Мама в мене була спокійна, розсудлива і мудра. Тато – дуже емоційний, йому скоро 87 років, але він таким і лишився. З батьками до певного часу були конфлікти. Особливо в період, коли дитина перетворювалася на людину. З віком це минуло.
Мав радянське дитинство в родині інженера, де невисока зарплата, невеликі можливості. Виховували мене правильно. Гроші були далеко не на першому місці.
Батьки з жахом сприйняли те, що я малюю. Хотіли, щоб мав "людську професію". Потім змирилися. Зараз батько гордиться.
У дитинстві любив розглядати альбоми. Там були голі жінки, і це справляло велике враження.
У садку з однією дівчинкою почали показувати одне одному піськи. Нас розділи догола й поставили на табурет. Усі сміялися. А я відчув безпорадність. Зараз не буває соромно – тільки більш чи менш комфортно.
У мої шкільні роки були бадеги – так в Одесі називали винарки, на які в Києві кажуть "генделик". Бадеги були розміщені тісніше за хлібні магазини. У нашому класі вчився акселерат: десь у 14 років вимахав так, що нагадував дорослого чоловіка. Ми на великій перерві бігли до бадеги, вишиковувалися – він туди заходив і передавав кожному по склянці. Ми випивали й ішли далі вчитися.
Мене хотіли вигнати з інституту, бо пропускав заняття. Ніколи не прогулював малювання й живопис, але не любив технічні дисципліни. Не можу сказати, що був найкращим художником на курсі. Однак те, що робили інші, мені не подобалося.
Я ненавиджу совок – змалку бачив тупі фізіономії найнікчемніших дебілів, які робили найуспішніші кар'єри завдяки конформізму. Була система зворотної селекції, коли придушували все живе, а вилазила сірість. У мене на це досі алергія.
Десь у 20 років зрозумів, що головне, від чого треба звільнитися – від розставляння всього по полицях. До 30 досягнув цього. Мені зараз було б дуже складно зважити, що найважливіше, а що – другорядне.
15 років живу з однією й тією самою жінкою. Правда, вона мешкає в Одесі, я – в Києві, але зараз закінчую ремонт в одеській квартирі. Якщо у мене Путін не забере Одесу, то більше житиму там.
В українців немає пророка у своїй батьківщині – місцева інтелектуальна традиція. Навіть обласканий офіціозом художник Іван Марчук сказав: Україна нікого зі своїх синів не визнала і не зробила великим. Свого часу московський галерист Марат Гельман говорив, що необхідно створити фабрику статусів. Статус художника повинен визначатися визнанням на батьківщині, а не за кордоном. У Росії така фабрика запрацювала, тут – досі ні. І невідомо, чи запрацює коли-небудь.
Нерозумно від держави вимагати того, в чому суспільство не відчуває потреби.
Уся наша еліта складається з жителів передмістя і селян. Інтелігенція у владі не представлена. Відповідно, потреба в культурі відсутня. Культура сільської людини – традиційна, архаїчна, основана на охоронних, у чомусь навіть реакційних цінностях. А люмпен узагалі позбавлений культури.
Культура – це внутрішнє начиння людини. Не можна, аби вона була масовою.
Запам'ятав виставку Діми Врубеля в галереї Гельмана, називалася "Я ненавиджу свою матір". Коли Врубель монтував виставку, подзвонила його мати: "Кефір купив?" – "Купив, не хвилюйся, незабаром буду. Потрібна олія? Добре, куплю олію".
Зараз в Україні – вільні люди, які не є коліщатами і гвинтиками системи. Тут може бути депресивно, гірко, страшно, але тут – воля. Спілкуюся з людьми, які живуть у Росії. Із жахом розумію, що там мозок запрограмований. Ми аналізуємо, по-різному думаємо, робимо різні висновки, по-різному голосуємо. У чомусь сходимося, у чомусь – розходимося, але російського абсурду тут нема. Чорне залишається чорним, біле – білим, а свобода вибору – свободою вибору.
Художник не є зразком логічно-обґрунтованої поведінки. Я все життя роблю абсурдні речі. Пензликами, фарбами, на дерев'яних рамах пишу картини – абсолютно ідіотське заняття. Але для мене це – спосіб життя, засіб спілкування зі світом.
Не вмію відпочивати – мені то нудно. Можу певний час нічого не робити, а правильно відпочивати – ні. Як справжній одесит, на морі буваю двічі за літо.
У мене весь час – вільний.
Інколи виникає потреба в самотності.
Між чоловіком і жінкою можлива дружба, але природа візьме своє. Як сказав Жванецький: не вмієш любити, сиди і дружи.
Кожну закоханість можна назвати першим коханням. Когось виділити не можу: усі романи були зовсім різні.
У російській мові любов і кохання – це одне й те ж. Тому я їх не розрізняю. У Давній Греції таких визначень було з 30, але суть – та сама.
70 відсотків чоловіків дивляться на жіночі груди. А я дивлюся правим оком – на праву грудь, лівим – на ліву.
Щастя приносять різні речі в різних ситуаціях. Інколи – жінки, інколи – вистачить з'їсти морозиво. Люблю вино. За вечір можу випити багато, але наступного дня стає значно важче, ніж це було років 10 тому. Я тоді – млявий, а стану непрацездатності не люблю.
Маю багато комплексів.
Сидіти вдома цікавіше, ніж подорожувати.
Ніколи не ототожнював себе з жодною твариною. Вони не вміють розмовляти й малювати.
Раніше називав себе агностиком. Тепер вважаю себе атеїстом. Знаю, що помру. Там буде продовження – добре, не буде – то не буде. Думаю, піду з життя умиротвореним, завершу всі свої справи. Просто перестану бути.
Інколи найстрашніше – зубний біль. Інколи – коли забирають свободу. Подобається, як говорив Маяковський: "Я знаю – гвоздь у меня в сапоге кошмарней, чем фантазия у Гете!"
Плачу рідко. Скупа чоловіча сльоза можлива від чогось дуже сентиментального. А жахлива подія примушує зосередитися, стиснути волю в кулак і стояти мовчки.
Не маю улюбленого виразу, улюбленого художника, улюбленого фільму, улюбленої музики. Є набір речей, що існують у моїй оперативній пам'яті. В певні моменти активізується те чи інше.
Успіх – це коли людина ставить для себе певну мету, а досягає значно більшого. Хтось навіть може досягнути щастя. У мене було декілька успіхів. Як я встав і пішов ніжками – не пам'ятаю. Коли це зробила моя дитина – був успіх.
Постійно перед собою ставлю завдання і вирішую їх.
Важко намалювати руку – треба професійно працювати. Зобразити тривогу чи параною – надзвичайно складно. Намалювати життя – банально. Я й так роблю його щодня, щогодини.
Світ будується зі світлого й темного. Все урівноважено. Є день і є ніч. Взимку ночі довші, влітку – коротші.
Не пам'ятаю, хто сказав: художником стає той, хто малює дерево не тому, що побачив, яке воно гарне, а тому, що його намалював художник. А він хоче це зробити краще. Для мене мистецтво –
це завжди саме мистецтво. Світ сприймаю через музейні експонати.
Мене називають засновником українського постмодерну. Поцікавився, звідки така інформація. Сказали: написано в інтернеті. Це дуже складно – заснувати український постмодерн, практично неможливо. Я його не засновував – він сам з'явився. А я опинився поряд.
Я – спіритуаліст. Комунізм – це певний привид, і мені подобається його примарність.
Завжди, коли повертаюся, забувши дома, наприклад, цигарки чи гаманець, дивлюся в дзеркало. Це – психічне відхилення.
Перші гроші витратив на каву, вино, сигарети. Зараз гроші – це інструмент свободи. Вони дають можливість не думати, що зробити зі своїм життям, аби їх заробити. Можна вирішувати серйозніші питання.
Добре, якби те, що маю зараз, мав 30 років тому.
Не знаю, що таке – творча криза. Якщо не відчуваю досить тонусу, аби працювати, не працюю. Якщо маю сили – працюю.
Ворогів не маю. Правда, є люди, які мене вважають своїм ворогом. Але мені це – нецікаво.
Часто запитують, чи вважаю себе скандальним художником. Відповідаю щоразу по-новому. Аби не набриднути самому собі.
8 
35413
Коментарі