Варто не повертатися до старого правопису, а весь час оновлювати мову, – каже письменниця Ксенія Харченко
Із Ксенією Харченко спускаємося в найдальшу залу ресторану "7 п'ятниць" на вул. Богдана Хмельницького в центрі Києва. Тут тихо і прохолодно. На Ксенії – блуза лимонного кольору й легкий чорний кардиган. Світле обличчя і біляве волосся відтіняють окуляри з темними дужками. Замовляє зерновий хліб із маслом і склянку томатного соку.
Ви часто привозите в Україну іноземних культурних діячів для участі в заходах. Чим їм цікава наша країна сьогодні?
– В якийсь момент зрозуміла, що втомилася чути від гостей: "Ого, Київ – таке велике місто! Таке зелене! Таке чисте!" Дивний коментар на адресу столиці, де живуть майже чотири мільйони людей.
Хоча самій чимало елементарних речей за кордоном здаються захопливими. У Тбілісі недавно здивували височезні старі дерева. Але ж не буду казати грузинам: "Слухайте, у вас такі товсті пружні кипариси!"
Що хочуть знімати в Україні закордонні режисери-документалісти?
– Вони повертають сюди знімати фільми про Чорнобиль, наркоманію, дитячі будинки. Це їх цікавить.
У цих темах ми для них – унікальні?
– Документалістика часто висвітлює випадки порушення прав людини. Україна доволі благодатна щодо цього. З другого боку, людям завжди цікаво дивитися на негаразди інших. У нас на фестивалі Docudays були подібні стрічки про Аргентину, Африку, Канаду. Показували такі страшні злидні й нещастя, що в українців наставав момент катарсису: у нас не так усе погано.
Приятелька працювала координатором режисерів, які приїжджали в Україну на зйомки. Розповіла, що на іноземному фестивалі зустрілися з колегою з африканської країни. І він прекрасною англійською каже: "У нас є хороші школи, нормальні державні установи, театри, галереї. Але це не цікавить людей. Вони приїздять і шукають якогось жаху. Змушений їм це показувати. Хоча імідж моєї країни від цього страждає".
Мовознавець Юрій Шевчук вважає: коли люди розучилися володіти словом, оповідати про себе – це ознака колонізованих країн і таких, що культурно занепадають. Письменники не створюють якісних романів. А більше експериментують і випендрюються.
– Щоб написати великий за обсягом твір, потрібно бути майстром, мати час. А також уміння складати інформацію в такий спосіб, щоб півтисячі сторінок не стали наругою над читачем.
Зараз працюю з польською літературою. Бачу непоодинокі випадки: автор написав книжку на півтисячі сторінок. Редактор злякався, що її ніхто не читатиме і звелів викинути 300. В результаті книжка здобуває літературні нагороди. Може, редактор покраяв шедевр?
У Краків 2007-го читати лекцію з Варшави приїхав старий професор. Польський товариш каже мені: "Ходім послухаємо, бо скоро вмре, і ми цього більше не почуємо". Молоді переймають досвід попередніх поколінь. Від багатьох однолітків чула – старші йдуть, і ми не матимемо доступу до їхніх знань.
У нас таке враження, що молодь тільки й чекає, коли повиздихають ці старі і заберуть із собою совок. Нарешті не заважатимуть нам. А їхній досвід і повчання – для нас лише вантаж.
В Україні немає традиції романістики, яка передавалася б від одного покоління до іншого, вдосконалювалася б – на відміну від тієї ж Польщі. Після Союзу нам треба було вчитися писати спочатку. Письменники, які з'явилися в 1990-ті, зараз наші класики. Старших за них авторитетних сучасників практично немає.
Нинішній час вчить людей висловлюватися коротко, нотатками. Ця поверхова форма не дає зосередитись. Записав думку, яка стривожила, і за 10 хвилин про неї забув. Часто у соцмережах зустрінеш: хочу написати книжку, але бракує часу. Зате щодня ця людина лишає пости у Facebook.
– Написати два реченні у Facebook чи у Тwitter і зібрати півтори тисячі лайків – це не складно. А спробуйте кілька років працювати над книжкою, яку не прочитають так багато людей.
У нас соціальні мережі стали важливим соціальним інструментом. Тут розповідають історії, комусь співчувають, збирають пожертви чи тисячі людей на події. За кордоном у соцмережах просто діляться новинами і житейськими порадами – цікавими статтями з фітнесу, скажімо.
Для багатьох – це спосіб створити собі імідж. На фото усміхнена засмагла жінка на яхті. Всі чоловіки її хочуть, але вважають неприступною. А вона вечорами ридає в подушку від самотності.
Завдяки інтернету і соціальним мережам наша мова отримала багато англомовних запозичень.
– Водночас є протилежна тенденція у прагненні українізувати іноземні слова. Коли читаю французьких романістів в українському перекладі, де один гей хоче "джиґнути" іншого, то враження – чую розмову не французів, а двох галицьких бабусь. Це – мило, але, пардон, не вірю.
Частина видавництв і людей послуговуються дорадянським харківським правописом.
– Розумію прагнення повернути українській мові її тодішній шарм. Але за цей час вона дуже змінилася. Набула впливу російської, англійської, німецької мов, які дуже гнучкі й мобільні щодо словотвору. Це те, чого бракує українській. Нам складно знайти відповідник англійському поняттю "infortainment". Воно утворилося зі слів "information" та "entertainment" (інформація та розвага. – Країна). Українською перекладається довгим "інформаційно-розважальна діяльність". Тому, замість повернення до старого правопису, варто оновлювати, модернізувати мову.
А ще подбати про її чистоту. Була вчора у Вінниці. Гуляла понад річкою, де багато людей вийшли на пікнік, діти стрибають у воду з мостів. Чула матюки через кожне слово. Я теж можу так. Але маю вибір, коли і для чого вживати матюки. А в тих людей вибору немає. Вони не знають інших слів.
Свого часу російський режисер Павло Костомаров зняв документальний фільм "Я тебя люблю". Дав любительські камери жителям провінційних міст і попросив знімати. Потім із цього змонтував стрічку. Показав, що на пострадянському просторі багато хто не має реальної середньої освіти. Зараз необхідна критична маса людей освічених, і вони повинні захищати свої цінності агресивніше.
Чим нинішнє молоде покоління відрізняється від попередніх?
– Є велика різниця між 30- і 20-річними. У дечому заздрю молодшим. Вони мають доступ до таких же джерел інформації, що і я. Але перед ними більше часу на використання цього. Вони швидші, лояльніші, ніж я колись. У них нема страху. Вони себе запитують: "Що мені подобається робити в житті?", а не "Як я буду заробляти?"
Я почала працювати в 17. Кілька років тому була в Португалії. Літак в Україну запізнювався на 3 години. Була майже ніч. На рейс Лісабон–Київ чекали також кілька хлопців з Ізраїлю. Вони їздили на серфінг до Португалії. Засмаглі, галасливі, емоційні. З одним розговорилися. Каже: "Після школи мені мама сказала: "Визначся, що ти хочеш у житті, а потім уже йди вчитися". Я їздив по Австралії, по Європі. Відслужив в армії. Зараз мені 27, вступаю в університет і вчитиму те, що справді хочу". Я аж обурилася подумки. Коли була ще зовсім дитиною, мені довбали: "Треба визначатися! Не втрачай ні року!" А я не знала, чого хочу. Мріяла посидіти в селі або під пальмою і подумати про це. Однак ніхто б такого не зрозумів. А ізраїльтянин був лише трохи молодший від мене. Стало шкода своїх років. Що в мої 20 – це був час, коли не мала що їсти? Не могла займатися пізнанням себе?
З другого боку, не все так погано: мені ж не 50.
Пишете нову книжку?
– Відклала її. Зараз хвилюють інші речі. Як, наприклад, звести будинок за містом. Найбільше хочеться лежати в гамаку й читати цілими днями.
Тривала відпустка потрібна для перезавантаження. Чимало в яких крутих корпораціях заохочують працівників до таких перерв. Людина вигоріла на роботі, її все задовбало – отримує на рік відпустку, за нею зберігають робоче місце. Сподіваюся, з часом ми теж до цього прийдемо.
8 
35413
Коментарі