Один чоловік переконував: "Треба стояти! Набереться тисяча таких, що стоятимуть до кінця". "На смерть я людей не поведу", – відповів йому.
Недоросткова побили до напівсмерті. Мене, його і ще кількох повезли до гори Шмідтихи. Під нею ховали в'язнів. "Піти під Шмідтиху" – означало померти. Там уже було стільки трупів, що ями рили бульдозерами. Біля гори була невелика тюрма, для багатьох – остання.
Кілька днів сиділи в камерах. До Недоросткова ми покликали лікарку Безпалову. Вона щосили вдарила його по синій спині. Спитала, чи в тому місці болить. Попросили її вийти.
Найдовше трималася третя зона. 4 серпня до неї ввірвалися вантажівки з озброєними солдатами. Попід кулями бігав табірний фельдшер в'язень Іозас Козлаускас і намагався допомогти пораненим. Загинув той румунський капітан, що відмовився виходити на волю заради нашої боротьби. Поранених кидали в яму і стрибали їм на спини, товкли. Безпалову запитали, як вона на це дивиться як лікар. Вона відповіла: "Я спочатку чекіст, а потім – лікар". Так закінчилося Норильське повстання.
Козлаускасу на допиті сказали, що ми – фашисти. Він заперечив: "Ми боролися за ліквідацію тюрем, а ви – за їх збереження". На що начальник відповів: "Якби ми розпустили всі тюрми і табори – це означало б кінець радянської влади".
Із камери нас, дев'ятьох, виводили на прогулянки. Коли верталися в тюрму, мені у дверях перегородили дорогу. Товариші обернулися. У очах був страх і мовчазне "Прощавай". Офіцери Ширяєв і Байнер лишили мене на прохідній. Я говорив собі: "Тільки не бійся". У думках попрощався з усіма рідними і друзями. Але Байнер не вийняв пістолета. Узяв ключі і сказав іти вперед. Невже стрілятиме у спину? Таке робили, щоб не бачити у снах очей вбитих. Він зупинив мене біля моєї 12-ї камери, зняв наручники і пропустив. Я пішов у кут, сів на кришку параші. Обійняв руками коліна і завмер.
6 вересня сказали готуватися до етапу. Багатьох покарали новими термінами, перевели в інші тюрми. Там уже не били. Дозволяли писати листи. У бурах поклали підлогу.
1980-го полковник КГБ Павленко підтвердив: нас провокували на спротив – щоб мати привід перестріляти. Але не чекали таких масштабів. Чому нам це вдалося? Ми мали надію. А вона в житті – головне.
За три місяці в одиночній камері бура за підручниками для заочників вивчив англійську. Виміняв їх на "Кобзаря", бо Шевченка ще могли з дому прислати. "На цьому моя війна з ГУЛАГом закінчилася, треба братися за науку", – сказав собі. Згодом захопився йогою. Навчився масажу.
8 
35413
Коментарі
1