"Не знаю, який чоловік може витримати життя зі співачкою"

Народний артист України Іво Бобул два роки співав у американському ресторані

Захеканий Іво Бобул біжить коридором третього поверху естрадно-­циркового коледжу в Києві. Через затори запізнився на півгодини.

– Півміста стоїть, – пояснює.

У його просторому кабінеті – два великі вікна, стіл, фортепіано й розвішані на стінах афіші.

– Зверни увагу – тільки на одній написано "народний артист". Раніше за ці звання ми боролися. Зараз на них ніхто не звертає уваги. Стільки народних артистів, що плюнути нема де. Вони недостойні цього звання. Часом тікаю від них, щоб не стояти поруч. Соромно.

Іво Бобул сідає за стіл. Ставить мені стілець навпроти.

– Моє село – біля самого румунського кордону, останній форпост України. Мати – румунка, батько – румунського походження. У школі була румунська мова. Але в селі – один із найбільших україномовних інтернатів. Там навчився розмовляти українською, граючи з хлопцями в футбол. Скажи, а можу російською говорити?

 

Як вам зручно.

– У нас в селе очень недоверчивые люди, потому что живут на границе: одни побили – ушли, другие побили – ушли. А люди – как на бочке с горючим. – продовжує вже російською Іво Бобул.

– Батько воював при Австро-Угорщині. Чотири поранення мав. Помер, коли я був у сьомому класі. Після цього життя змінилося на 180 градусів. Родина стала дуже бідувати. Мама віддала хлопців у школу-інтернат, а дівчат лишила біля себе. Я в інтернаті рік провчився. Він у мені виховав самостійність. Коли мама приїжджала й привозила ласощі, збиралася вся школа. Стояли й дивилися. Ми гостинці віддавали їм. Малі підходили до мами й казали: "Візьми мене. В мене мами немає". Запам'ятав макарони з сиром на сніданок в інтернаті. Така смакота була.

Раз грали на гітарі на автостанції. Старші люди почали обурюватися: "Що ви тут галас підняли!" А нам – пофіг. Приїхала міліція. Мене і друга Колю спакували у "воронок" і пішли по інших. Дверей не замкнули. Ми втекли. Після цього зрозумів, що неправильним шляхом іду. Тому попросився в армію. Кажу: "Заберіть. Відправте у стройбат".

Не шкодували?

– Армія зробила з мене людину. По-перше, дисципліна. По-друге, потрапив у штабний оркестр без музичної освіти. "Дідами" там були хлопці-­німці – діти полонених під час Другої світової. Їхні батьки так і залишилися в Союзі. Навчили мене нотної грамоти. Я на альтушці (альт. – "Країна") грав.

Повернувся в Чернівці. Півроку ремонтував вагонні генератори на залізниці. Потім запропонували в ресторані співати. Почуємо нову закордонну пісню, за день вивчимо – і ввечері вже співаємо. Заробляли непогано. Замовити пісню коштувало 3 карбованці. Нас було четверо. На весіллях мали по 50 карбованців на людину. Це були 1970-ті.

Пам'ятаєте свої перші брюки-кльош?

– Я тоді був наполовину худіший, ніж зараз. Перші мої кльоші були чорні й коричневі в клітинку. В ательє пошив. До холош прикріплювали лампочки, щоб світилися. У кишені носили батарейку – пульт управління. Ідеш – а воно блимає. Потім з'явилося взуття на платформі, – показує товщину п'ять сантиметрів розчепіреними пальцями. – У Чернівці поляки привозили імпорт. Фарцовщики купували й приносили нам у ресторан.

Волосся довге завжди мав. Тоді всі під "бітлів" косили. Нас, патлатих, ловили на вулиці комсомольці-­дружинники, завозили в перукарні й силоміць стригли наголо. Артисти особливо намагалися виділятися. Ми ж все-таки в ресторані грали. У нас була форма: білі сорочечки, тоненька краваточка, чорні брюки.

Постригся раз, коли запросили працювати в Кримській філармонії. Через рік звільнився, бо не хотів співати хітів, які розкрутили Зінкевич і Яремчук. Хотів своїх. Повернувся в Чернівці.

Там часто виступали югославські, угорські, польські групи. Багато з них приходили після концерту вечеряти в ресторан "Чернівці". Так познайомився з німецькою групою "Пудіс", молдавською "Норок". З "Пєснярами" (білоруський гурт. – "Країна") по сто грамів пили. Розмова – тільки про музику й інструменти. Про машини й статки не говорили.

В югославів, угорців купували гітари, бас-гітари. У нас же нічого не випускали. Якось моя група "Жива вода" мала виступати в Харкові – з московськими музикантами, в літньому театрі "Україна". Москвичі приїхали перші. Ми прийшли на майданчик, а він уже міліцією оточений. Арештували всю апаратуру москвичів, адміністратора групи, хлопців відправили в Москву, а нас – у Чернівці. Нашу апаратуру не забрали, бо ми не встигли її дістати. Від КДБ постійні питання були: "Звідки у вас ці мікрофони? За які гроші купили?" Зазвичай музикант приходив у групу зі своїм інструментом. Співак – зі своїм мікрофоном. Те, що філармонія отримувала від держави, не годилося.

Але проблеми зі звуком на сцені були не тільки через погану техніку. Часто плели інтриги. Хлопці вимикали мені ревербератор, озвучку, грали в іншій тональності.

Чому?

– Керівником "Живої води" був Левко Дутківський. А в нього був принцип "розділяй і владарюй". Давав не ті пісні, що підходять до мого голосу. Атмосфера була нездорова. Доходило до того, що мікрофони крали.

Вирішив створювати свою групу. Мусив піти з Чернівецької філармонії. За мене лише парторг заступилася. "Що ви робите? – сказала. – Хлопець хороший! Дайте можливість працювати".

Ваш тандем із Лілією Сандулесою склався на початку 1990-х. Як працювалося музикантам у ті роки?

– Дуже важко. Грошей не було. Люди хотіли концертів. А чим розраховуватись? Чим могли. Приносили натурпродукти.

З Лілією поїхали в Америку – до друзів. Зустрів Славу Медяника, з яким працювали в "Живій воді". Він саме відкривав ресторан. Каже: "Поможи. Ти ж співав у ресторані. Знаєш як". Погодився на півроку – лишився на два.

Що змусило вас повернутися додому?

– Ностальгія, – зітхає Іво Бобул. – Це відчуття настає зненацька. Я вже не хотів нічого, – ковтає воду з пляшки. – Далі говорити не буду. Бо душа щемить.

У Росію не кликали?

– Пропонували неодноразово. Саша Сєров (російський естрадний співак. – "Країна") казав: "Приїжджай до мене, що ти там сидиш, пропадеш". І правда. Ставлення до артистів у Києві було ніяке. Щоб визнали в Україні, треба було поїхати в Москву, стати популярним там, а потім повернутися сюди. У державного керівництва тут були любимчики. Я був нелюбимчиком. Ну, і фіг з ним!

Чому так?

– Бо румун! Запросили в Канаду на гастролі. А тут кажуть: для поїздки треба міняти національність чи прізвище. Я сказав, що цього не робитиму. Замість мене поїхали інші. А Москва навпаки – запрошувала всіх талановитих. Але я не поїхав. Іноді шкодую. Тут ніколи не визнають, що ти – хороший співак, композитор, аранжувальник. Взагалі – що ти хороший. Ситуація не змінилася.

Ви – один із небагатьох артистів, хто під час помаранчевої революції підтримав Віктора Януковича. Певний час були в опалі.

– Даремна була та революція. Кучма хотів у Європу йти. Якби хтось прочитав його книжку "Україна не Росія", багато що зрозумів би. Справді, Україна – це не Росія, і ніколи ми не будемо братами. Ми просто сусідами були.

Ваш стиль не змінюється роками.

– Зачіски, штани, піджаки – це все фігня. Артисти високого польоту виходять на сцену в одному костюмчику й просто починають співати. І зал уже впав. Артист повинен дивувати людей не голим задом.

 

Зараз у музиці ступор скрізь – не тільки в Україні. Студентам на екзамені забороняю виконувати пісні нових груп. Щоб таке співати, треба або вколотися, або сильно напитися. Гіпнотичні одноманітні ритми – це музика ні для голови, ні для ніг. Моє покоління виховане на хороших світових стандартах.

Чому розпався ваш дует із Лілією Сандулесою?

– Два коти в одному мішку – це дуже складно. Жінка-артистка завжди хоче бути лідером. Я – теж. Писав пісні для себе, а вона: дай мені. Доводилося віддавати. Не знаю, який чоловік може витримати життя зі співачкою. Він не повинен бути в мистецтві. Творчій людині часто хочеться у свій барліг залізти і щоб ніхто не чіпав. Три дні там побути. Привести свої думки й організм до ладу. Дружина-артистка мені цього не давала.

Нинішня дружина це розуміє?

– Наталя – психолог. Познайомилися випадково – вона прийшла на мій концерт. Почали зустрічатися не одразу. Я одружуватися боявся. Як розлучився з Лілією, сказав: усе, не хочу. Було боляче. І першій дружині, і Лілі залишив усе. А замість цього отримував ляпаси постійні.

Дружину попросили залишити роботу?

– Коли народився син, за ним мав хтось дивитися. Я – на гастролях. Данилові вже 10 років. Я дуже його чекав. Був у сусідній палаті, коли він народжувався. Мені першому поклали його на груди. Лікарі сказали: "­Тепер у вас такий зв'язок буде, що він без тебе не зможе". І справді. Він досі спить із нами. У нього є своя кімната, своє ліжко. Я його на ніч заколисую. Потім він приходить, виганяє маму в кімнату й зі мною спить. Запитую: "Скільки це триватиме? " – "Завжди".

Ми пройшли з ним захоплення будівництвом. Потім займалися космосом. Радіостанції встановили в одній кімнаті й іншій – перемовлялися: він на Місяці, я – на Марсі. Далі було "Леґо". Після цього довелося купити макет "Титаніка", – Іво Бобул розводить широко руки. – Тепер нарешті син перейшов на комп'ютер.

Ні в чому не відмовляєте?

– Бо в мене іграшок не було. Корова, свині і м'яч – усе. Двір великий – грали у футбол. Батя стільки вікон поміняв!

Після розмови спускаємося сходами. У коридорі коледжу гурт студентів голосно і з вигуками співає під гітару.

– Гітару настройте, мужики! – просить Іво Бобул.

×