ВОЛОДИМИР ОГЛОБЛІН СФОТОГРАФУВАВ МЕТАЛЕВУ ПЛОЩИНУ, ЩО МОЖЕ БУТИ ФРАГМЕНТОМ ЗРУЙНОВАНОГО НЛО
ЗНІМАВ ЛЕНСЬКІ СТОВПИ – ЦЕ КАМ'ЯНІ ПАЛЬЦІ ВІКОМ ПОНАД 530 МІЛЬЙОНІВ РОКІВ. Із високого берега Лени (найбільша річка Північно-Східного Сибіру. – "Країна") побачив гарні піщані острови. Так буває, коли падає рівень води в річці. Як на зло, мисливець, якого приставили до мене на час експедиції, вкрав бензин для човна. Посварилися. Пригрозив поскаржитися на нього начальству через крадіжку. Цим розлютив чоловіка. Але знімати ж треба. Наступного ранку домовився, що чоловік вивезе мене на острівці, а ввечері – забере. Познімав. Темніє, однак ніхто по мене не їде. Вже холодно. Я посеред річки – вивітрює з усіх боків. Починаю усвідомлювати: якщо рівень води в річці підніметься, то мене змиє. Думаю, на це й був розрахунок. Раптом із протилежного берега – шум мотора. Повз мене йде човен. Почав кричати – марно. Тоді став стукати штативом – стійка об стійку. Човен зупинився. Я знову кричу. Чоловік посвітив ліхтариком, побачив мене й урятував.
Коли дісталися берега, мисливець, який мене покинув, розгубився: "Це ти?" – "Я, – кажу. – Що, не чекав?" Напруга посилилася. А попереду – ніч. Вони обидва – зі зброєю. Мало що він наплів про мене тому з човна. Відмовився ночувати з ними, пішов до господарського приміщення. Майже не спав. Крізь сон здавалося, що хтось бродить навколо, намагається відсунути засув у дверях. Уранці став просити свого рятівника вивезти мене на протилежний берег. Він довго не погоджувався. Ледве вмовив.
У ЯКУТІЇ СПЛАВЛЯЛИСЯ ПО ОЗЕРУ ЛАБИНКИР. РЕПУТАЦІЯ У НЬОГО, ЯК У ШОТЛАНДСЬКОГО ЛОХ-НЕС. Шукали сліди міфічного чудовиська. Річка – дуже порожиста, тільки за 80 кілометрів змогли причалити до берега на надувному човні. Усі береги зледеніли. З мисливцем розбили табір, розпалили багаття, варимо кашу. Пішов до струмка набрати води – метрів за 30–40 у кущах побачив пеньок, подібний до ведмедя. Повертаюся, розказую. Якут сміється: "Це в тебе від страху. Тут усім будь-який пень здається ведмедем". Пішов по воду вдруге, а пня вже немає. У мене холодок по спині. Приходжу, розповідаю, а напарник так тихо: "Ведмідь". І вже за 2 секунди на гілці модрини сидить. Я теж на дерево. Ведмідь підійшов, присів і дивиться на нас. Відігнати нічим – карабін залишили внизу.
Півгодини минуло, а Мишко сидить. Ще за 30 хвилин кажу мисливцю: "Ти – якут і ведмідь якутський. Давай, розбирайся ". Він став розмовляти зі звіром – безрезультатно. Потім як зарядив мат! Ведмідь стрепенувся і відбіг метрів на 40. Ми – вниз. Зібрали за 1,5 хвилини речі в човен – і відпливли. Коли річка вже понесла, з'ясували, що забули частину речей. Уранці довелося повертатися на стоянку. Ведмідь поїв нашу кашу. Було чотири консервні банки – по дві тушонки і згущеного молока. До тушонки навіть не торкнувся. А згущівку пробивав кігтями, тиснув лапою і злизував молоко. Банки були такі пом'яті, ніби зроблені з паперу.
СИДЖУ ТИЖДЕНЬ НА МЕТЕОСТАНЦІЇ В АРКТИЦІ – ЗНАМЕНИТА ЗЕМЛЯ ФРАНЦА-ЙОСИПА. Сніг, лід, завірюха – нудно. Кудись відійти ризиковано, бо ведмеді. Коли дізнався про групу полярних мандрівників, вирішив приєднатися до них. Прилітали на вертольоті, а далі – 240 кілометрів на лижах. Але як умовити, аби взяли мене з собою? Зважився на авантюру. Пішов познімати і сказав, що назад повернуся на вертольоті. А коли він приземлився і вивантажив полярників, я сховався за крижаними торосами – наче пропав. Вертолітник чекає, двигун працює. Люди бігають, шукають. Нарешті, пілот показує, що час вийшов, злітає, а через пару хвилин я вибігаю з укриття: невже запізнився? Повернути вертоліт неможливо – зв'язку немає.
Керівник експедиції мене, звісно, обматюкав. Я став проситися в групу. А він дивиться на мої ноги і знову кричить. Унти я залишив у вертольоті. Узув щось середнє між кирзовиками і повстяними чоботами. Прокидаюся якось уранці й не відчуваю ніг. Лікар допоміг стягнути чоботи і сказав робити махові рухи. За 20 хвилин відчув біль. Ноги ожили.
Похід у заметіль – як плавання у молоці, 5–7 метрів – і вже нічого не бачиш. Умови екстремальні: ураганний вітер і сліпуче сонце. На обличчі маска, що захищає від обмороження й опіків. Рукавиці треба вдягати такі, як у дітей – на гумці. Якщо згубив або віднесло вітром, через годину можеш залишитися без руки. Хлопці з експедиції одного разу метрів 200 гналися за моєю рукавичкою – спіймали. Весь час здається, що хтось іде поруч. Обертаєшся – нікого. Звук відстає на півсекунди і через це власні кроки сприймаєш, як чужі. Постійні тривога і відчуття небезпеки.
Наткнулися на снігову печеру, зайшли подивитися. Коли виходили, один із хлопців обернувся і крикнув. Вся стеля – величезна маса льоду і снігу – тут же рухнула. Ми заціпеніли. Якби крикнув, коли були всередині, назад не вийшли б.
Якось побачив красиву крижану стіну. Тепла течія несе айсберги океаном, вони замерзають і "швартуються" до наступного літа. А коли океан тане, починають дрейфувати. Попросив керівника групи пройти біля них якомога ближче. Він погодився. Коли ж до айсберга залишалося метрів 500, радист каже: "Якщо поміняємо маршрут і пройдемо вздовж стіни, не встигнемо в призначеному місці вийти в ефір". Таким чином підтверджували, що в нас – усе гаразд. Зупиняємося. Керівник подумав і скасував своє рішення. Повертаємося на старий маршрут.
Для мене це була трагедія. Лід мав казково-рельєфний вигляд, із блакитним, синім і зеленим відтінками. Минули хвилин 7 – і раптом страшний гуркіт. Від айсберга відколюється шматок льоду – тисячі тонн – і летить у воду. Піднімається величезна хвиля. Ми – тікати. Лід під ногами починає тріскатися. Вода 3–4 градуси, в повітрі – мінус 40. Опинитися у воді – це як вирок. Устигли втекти.
У РАЙОНІ ГІРСЬКОГО ОЗЕРА САРИ-ЧЕЛЕК НА ЗАХІДНОМУ ТЯНЬ-ШАНІ ЗНІМАЛИ ПЕЙЗАЖІ. Зона заповідна, треба отримати дозвіл у єгерів. А біля озера – ні душі. Розбили табір, пофотографували, лягли спати. Розбудили чоловіки на УАЗику – вимагали документи. Ми сказали, що розмовлятимемо тільки з керівництвом. Потім рюкзаки із продуктами атакували щурі. Ледь відбилися. На ранок вирішили повернутися в базовий табір. Підходимо до перевалу – позаду сигналить автомобіль. Ми – бігти, він нас переслідує. Коли дорога закінчилася, стали дертися по стежці вгору. Чуємо свист: по нас почали стріляти з карабінів. Ми – перебіжками вгору. Півгодини втікали. Хто гнався, так і не зрозуміли. Може, нас прийняли за браконьєрів. Або це були охоронці посівів наркотиків.
НА СИНІЙ РІЧЦІ В ЯКУТІЇ ОПИНИЛИСЯ В УМОВАХ БЛИЗЬКИХ ДО ПУСТЕЛІ. Чотири роки тому я вже був у цих місцях. Проходячи верхньою кромкою скель, що нависають над річкою, бачив незліченну кількість струмків. Умовив напарника – фотографа із Черкас Володимира Манькуту – взяти із собою мінімум води. Через 4 години зйомок відчули спрагу, а води немає. Жодного джерела – усе пересохло. Під нами, метрів за 100–150, тече річка, та спуститися неможливо. А того дня було 40 градусів спеки. Стан напівнепритомності, починаються галюцинації. В роті відчуття, ніби наївся піску. Ноги підгинаються. Апаратуру тягли по камінню. Почали рвати квіти, жувати – не допомагає. Вирішили рухатися навмання – вибрали одну зі звірячих стежок, що йшла по верхівках скель. Через 1,5 кілометра в одній з ущелин стежка різко подалася вниз. Спустилися і десь за 50 метрів під ногами почули дзюрчання.
НА ТАЙМИРІ ПІД ЧАС СПЛАВУ НА КАТАМАРАНІ РІЧКОЮ НА ПЛАТО ПУТОРАНА (гірський масив на північному заході Середньосибірського плоскогір'я. – "Країна") НАС УСІХ П'ЯТЬОХ ВИКИНУЛО У КРИЖАНУ ВОДУ. Втратили частину речей, промокли. Приходили в себе в мисливській хатинці на озері Аян. Пішли прогулятися берегом і раптом – яскраве світло, що нагадує прожектор або потужний сонячний зайчик. Запитуємо в мисливця: що це? Він не в курсі. Беремо човен – і на протилежний бік. На схилі сопки в землі стирчить металева площина, що нагадує фрагмент крила літального апарата. Ідеально дзеркальна поверхня металу. Провів каменем – жодної подряпини. Ножем – теж. Вирішили, що це – фрагмент зруйнованого НЛО. Плівку з кадрами зйомки передали в науково-дослідний інститут російського міста Норильськ. Жодного коментаря не отримали.
Коментарі