– На роман такого рівня чекала 10 років , – київський видавець, 54-річна Анетта Антоненко протягує книжку в цупкій палітурці чорного кольору. На ній назва червоним – "№1. Роман-вибух". Це – перший роман львівського журналіста Остапа Дроздова. Стенд його видавця стоїть у закутку зали Палацу мистецтв під час Форуму видавців у Львові. За чотири дні продали привезені 392 примірники роману. Останні екземпляри розібрали цими ж днями у крамницях міста.
16 вересня близько 16:00 Остап Дроздов, 37 років, роздає автографи на стенді "видавництва Анетти антоненко". Потік читачів – безперервний. За хвилин 15 з'являється пауза. Остап каже, що може вирватися на інтерв'ю.
Протискаємося крізь натовп. На вулиці найближчі кафе – переповнені.
– А тут жахливо тхне кухнею, – Дроздов заглядає у відчинені двері до пиріжкової.
Сідаємо за два квартали на терасі піцерії. Поряд – Національний університет ім. Франка. Тут минулого семестру Остап викладав спецкурс на політології.
– Дякую за кожне слово! – гукає через вазони з квітами, що розмежовують столики з тротуаром, до жінки. Вона проходить повз нас.
– Учора була на моїй презентація, – каже Дроздов. – На Facebook написала мені лист, що вона є повним нонконформістом. І в головному герої роману впізнала себе.
Центральний персонаж роману – львів'янин із сім'ї репресованих.
– Тут дуже багато мене, – розповідає Остап. – Я оголив родинну історію. Вона починається з передвоєнного Львова, Сибіру, повернення. Я вийшов скоріше бунтарем, а не людиною мейнстрима. Так і головний герой не залежить від сторонньої думки.
Один критик сказав, що роман має стати маніфестом покоління нонконформістів, де "я" проти "ми", проти більшості. У конкретному випадку йдеться про протиставлення себе совку. Це історія моїх батьків, які є совок. Я – вже напівсовок.
До якого стада вас зараз намагаються затягнути?
– Раніше намагалися втягнути у колективну гру в дешевий патріотизм. Для багатьох патріотизмом було вдягти футболку з тризубом і почати волонтерити, живучи з нього. Відчув це у 2014–2015 роках. Тоді люди дешево куплялися на загальноприйняті речі. Я вийшов із цього процесу. За що отримав кілька підсрачників.
В якийсь момент злякався надмірного піднесення смерті. Країна стала перетворюватися на любителів панахид і лампадок. Коли від українського патріота вимагається померти, а не жити, це суперечить моєму відчуттю третього тисячоліття. Це тисячоліття життя, де трансгендерам роблять пластичні операції, лікують онкологію, люди з ВІЛ живуть повноцінно. Зараз життя є абсолютним абсолютом. А в моїй країні злегковажене.
Геройство не повинне бути масове і щоденне. Масовим може бути тільки психоз. Геройство – це унікальне діяння, коли людина виходить за рамки своїх можливостей.
На перших сторінках роману головний герой опиняється посередині класу. Учні брехливо й одноголосно звинувачують його в наклепі на вчительку.
– Це – невигадана історія. Середина класу – улюблена поза в нашому суспільстві. Бачу, як швидко народжуються і помирають народні кумири. Як люди створюють ікони, а потім їх палять. Раніше це було розтягнуто на роки. Зараз концентрується до кількох місяців. Вражають швидкості гниття людської любові. Савченко, Лещенко, герої АТО. Останні, не отримавши земельні ділянки, розставили перед нашою мерією намети. Львів'яни йдуть і обурено фиркають їм в обличчя.
Водночас багато яскравих "я" повиходили на сцену – студентство, хіпстери, люди, які мене знають не через телевізор, а через Facebook. Хто ж переважить? Ті, які ставлять на перше місце "я – особистість", чи глухе підземелля колективного, солідарного, радянського?
Коли востаннє переживали відчуття, що стоїте перед класом?
– О, щодня. Мені дуже пощастило з країною. Завжди тримає в тонусі. З юнацьких років мені близька естетика занепаду, розпаду, конфлікту. Інколи жартома називаю себе дослідником дна. Наша країна постійно туди прямує. Це дає алібі для ліні. Списуєш усе на те, що воно ж має досягти колись дна. А дна не існує.
Прірва безкінечна.
На стіл через огорожу чоловіча рука опускає магнітик у вигляді матрьошки у вінку та купою доларів у пелені. До нього прикріплений папірець від імені глухої людини, яка просить це купити.
– Глухість буває різною, – говорить Остап. У бік вулиці викидає долоню на привітання. – Мій студент пішов. Двієчник.
Боїтеся бути банальним?
– Жахливо. Це моя самоціль – не бути банальним. Деколи йшов не в ногу тільки всупереч злагодженому крокуванню інших. Так тривало, доки зрозумів: це по-дитячому – впиватися своєю унікальністю і самобутністю.
Ваш герой спершу видається самозакоханим снобом. А потім змінюється.
– В якийсь момент я злякався. Особливо під час Майдану. Побачив людей категоричних, які не міняють своїх поглядів. Вважають себе сформованими ідентичностями, яким усе по барабану. Завжди сприймав це проявом слабкості, негнучкості.
Що для вас снобізм? Інколи в головного героя роману з'являються його риси.
– Є таке. Снобізм – це граничне між мізантропією і себелюбством. У мене є трохи того й того. Але гнучко ставлюся до людей, до світу.
Бажаєте допомагати людям?
– Напевно, так. Але я не є Чіп і Дейл, які спішать на допомогу. Студентом був ударився в тотальну хорошість, перетворився на Матір Терезу. Слава Богу, швидко це пережив. Бо не треба допомагати тим, хто сам собі не хоче допомагати. Багато хто любить вирішувати свої проблеми чужими руками. До мене пишуть, присилають документи, на прохідну телебачення передають юридичні справи. Якщо бачу "вічного прохача", якому все не подобається, зразу відсіваю. Якщо беруся допомагати, одразу проводжу людині тест на готовність бути разом. А не я замість неї. Лишаються відсотків 5.
Люди за своєю природою здебільшого невдячні. Достатньо подивитися на природу, що з нею зробили.
Львів поживне місто для розплоду банальностей?
– Не хочу ображати свою любов. У книжці пишу, що Львів для мене – місто, де всього багато: хорошого і поганого, естетичного і потворного. Що людина хоче в ньому побачити, те і знайде.
У мене зі Львовом все почалося, коли вступав до університету 1996-го. Приїжджав зі свого містечка і цією вулицею ходив до репетитора, – показує на вимощену бруківкою вулицю Соломії Крушельницької, що йде вгору від університету. З лівого боку – ряд брудно-жовтих триповерхових кам'яниць, праворуч зеленіє парк. – Я марив Львовом. Тим, який передався від бабці. Її на вісім років вивезли до Сибіру за антирадянську діяльність. Після повернення вона свій Львів втратила. Не впізнала його.
Її відчуття перегукуються з вашими, коли йдете умовним Сиховом?
– Так. Хоча я у Львові постійно живу і не мав би помічати різких змін. Але останніми роками місто переживає дежавю з різкою заміною населення. Приходить нова кров, яку ще не можу намацати. Але збільшуватиметься відстань між атмосферним містом і містом рускоговорящих. Львів буде стрімко втрачати свою ідентичність за рахунок недозованого вливання інших. Це село і переселенці.
Це карма Львова – постійно ставати своїм для чужих і чужим для своїх, чи географія?
– Все вкупі. І це свідомо обрана роль – бути м'ясорубкою, з якої виходитиме незрозуміло який фарш. Із нього належало би зробити добру австрійську страву. А виходить руская катлєтка з Іріной Алєгровой.
Або кулєбяка.
– Львів повинен нарешті втомитися всіх рятувати. Чекаю моменту, коли він скаже: досить нести світло туди, де горить лампочка Ілліча. Відчуваю цю втому. Як люди тужаться, аби відповідати образу месійного Львова, який поспішає на допомогу бідній країні, яка, курва, не може роздуплитися. Отак би сказала моя бабця в ті часи.
У Львова минає похмілля від гіперпатріотизму. Люди починають очунюватися, розуміти, що життя одне, треба розвивати себе, а не лягати в загальну українську труну.
Ви написали, що у Львові за цукровою пудрою і кремом губиться смак основи. Який він?
– Львів'яни кайфують від того, що у них є вулиця князя Романа, княгині Ольги, короля Данила. І водночас тут відсутня монархічна традиція. Я хотів би смак основи відчувати як монархічний. Натомість іде загравання з історією, а не її сповідування. Часто фейкові кав'ярні експлуатують міфи габсбурзької доби, жидівського Львова. Вони є підробкою, комерційною заманухою. Смак основи Львова – не український.
Австрійський штрудель?
– Швидше туди.
У першу чергу ідентифікуєте себе як львів'янин?
– У пріоритеті ідентичностей моя національність – місці на 15-му. Сам здивований, бо вихований у сім'ї репресованих, дуже люблю українську культуру. З бабцею на свята завжди за столом голосно співаємо народні пісні.
– Ви Остап Дроздов? Я не помилилася? – біля столика зупиняється літня жінка. – Дуже рада, що бачу вас вживу. Ви великий молодець. Дай Боже здоров'я! І женіться вже скоренько.
– У мене всьо нормально, – сміється Остап.
Для чого потрібно було писати роман?
– Відчув, що виріс за межі професії. Література стала виходом із капсули, в якій опинився. Інакше почав би вростати сам у себе. З'явилася потреба публічного ексгібіціонізму. Якраз цього боявся всі ці роки – оголити драматичні етапи формування себе, родинну історію. І тут я хапаюся за голову. Бо мама не читала цей текст, і не знаю, чи сприйме його. Про неї там дуже відверто.
Також не знаю реакцію на нього бабці. Цей читач для мене найголовніший.
Їм може не сподобатися опис мами й бабусі?
– Я намагався ховатися за імена, щоб не вживати "моя". Гадаю, вони почитають роман десь у жовтні. Нехай побачать, що книжка відбулася серед інших читачів. Це допоможе їм по-іншому подивитися на неї.
Є в романі речі, за які зараз незручно?
– Є. Три нецензурні слова, на які інтелігентний читач скаже: "Фе-е-е, такий культурний, в окулярах, і отаке піке".
7 
35413
Коментарі