Я – звичайна людина, залежна від курсу долара й цін на побутові речі. І дуже суперечлива особистість. Але завжди намагаюся залишатися людиною – не співачкою, не дочкою або сестрою, а саме – людиною.
Часто повторюю: "Ну і що, що ти – співачка". Хтось фантастично фотографує, а хтось готує дуже смачний салат – у всіх свої таланти.
Якось малою мила гору посуду під краном надворі. Баранячий жир не відмивався, я його ретельно відтирала і плакала від безсилля. В цей час у двір зайшов учитель музики Алі Кадиров і каже: "В Алушті сьогодні конкурс "Золотий дощ", не хочеш поїхати?" Все кинула, знайшла сукню, поїхала до Алушти. Побачила конкурсанток із макіяжем, накрученим волоссям, батьками за спиною. А в мене навіть фонограми не було. Вийшла і заспівала під рояль пісню "Мама". Зал завмер. Це був мій перший диплом вокального конкурсу.
Конкурси вбивають у дітях щось справжнє. Юні таланти не повинні боротися, вони мають просто бути і творити.
Вдячна мамі, що ніколи не хвалила даремно: "Ти – найкраща, ти всіх переможеш". Це ні про що. Коли я хвилювалася, мама просто просила заспівати так, як зазвичай співаю їй на кухні.
У нашій сім'ї діяло правило – море потрібно заслужити. Я, наприклад, мала щодня до восьмої ранку полоти в теплиці бур'яни. Потім підмітала двір і допомагала мамі з обідом. Тільки після третьої дня звільнялася і йшла на море.
Стараюся вірити людям.
Я сама собі стиліст. Комбіную одяг і для світських заходів, і для виступів на сцені. Національними елементами намагаюся не зловживати. Так само – вирізами й короткими спідницями.
Щаслива людина почувається комфортно будь-де.
Я – грішна. Співаю на сцені, а це жінкам в ісламі заборонено. Бути мусульманкою для мене – це вірити в єдиного Бога, в пророка Мухаммеда, ходити в мечеть щоп'ятниці.
Рамадан – це не про їжу, а про те, як важливо приборкати свої тваринні бажання. Коли під час посту була в Стамбулі, голодувати цілий день було легко. Тому що коли всі постять, ти піддаєшся загальному настрою. Снідала вдосвіта, вечеряла – після заходу Сонця. Перші три дні хотілося спати, але швидко звикла.
Вірю, Крим повернеться в Україну. Не можна забирати чуже. Karma Police наздожене винних.
Зараз в Україні потрібно більше проводити концертів. Музика – це ліки для поранених душ.
Батьки не можуть покинути Крим. Там мій дідусь, будинок, сад. Як ми можемо все це кинути? Ми будували наше житло по цеглинці і продовжуємо будувати ось уже який рік.
2010 року зустрічалася із Волтером Афанасьєвим (продюсер, автор хітів для фільму "Титанік". – Країна). Пропонував переїхати в Америку. Волтер створював приголомшливі альбоми для Мераї Кері та Вітні Х'юстон. Він – хороший автор музики, але я не була впевнена, що він не перекриє мені повітря. Побоювалася втратити індивідуальність. Америка ще буде – в майбутньому.
Любов до країни – це як любов до Бога. Він тебе систематично карає, але ти все одно Його любиш. Так і з Україною.
Кохання завжди починається з першого погляду.
Я стала "жертвою" британських і американських серіалів. З одного боку, засмучуюсь, бо перегляд займає неймовірну кількість часу, а з другого – насолоджуюся грою акторів, сценаріями, сюжетами.
Улюблена книга – Коран. Раніше подобалися твори Анни Ґавальди й Харукі Муракамі. А зараз цікаво читати біографії великих музикантів – Федора Шаляпіна, Ріхарда Вагнера. В останнього є есе "Єврейство в музиці". Мені здається, якби Вагнер не написав його, то Гітлер не почав би війну.
Дехто в Росії хотів би вважати мене "своєю" – адже я з Криму, з "їхнього" Криму. Але так не вийде. Завжди дуже чітко говорю, звідки я, де моє коріння і яка моя позиція.
Політиків із Верховної Ради й уряду хочеться потрясти гарненько й запитати: "Чому у вас такий слабкий темп? Швидше давайте реформи!"
Один переселенець написав: "Якби нам у Луганську співали гімн України так, як ви, війни б не було".
Скільки навколо неандертальців! На жаль, дурних людей більше. Змінити це – завдання поетів, журналістів, музикантів і загалом інтелектуальної та культурної еліти.
Часто бачу, що ми не готові до джазової та навколо джазової музики. Якщо виступаєш в Європі, там із другого такту люди починають кайфувати. Бо вони з ранніх років слухали якісну музику. До нас це прийшло значно пізніше. Потрібен час, щоб перезавантажити смак більшої частини українського суспільства.
Щоб відчувати справжній смак життя, треба займатися улюбленою справою. Тим, що дає радість.
"Шлях додому" – це пісня про те, що кожен носить свій дім у голові. Шлях додому – це шлях до себе, свого гармонійного "я".
Завжди хотіла стрибнути з парашутом.
Проводила в Європі експеримент: йшла вулицею, усміхалася і дивилася, скільки людей усміхнуться у відповідь. Усі всміхалися! В Україні це роблять значно рідше.
Найкращий комплімент: "Джамала, ви сьогодні заспівали про мене".
Текст укладено за інтерв'ю Джамали українським виданням
8 
35413
Коментарі