Частина I
Зрозуміти, чому українська орієнтація перемогла у протистоянні з іншими, неможливо, якщо не говорити про селянство. Впродовж довгого ХІХ ст. майже всюди на європейському континенті спостерігаємо один і той самий процес: у свідомості селян відбувається перехід від батьківщини з малої літери – господарства і землі, які вони діставали у спадок від батьків, – до Батьківщини з літери великої. Або, як її ще називають, до батьківщини ідеологічної чи національної. Тобто нації.
Пишемо "майже всюди", а не "всюди", бо був один важливий виняток – Англія. Це була єдина країна, яка не мала селянства й була вже нацією. Селяни там зникли ще на зламі середньовічних і нових часів – у процесі, який Карл Маркс описав у розділі "Капіталу" про "первісне нагромадження капіталу". Тому про англійців говорять: інші народи, щоб стати модерною нацією, мусили змінювати самих себе – лише англійці могли залишатися тими, ким вони є.
На відміну від Англії, більшість європейських країн до кінця ХІХ ст. залишалися селянськими – і, відповідно, малонаціональними. Навіть якщо вони були не імперіями, а національними державами. Франція, а від 1860–1870-х ще й Італія та Німеччина, – були національними за формою, але малонаціональними за змістом.
Є купа анекдотичних оповідок про те, як селяни на запитання, якої вони нації, або стинали плечима, або відповідали, що вони – із Сицилії, Сілезії й таке інше, або просто ж казали: "Ми – місцеві". Німці з Баварії могли називати німецькомовних із Сілезії "поляками", тоді як польські селяни з австрійського боку Вісли обзивали селян із російського боку – "москалями". Натомість коли російським селянам, мобілізованим 1914 року, пояснювали, що їм треба бути готовими віддати своє життя за царя, віру і батьківщину, ті відповідали: "Так, за царя і віру – життя віддамо, а за батьківщину – ні: бо ми з Псковщини (Тамбовщини і таке інше), а німець так далеко не зайде".
Виглядає, що перед 1914 роком найуспішнішою у націоналізації селян була Франція. Із часів Французької революції вона була найбільш централізованою державою. А головними інструментами перетворення "селян у націю" були армія та школа. Ці інструменти не могли діяти, однак, у Східній Європі. Тут аж до початку ХХ ст. міра охоплення селянських синів школою та армією була дуже низька. Про дочок мова не йшла взагалі. Тому залишається великою загадкою – як і наскільки місцеві селяни відчували себе поляками, росіянами, румунами, словаками тощо.
Ще більшою загадкою це було у випадку українських – ''руських" і "малоруських" – селян. Адже не існувало ані української держави, ані армії, ані – за винятком австрійської Галичини – школи. Щоправда, ці селяни мали виразне відчуття "іншості". Вони твердо знали, що вони не є "москалями", "ляхами", а тим більше – "жидами". Але вони, як і польські, російські та інші селяни, не знали, ким вони є. До того ж треба додати, що селянське почуття "іншості" могло поширюватися й на сусіднє село і навіть на сусідів. Сварки, а то й бійки "за межу" не були рідкістю. Та й шлюби між молоддю двох сіл не толерувалися. Що ж говорити про відчуття спільності, скажімо, між селянами Галичини і Полтавщини чи Закарпаття й Херсонщини, які не те що не знали одне одного, а й не підозрювали про існування одне одного.
Перша відповідь на загадку українського селянства проста: вступною умовою перетворення селян у націю було звільнення їх із кріпацтва. Щоб селяни могли вибирати націю, вони мусили дістати свободу вибору взагалі. Дослідження свідчать: що раніше скасували панщину, то далі просунулася нація у своєму формуванні у ХІХ ст. У тому сенсі руські селяни в австрійській Галичині, де панщина була скасована 1848-го, мали 13 років "фори", порівняно з малоросійськими селянами Російської імперії, які були звільнені 1861-го.
Зі скасуванням панщини була пов'язана, однак, одна проблема. Як говорили селяни: звільнення з панщини дало їм волю – але забрало в них черевики. Умови звільнення були складені так, що селяни мусили платити за свою волю поміщикам. Ця виплата розтягалася на десятиліття. Фактично аж до Першої світової – у Галичині. Якби ж не вибухнула війна 1914-го й не впала Австро-Угорська імперія – то аж до1940-х, і це виснажувало селянські господарства.
Друга відповідь пов'язана з демографією. Щоб утриматися на плаву й забезпечити собі доглянуту старість, селянські сім'ї мусили бути великими. У середньому селянка народжувала 8–12 дітей. Розрахунок був простий: для забезпечення спокійної старості треба було щонайменше четверо синів. І, відповідно, четверо дочок, бо природа не кожен раз дає сина. Один зазвичай помре в дитинстві, другого візьмуть до війська, третій одружиться на чуже господарство, й лише четвертому можна буде передати своє і залишитися в нього на утриманні.
У ХІХ ст. ця схема ламається, бо падає смертність. Чому це сталося, ніхто до кінця не знає. Історики називають покращення санітарних умов і медицини, винайдення щеплення та поширення каналізації. Але ці причини навряд чи стосувалися селянських господарств: там і далі жили "по-старому" – без мила, медицини, щеплень і каналізації. Причина, правдоподібно, була банальніша – поширення картоплі. Невибаглива до клімату, вона давала стійкий урожай і добре гамувала почуття голоду. А нагодований організм стійкіший до захворювань.
Так чи інакше, люди вмирали менше й жили довше. Але народжуваність і далі залишалася висока. Демографічна машина відтворення мала свою інерцію, її важко було зупинити одразу. У сухому залишку це означало зростання населення. Перепис 1897-го показав, що за останні 50 років кількість українців – "малоросів"+"русинів" – збільшилася з 15 до 30 млн. Якщо такі темпи збережуться, тішилися українські патріоти, то до кінця ХХ ст. український народ стане одним із найбільших у світі, бо налічуватиме аж 120 млн. Та що було радістю для української інтелігенції, стало бідою для українських селян. Бо зростання населення означало збільшення кількості ротів, яких треба була прогодувати. А розмір землі, яким володіли селяни після звільнення з панщини, суттєво не збільшився.
Тому головною проблемою – можна сказати, життя та смерті – був так званий земельний голод. Він виштовхував із села зайві роти, у першу чергу молодих людей. Звиклі до праці на землі, вони рідко йшли на роботу до міст. Працювали на бурякових полях у Центральній Україні, де розвивалася цукрова промисловість. Або ж емігрували у близьке Причорномор'я чи на далекі землі – у Казахстан, Сибір, Приамур'я. А в австрійській частині – у Північну чи Південну Америку.
Ті, кому вдалося заробити, – особливо це стосувалося емігрантів до Америки – пересилали гроші своїм родинам, щоб ті могли прикупити землі. Як тільки перший голод був вгамований, найбільш далекоглядні селяни почали вкладати гроші в освіту дітей. У результаті напередодні Першої світової війни з'явилося масове покоління навчених селянських синів – агрономів, вчителів і навіть адвокатів та лікарів. Але були й випадки, коли молоді люди відмовлялися віддавати зароблені гроші. Повернувшись додому, вони відділялися від батьків, одружувалися за власною волею й заводити своє господарство (Далі буде)
7 
35413
Коментарі
1