Радий, що в очі Табачнику сказав: "Ви - тварюка"

2004 РОКУ ВОЛОДИМИР ПУТІН БУВ СХОЖИЙ НА НОРМАЛЬНУ ЛЮДИНУ, – КАЖЕ РЕЖИСЕР ЕДУАРД МИТНИЦЬКИЙ

– ЕСЛИ В ЕВРОПЕ НАМ ДАДУТ БЕЗВИЗОВЫЙ РЕЖИМ, ТО ЗРИТЕЛЕЙ У НАС НЕ ­БУДЕТ. Все убегут из Украины, – художній керівник Театру на лівому березі Едуард Митницький зустрічає на його ґанку.

Він у шкірянці пісочного кольору, спирається на паличку. У розмові інколи переходить з російської на українську.

– От сьогодні розповів мій водій: у заступника мера виявили 29 квартир. Причому одна на нього записана, а 28 – на дружину. Для кого це все? Жити на такому фоні важко, – зітхає. – Тому всі театри в комедію кинулися, щоб полоскотати глядача. Люди не хочуть ходити на серйозні речі.

Кабінет Едуарда Марковича – на першому поверсі. Стіни обклеєні фотографіями акторів і режисерів минулого століття.

Едуард Митницький сідає в крісло за столом.

Якось ви казали, що глядач іде в театр, як у бункер під час війни – шукає там сховок від життя. З початком війни потреба в театрі посилилась?

– Всьому тому, що відбувається з глядачем, дуже сприяло телебачення. Серіали під корінь руйнують не тільки артиста, а й глядача. Це найнижчий побут – хто кого зрадив, хто в кого вкрав. Теми важливі, але ж не єдині.

У радянські часи кінематограф і театр були високого рівня, хоч як парадоксально. Було жебрацьке життя, карцерні ідеологічні умови, а от мистецтво мимоволі працювало на спротив. А зараз у всіх мета одна – вижити матеріально.

Одна з найважчих смуг життя в Україні тепер, напевно. Давно не був у Росії, хоча багато працював там. Припускаю, там майже те саме. Єдина різниця: в Україні про все можна говорити, а в Росії це – неможливо. Але скоро сказати десь у світі, що ти з України, – буде соромно, якщо нічого не зміниться.

 

Про що розмовляєте зі сцени з людьми?

– У нас, як у жодному іншому театрі на сьогодні, класика: Островський, Тургенєв, Толстой, Достоєвський, Чехов.

Через їхні твори можна говорити про сучасні проблеми?

– Так. Але зараз люди прагнуть розважитися і втекти від проблем. Найголовніша потреба – заробити. Актори бігають на серіали, які спустошують душу і професію.

У людини частіше з'являється потреба у високому мистецтві, якщо вона живе в забезпеченому суспільстві?

– Теоретично. Ви бачили фільм "Легенда Г'ю Гласса" з Леонардо Ді Капріо? Шикарна операторська робота, багато грошей вкладено. Але це ж позаминуле століття, все дуже наївно. Я сидів і вражався: вони що, з глузду з'їхали – давати цьому фільму "Оскара"? Оператору – можливо.

Сьогоднішні проблеми людини куди складніші. От є два бізнесмени – Ахметов і Коломойський. Ох цікава ж тема! Два супербандити. Але вони – з метеликами, у фраках ходять на прийоми. Цікава їхня психологія, те, як свої мільйони створюють, який внутрішній світ цих людей, які в них стосунки в сім'ї. А не індіанці і примітив: ведмідь на нього напав, а він став на ноги і пішов. На кого розрахована ця казка? Якщо людина потрапляє під ведмедя, живою лишитися не може. Зараз у мистецтві культивується брехня.

Щось змінили Майдан і війна?

– Наступний Майдан буде кривавіший. Хлопці, які зараз гниють в окопах, повернуть зброю проти цієї влади.

Людина з усіма документами учасника АТО не може отримати належну їй ділянку землі. Чиновницький світ досі такий сильний, бо не відчуває, що відповідатиме за це. Закони не працюють. Винні – всі на свободі. Всім дають утекти.

Чому чиновники не розуміють, що люди повернуться з війни зі зброєю і злістю?

– Жадібність і жага наживи виявляються сильніші за здоровий глузд.

З кимось із Росії підтримуєте контакти?

– На превеликий жаль, ні. Ось видатні драматурги, – Едуард Маркович підводиться і показує фото на стіні, – Олександр Штейн, Олексій Арбузов, Генріх Боровик, Афанасій Салинський. Ми з ними роками дружили. Вони навіть ображалися, коли я приїздив і зупинявся в одного, а не в іншого. Жили тоді всі в селищі Передєлкіно, за півгодини їзди від Москви. Зараз це містечко, дуже розрослося. Коли на одному квадратному кілометрі живуть сто чоловік – це одні стосунки. А коли тисяча – люди відмежовуються одне від одного. Їм не комфортно у близькому сусідстві.

Ви замолоду захоплювалися футболом?

– У моїй родині близьких до мистецтва людей не було. Думав, що спочатку гратиму в футбол, а потім стану тренером. Плани поламалися через здоров'я. У Магнітогорську виступав за юнацьку збірну Уралу. Замість бутсів нашим противникам видали американські черевики з гуманітарної допомоги. У нашої команди були бутси, бо ми – "Динамо", команда НКВС. От тим масивним американським черевиком суперники кілька разів вдарили мене по нозі. Почалося загальне зараження крові, запалення кістки. На лікування, операції пішло багато років. Повернутися у футбол не міг. Але з дитинства був артистичний. Міг розіграти будь-кого.

Це, мабуть, спадок від суміші різної крові?

– Від дідуся у мене польський гонор. Як щось не по мені – стриматися не здатен. Можу спалахнути навіть у кабінеті міністра.

Бувало таке?

– Микола Яковина працював міністром культури, коли Дмитро Табачник очолював адміністрацію президента Кучми. Я тоді був худруком Російської драми. Яковина хотів наладити зі мною дружні відносини, щоб дружину Табачника (Тетяна Назарова. – Країна) зробити примою замість Ади Роговцевої. Призначив мені побачення в готелі "Дніпро". Я не пішов на ту зустріч. Щоб мене прибрати, видали наказ про ліквідацію посади художнього керівника в театрі. Розумів, що подавати до суду чи писати слізні листи Кучмі – без сенсу, бо то одна шайка. Поїхав ставити ­п'єси в інших містах. Потім мене призначили худруком Театру на лівому березі.

Табачник – це страшна фігура. Патентований мерзотник. Людина, яка здатна на все.

Що ним рухало?

– Колись Проспер Меріме сказав: "Завзяття карлика – в тому, щоб далі за всіх плюнути". Думаю, через владу він хотів довести якусь свою спроможність. Він – тварюка, взагалі-то. Я дуже радий, що встиг йому це сказати в очі.

Коли це сталося?

– Був суд у Театрі російської драми імені Лесі Українки. Його директор подав на Табачника до суду за образу Ади Роговцевої. У підписаній псевдонімом статті Табачник натякнув, буцімто працівники ЦК з Адою Миколаївною ­спали, і ніби тому "вона ногою відчиняє двері в будь-який партійний кабінет".

Я був на суді свідком. Сказав Табачнику в лице, що про нього думаю. Суддя попередив: "Обережніше висловлюйтесь, на вас можуть подати зустрічний позов". "Напевно, так і зроблю", – говорить Табачник.

Чим закінчилася та справа?

– Суд присудив йому виплатити Аді Роговцевій величезну суму моральної компенсації – мільйони. Тоді ще купони були. Цілу вантажівку треба було, щоб забрати ті гроші.

Тоді Табачник був начальником виборчого штабу Кучми. Через кілька днів після суду Леонід Данилович стає президентом. Табачник очолює його адміністрацію. Суддю моментально прибрали з посади, його рішення анулювали.

Українська інтелігенція змінилася за часи незалежності?

– Інтелігент – це людина, яка має кодекс честі, не йде на компроміси. А зараз усі ми змушені вдаватися до них – заради грошей.

Мій тесть Михайло Вериківський був інтелігент. Рильський, з яким вони товаришували, Довженко – оце була інтелігенція. Таких людей боялася радянська влада. Вона три чверті їх забрала в табори, але якийсь відсоток залишила. Зараз таких немає.

Раніше суспільство було під наглядом НКВС. Сьогодні ж ніхто нікого не тримає. Робіть, що хочете. Але люди зараз – як трава.

Може, це – свобода?

– Свобода – це добре організоване життя за законом. В Ісландії прем'єр-­міністра звинуватили в махінаціях з офшором. Він подав у відставку. А у нас хто-небудь подав?

На прощання Едуард Маркович підписує книжку. Дарую йому журнал із портретом Надії Савченко на обкладинці.

– От обличчя яке! Я хотів би такого міністра культури, – каже Едуард Митницький.

При виході відчиняє дверцята книжкової шафи.

– Може, вам ця картинка не сподобається, але вона реальна, – витягує з шафи своє запилене фото з Путіним. Воно у скляній рамці. Лежало серед паперів донизу зображенням. –?Він вручав мені звання народного артиста Росії – 2003-го чи 2004 року. Бо я за кордоном ставив багато російської класики. Коротко сказав: "Спасибо за службу русской культуре". Тоді він був схожий на нормальну людину.

×