Адвокат Роман Ліхачов судиться з Верховною радою
2010 року сидів удома і мені не хотілося працювати – зламав палець на нозі. Тут дзвінок: напишіть апеляцію. Справа була безнадійна. Довести, що новий будинок згорів через коротке замикання холодильника – це все одно, що злітати на Марс. Прецедентів – одиниці. Суд першої інстанції програли, а отже, перспективи – мізерні. Але клієнт вчепився, поки я не сказав "так". Коли на п'ятому засіданні призначили експертизу, я довго приходив до тями – як правило, судді справ не читають. Досі не розумію, як ми виграли справу в таких монстрів, як Indesit і "Електроленд".
З одного клієнта брати гроші не варто, треба просто допомогти. А іншому краще назвати космічну суму – тільки б він зник. Бо отримаєш купу неприємностей, навіть якщо справу виграєш. Є люди з синдромом судових засідань, називаю їх "повсталими з пекла". Вони прагнуть судитися з будь-якого приводу.
Важливо бути гнучким, вміти перебудуватися. А зовнішні ефекти – це для тих, хто хоче побільше "збити" з клієнта: "Ой, як у вас все погано! Розлучення? Вас не розведуть, якщо не дасте 500 доларів". Кажу, не ходіть до N, не платіть, воно стільки не варте. Ні! Людям подобається красиве, навіть обман.
Прадід по батьківській лінії разом з односельцями прогнав поміщика й очолив колгосп після революції. А після війни ловив банди з місцевих поліцаїв. Йому помстилися – кинули гранату у вікно. Могли врятувати. Але хірург не зробив, що потрібно. Прадід перед цим розстріляв його сина.
Прапрадід по материній лінії на початку 1920-х орендував землю, наймав людей. Зараз сказали б – фермер, а тоді таких називали куркулями. 1929 року його звинуватили в тероризмі й дали 15 років таборів. Я ознайомився з його справою – провини він не визнав. А 1937-го заарештували його сина, мого прадіда. Нібито за анекдот про Сталіна. За іншою версією – прадід звинуватив дільничного в крадіжці, і той помстився.
Коли в середині 1990-х у Чугуєві в людей відбирали квартири, переоформлюючи на підставних осіб, батько написав у газету. Але кримінальну справу завели проти нього. Він був начальником служби паливно-мастильних матеріалів авіаційного полку. Звинуватили в розкраданні й натякнули: мовчатимеш – справу закриємо. Або – в'язниця. "Якщо треба, можу й посидіти", – відповів батько.
Мені тоді було 15 років. Обшуки проводила військова прокуратура разом з офіцерами, які служили в нашій частині. Вчора друзі, а сьогодні – гірше за чужих. Вилучили два зелені відра – вирішили, що вони з військової частини, викрутку – ніби вона авіаційна. І сумку з парашутної тканини, в якій ми картоплю тягали. Справу, звичайно, закрили, а квартирними аферистами так ніхто і не зайнявся. Один із них продовжує працювати суддею – бачимося на засіданнях.
Збирався вступати до медичного – чотири роки готувався. Коли побував на прийомі у знайомого лікаря, передумав: не було ні грошей, на які я сподівався, ні людської вдячності. Подався до військового університету.
Як медаліст мав право вибирати, де служити. Дивлюся – в Харківській області жодної вакансії. Найближча точка – Золотоноша на Черкащині. Виступив на зустрічі з київськими генералами. Це був перший серйозний протест. Запитав: "Чому приховали, що в Харківській області є 11 посад?" Кажуть: раз такий розумний, поїдете в Західну Україну. Але залишили на Харківщині.
Хотів працювати в юридичній службі Міністерства оборони. Але юристів там ні за що не мають. Треба їхати в суд, а командир не пускає – бо стрільби. Кажу: "Ми програємо півмільйона". "Ну то й що? Найголовніше – бойова підготовка". Останньою краплею стали тендери на військове обладнання. Я вважав їх нечесними й документи підписувати відмовився. Мене обробляли: пропонували без іспитів вступити до академії, погрожували звільнити. Врешті переможця торгів затвердили без мого підпису.
Подобаються справи нетипові. Скажімо, судишся з Верховною Радою. Немає звідки списати, треба думати. Якщо програєш, програє все суспільство. Зараз оскаржую тарифи на комунальні послуги – вважаю їх завищеними.
Був підзахисний, який забив матір до смерті. Знає, що йому світить довічне, і ненавидить усіх – зокрема й адвоката. Заходиш у слідчу кімнату – страшно. Удвічі більший за мене, за секунду може переламати шию.
Маю офіс у підвалі. Сюди важко кинути пляшку із займистою сумішшю або підірвати. Вікно розбити неможливо – його нема. Коли зайняв проукраїнську позицію, сказали, що офіс спалять. Погрожували, коли в сепаратистському Чугуєві вийшов у футболці з невтішною фразою про Путіна.
До роботи мотивує азарт: готовий на все, тільки б не програти. Ще надихає гідний суперник. Коли слухалася справа проти апарату Верховної Ради, приїхав академік з Академії правових наук. Як мені захотілося перемогти! Кілька томів практики перечитав. І ми виграли апеляцію.
Через нічні виїзди вдома постійно скандали. Коли збираємося на відпочинок, дружина просить вимкнути всі телефони й інтернет.
5 
35413
Коментарі