четвер, 19 січня 2017 20:14

"Треба відпустити тих, хто не хоче будувати Україну"

Українська політична нація швидко консолідуватиметься, – каже філософ Тарас Возняк

Що можна назвати беззаперечними перемогами України 2016 року?

– Україна на деякий час відбилася від режиму путінської Росії. Торік стало зрозуміло, що РФ не може продовжувати війну в такій вульгарно-примітивній і хамській формі.

Ще одна позитивна річ – триває прискорена консолідація української політичної нації. Це люди, які хочуть мати спільне майбутнє в політичному організмі під назвою "держава Україна". Консолідація йтиме максимально прискорено. Загалом такі процеси відбуваються довго, втомливо, із певною мукою, вибухами невдоволення. Коли консолідувалася французька політична нація, то виокремилися німецькомовні жителі Ельзасу й Лотарингії, кельтськомовні бритонці, баскомовні гасконці, на півдні – провансальці, в Савої – італійці. Всі об'єдналися десь за 200 років. У нас подібна ситуація, але процес пішов значно швидше.

І третій відносно позитивний момент – не стався колапс української економіки, фінансів. Мінімально втримуємо ситуацію.

Говорять про провальну роботу антикорупційних органів. За рік діяльності НАБУ – лише 44 справи у суді проти незначних фігурантів.

– Є жорсткий опір матеріалу. Подивимося на пов'язані із судовою системою люстраційні справи. Ця консолідована корпорація глибоко корумпованих людей легким ударом копита відкинула будь-які спроби люструвати її. Й інші корпорації після Революції гідності перелякалися, потім отямилися і захистили себе.

Прокуратура чи НАБУ роблять подання, але до суду воно не доходить, або там людину визнають невинною. Боротьба йде, і досить запекло. Але потрібно багато часу.

  Тарас ВОЗНЯК, 59 років, головний редактор і засновник культурологічного журналу ”Ї”. Народився у селі Сваричів Рожнятівського району ­Івано-Франківської  області.  За освітою – інженер,  закінчив Львівський політехнічний інститут. Працював програмістом на заводі фрезерних верстатів.  1987-го створив культурологічний часопис ”Ї”. Член правління міжнародного фонду ”Відродження”. Виконавчий директор Українського центру міжнародного ПЕН-клубу. Із вересня ­2016-го – генеральний директор Львівської національної галереї імені Бориса Возницького. Колекціонує ордени часів Української Народної Респуб­ліки та Західноукраїнської Народної Республіки. З родиною живе у Львові. Дружина Ірина – фінансовий менеджер журналу ”Ї”.  Мають доньок Марту і Христину
Тарас ВОЗНЯК, 59 років, головний редактор і засновник культурологічного журналу ”Ї”. Народився у селі Сваричів Рожнятівського району ­Івано-Франківської області. За освітою – інженер, закінчив Львівський політехнічний інститут. Працював програмістом на заводі фрезерних верстатів. 1987-го створив культурологічний часопис ”Ї”. Член правління міжнародного фонду ”Відродження”. Виконавчий директор Українського центру міжнародного ПЕН-клубу. Із вересня ­2016-го – генеральний директор Львівської національної галереї імені Бориса Возницького. Колекціонує ордени часів Української Народної Респуб­ліки та Західноукраїнської Народної Республіки. З родиною живе у Львові. Дружина Ірина – фінансовий менеджер журналу ”Ї”. Мають доньок Марту і Христину

Які реформи вдалися?

– Найвидимішою була поліцейська. Також відбулися зміни, пов'язані з електронним декларуванням народних депутатів, міністрів, частини чиновників. А ще – регуляторні реформи. Не всі зміни стосуються кожного українця, але вони є.

Які реформи не вдалися?

– Та ж реформа поліції не завершилася. Без змін у судочинстві.

Яка імовірність дострокових парламентських чи президентських виборів?

– Усе можливо. До цього підштовхуватиме Путін. У країні в стані війни будь-яке збурення небезпечне. Ми – на краю прірви. Один поштовх може відкинути країну в десятиліття бездержавності. Нам не пропонують добрий варіант, середній і кепський. Маючи погану ситуацію, треба боятися жахливої. Однак це не означає, що повинні забетонувати нинішню владу на роки.

Чого найбільше не вистачає українцям?

– Гідності, самоповаги та самостійності у прийнятті рішень. Чомусь стоїмо на колінцях перед різними структурами. Хтось перед Росією: "Путін, прийди". Хтось – перед ЄС: "Велика держава Нідерланди, пусти нас хоч на поріг Євросоюзу". Нам потрібно вести більш самостійну політику. У цьому контексті українцям бракує політичної уяви. Діємо реактивно. Запропонували Мінський формат – реагуємо. Наступають росіяни – відповідаємо. Ініціатив не проявляємо. От розлітається Європейський Союз – то давайте творити щось інше. Але ж ні – чекаємо, що запропонують із Гааги чи Лісабона.

Чи здобула Україна суб'єктність?

– Частково повернула її. З'явився такий інструмент, як армія. Без неї все інше не було би суб'єктним – ні українська дипломатія, ні парламент. Вони не мають необхідної сили, драйву, уяви.

Де зараз більшою мірою вирішується доля країни – у Москві, Вашингтоні, Києві чи на Донбасі?

– У Києві та на східному фронті.

Як змінилося суспільство за останній рік?

– Воно достатньо активне, попри певну втому. Було би дивно, якби на третьому році війни з Росією її не було. Але люди не впали в розпач. Хоч скільки пробують розхитувати цей човен – не вдається. У суспільстві немає напруги й розчарування, що призвели б до чергового Майдану. Хоча розчаровані є. Вони були вже за 2 години після закінчення Майдану. Але не це рушій суспільного розвитку. Він завжди відбувається зусиллями малої частки суспільства. Скільки людей було на Майдані? Скільки є на фронті? Маємо 40-мільйонну країну, а її долю вирішують кілька сотень тисяч.

Зміни йдуть поетапно: після 2004 року, потім – після 2014-го. Суспільство стало якісніше. Виник феномен волонтерського руху. Яке суспільство в Європі здатне швидко організувати такий потужний спротив Росії? Німеччина? Франція? Навряд чи.

Що за останні роки ми відкрили в собі?

– Зрозуміли, що є більше суспільством, ніж державою. Воно – динамічніше, міцніше.

Держава – це інструмент для здобування чи досягнення певних цілей. Ми його ніяк не можемо сконструювати. Поляки, німці, угорці мають ці ефективні механізми. Ми ж опираємося на народну ініціативу, на громадянське суспільство.

Що змогли у собі поховати?

– Частково позбулися меншовартості.

Тепер треба відпустити з Богом тих, хто не хоче будувати Україну. Колись так вчинили Угорщина, Польща, Франція. Нехай виїжджають в Америку, Європу, Росію, на Донбас, у Крим. Такі люди мають розійтися з Україною як проектом. При цьому не маємо ставати країною-експортером молодих людей, перспективних і активних – а до цього йде.

Як повернути Крим і Донбас?

– Коли Росія почне фрагментуватися, хтось мусить взяти відповідальність за Крим. Також – за Ставропольський і Краснодарський краї (належать до російського регіону Кубань; історично українці становили більшість тамтешнього населення. – Країна). На контроль над територією може претендувати "войско донскоє" або чеченський режим. Останній має можливості, засоби та мотивацію. Чи нам це потрібно? Донбас як продуцент сталі й вугілля Україні треба? Ні. Це потрібно пану Ахметову чи іншим олігархам. Вони використовували регіон, як помпу для перекачування грошей з українського бюджету в їхні кишені. Такі агломерації були в різних країнах. Рур у Німеччині зруйнували Друга світова війна й успішні реформи. У Великій Британії у Вельсі – відважний політик Маргарет Тетчер. Її зненавиділи, але вона реформувала економіку. Подібні проблеми має Польща у Шльомську, Чехія – у Селезії. У нас цей агломерат зруйнував "великий український націоналіст" Володимир Володимирович Путін.

Донбас не має шансу швидко відновитися. Там залишилася маса пенсіонерів і групка людей, які можуть тільки йти у шахту й виходити з неї, і тих, хто бігає з обрізами. Більшість людей, які вміли собі дати раду, виїхали. Хтось виїде ще. Решта – з покоління в покоління перетворюватимуться на хронічних бандитів. Чи вони нам потрібні? Донбас за всіх президентів стримував наш розвиток. Це – зашморг на шиї країни. Зараз маємо шанси розвинутися в іншому напрямку. Але не дуже їх використовуємо. Знову гонимо ешелони вугілля з окупованих територій.

Що буде з Мінським процесом?

– На Донбасі нічого особливо не зміниться. Буде своєрідне гниття. Не бачу в цьому нічого поганого для розвитку української держави. Ізраїль так живе 70 років.

Нормандський процес переговорів про врегулювання на Донбасі (між Україною, Францією, Німеччиною, Росією. – Країна) себе вичерпав. Про щось домовляються, але нічого не виконується. Щось подібне є між Ізраїлем і палестинськими територіями.

Зміни відбулися б, якби у процес увійшли США і виявили політичну волю. Але ніхто не знає, як вчинить новообраний президент Дональд Трамп.

Чого очікувати від Москви?

– Зовнішня військова агресія – малоймовірна. Але буде постійна шарпанина. Щодня гинутимуть один-два наших воїни.

Основний акцент Кремль зробить на внутрішньополітичне розхитування. На розкладання та деморалізацію України зсередини. Також Росія всіма силами стримуватиме економічний розвиток України, доводитиме її до крайньої нужденності.

Яку остаточну мету переслідує Москва в цій гібридній війні?

– Хоче добити Україну, щоб вона більше не піднялася. Сталін нас пробував знищити фізично – голодом. Сьогоднішній геноцид – це мовна й ментальна асиміляція, совєтизація, рашизація, інформаційне подавлення. Людину перетворюють на "раша тудей".

Путіну не потрібен Донбас, йому треба ціла Україна. Хоче, аби вона існувала, як свого часу Українська Радянська Соціалістична Республіка. Тобто де-факто не як окрема держава. Хоче зробити Україну Білоруссю.

Серед основних небезпек для України 15 років тому ви назвали її власну невизначеність. Нині країна остаточно обрала напрямок розвитку?

– З одного боку, наче визначилася. І нібито всі мали зрозуміти, що наш північно-східний сусід – ворог. Однак половина населення України так не вважає, як показали недавні соціологічні дослідження. Це через присипляння суспільства, навіювання, що війни немає, і ми всі – друзі.

2017 року глобальні політичні процеси для України будуть сприятливіші, ніж торік?

– Стагнація триватиме. Не бачу ресурсів для прориву.

І навіть фізична загибель президента Росії мало що вирішила би. Бо Путін – це не людина. Він виконує функцію маленького чоловічка на вершині великої піраміди під назвою "КДБ, ФСБ, російський націоналізм, рускій мір". Якщо не зміняться об'єктивні обставини, в першу чергу економічні, заміну Путіну знайдуть швидко. Буде не Путін, а Кукін – що з того? Російський імперіалізм нікуди не подінеться.

Чим найбільше здивує світ цього року?

– Може статися колапс нафтогазового ринку.

Третя світова війна можлива?

– Вона вже йде. Із 2007 року, коли Путін у Мюнхені на конференції з безпеки вербалізував її (заявив про небажання миритися зі статусом РФ як аутсайдера світової політики. – Країна). Згодом Росія напала на Естонію – скоординована атака хакерів вивела з ладу сайти парламенту, міністерств, банків, засобів масової інформації. 2008-го почалася інтервенція в Грузію. Однак усі вдали, що війни немає.

Зараз ви читаєте новину «"Треба відпустити тих, хто не хоче будувати Україну"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 35413
Голосування Які умови миру і зупинення війни для вас прийнятні
  • Відмова від Донбасу, але вивід військ РФ з усіх інших територій
  • Замороження питання Криму на 10-15 років
  • Відмова від Криму і Донбасу за умови надання гарантій безпеки від Заходу щодо всіх інших територій
  • Зупинка війни по нинішній лінії фронту
  • Лише повне відведення військ РФ до кордонів 1991-го
  • Ваш варіант
Переглянути