"Коней мені було завжди шкода, людей - ні"

 

Шість уривків із книги Зьонке Найцеля "Солдати. Як воювали, убивали й помирали"

Лейтенант Маєр, пілот Люфтваффе, та лейтенант Поль, розвідник

Поль: На другий день польської кампанії мені треба було скинути бомби на вокзал у Познані. Вісім із 16 впали на місто, просто на житлові будинки. Я б не сказав, що мені сподобалося це робити. На третій день було вже все одно, а на четвертий я почав отримувати від цього задоволення. У нас була така розвага перед сніданком - поганяти кулеметом окремих солдатів по полю, покласти їх кількома кулями.

Маєр: Тільки солдатів?

П: Цивільних також. Ми налітали на цілі колонни на вулицях. Усе розліталося на шматки, навіть коні.

М: Фу ти чорт, коні це взагалі...

П: Коней мені було завжди шкода, людей - ні. Але коней - до останнього дня.

М: А як люди реагували, коли ви їх із літака обстрілювали?

П: Та вони божеволіли. Більшість лягали на землю й отак руками показували німецький знак. Буф-буф-буф! - І прямо в морду! Отримав пару пострілів у зад і біжить як навіжений - отак, зигзагом, неясно куди. Руки вгору - бумс, і вже лежить обличчям до землі. А я собі далі стріляю.

М: Людина просто дичавіє, коли таке робить.

П: Я ж кажу, в перший день було страшнувато. Я тоді сказав собі: "До дідька, наказ є наказ!" На другий і третій день: "Та до біса, все одно!", а на четвертий стало весело. Але, правда, коні... Я думав, що літак не почую - так вони кричали. Лежать із відірваними ногами.

Старший єфрейтор Зоммер та Бендер, підводний диверсант

Зоммер: В Італії, куди б ми не приходили, старший лейтенант казав: "Насамперед треба прикінчити кількох! Убиваємо 20 чоловіків, щоб було тихо й усілякі дурниці їм у голови не лізли (сміх). Тоді робимо невеличке оголошення: мовляв, найменший опір - і вбиваємо ще 50.

Бендер: А за якими критеріями він їх відбирав? Просто так, довільно?

З: Просто так 20 чоловіків: "Ану йдіть сюди". Усіх на площу, з кулеметів - буф-буф-буф - і всі лежать. Потім казав: "От і добре! Свині!" Він ненавидів італійців. Щоправда, у будинку, де був штаб батальйона, жили кілька симпатичних дівчат. Там він нікого не чіпав.

Полковник Нойфер та старший лейтенант Райман Нойфер: Росіян із Вязьми транспортували в диких умовах!

Райман: Це правда, жахливо - я сам якось їхав таким транспортом із Коростеня до Львова. Їх виганяли з вагонів, наче худобу. Били палицями, щоб стояли в строю, і вели пити. На деяких вокзалах стояли величезні корита - вони кидалися до них, наче тварини, і напивалися. Тоді їм давали щось поїсти - але зовсім трохи. Потім знову заганяли у вагони по 60-70 людей. На кожній зупинці виносили з десяток мертвих. Люди просто задихалися. Я все це чув, бо їхав у поїзді з охоронцями військовополонених. Познайомився з фельдфебелем, студентом у окулярах, таким собі інтелектуалом. Запитую: "Як довго ви цим займаєтеся?" Каже: "Чотири тижні, але я вже більше не можу. Хочу забратися звідси, бо терпіти нема сил". На станціях росіяни визирали через маленькі шпарини у вагонах і кричали до місцевих: "Хліба! Бог вам віддячить!" Тоді викидали з вагонів свої останні речі, взуття. Підходили діти й кидали їм гарбузи. Було чутно, як у вагонах за ті гарбузи б'ються. Я не міг цього терпіти, забився десь у куток і накрив голову пальтом. Потім запитав у фельдфебеля: "Невже для них немає їжі?" Він відповів: "Звідки? Для них нічого ж не заготували!"

Єфрейтор Мюллер і фельдфебель Фауст Мюллер: Коли я був у Харкові, там було геть усе до самого центру зруйноване. Але ж яке гарне місто, які чудові спогади! Усі місцеві трохи говорять німецькою - в школі вчили. А в Таганрозі які прекрасні кіно й кафе на набережній! І скрізь самі жінки, яких звезли на примусові роботи.

Фауст: Ах ти ж чорт!

М: Вони мостили вулиці. Невимовно красиві дівчата - ми проїжджали на машинах, затягували їх до кузова, вовтузили й викидали назад. Боже, ти б чув, як вони лаялися!

Полковник Йостінг: Мій хороший друг, австрієць - людина, якій можна повністю довіряти - розказував, що він бачив у Одесі, як убивали євреїв. Набитий жінками й дітьми сарай обливали бензином і підпалювали: "Вони так кричали, ти собі уявити не можеш! Скажи мені, хіба це правильно?" Говорю: "Ні, неправильно. Можна з ними робити все що завгодно, але не спалювати живцем, не труїти газом чи ще бозна-що. Їх треба ізюлювати, а після того, як виграємо війну, сказати: "Все, забирайтеся геть!Сідайте на корабель і пливіть собі куди хочете! Але в Німеччині вам нема чого більше шукати!" А ми наробили собі стільки ворогів!

Фрьошль і Валер, лейтенанти Люфтваффе, червень 1942 року

Фрьошль: Чому Гітлер так змінився? Раніше я просто захоплювався ним.

Валер: А тепер у ньому сумніваються.

Ф: Ламаю собі голову над тим, як же це могло статися?

В: Та це зрозуміло - він же всіх відганяє, перетягує все на себе. Усе контролює особисто, сам приймає всі рішення. Із часом, мабуть, почав думати, що без нього нічого не  відбуватиметься. Ніби ми без нього взагалі жити не можемо. В нього це, напевно, переросло навіть в якусь хворобу.

Ф: У мене з'являється таке відчуття, ніби його туди загнали, ніби він - це вже не він. Стати кимсь іншим - ось що могло би полегшити його життя.

В: Але ж він фюрер, сам здатен себе від усього звільнити.

Ф: Він уже не володіє ситуацією. А я ніяк не можу в це повірити. Він був для мене ідеалом. Мабуть, все це просто егоїзм - не хочеться зізнатися собі, що помилився в людині.

В: В будь-якому разі зрозуміло, що він неймовірно змінився.

Ф: Я ж кажу, мені весь час спадає на думку, що він - це не він.

В: Може, це взагалі актор, а він сам уже давно помер?

×