"Донецька самостійність не має ніякої історії, крім історії хвороби"

Про спільне та відмінне між сепаратизмом Галичини й Донбасу, – розповідає літературознавець Ростислав Чопик

"Люди без батьківщини і комплекс поразки: про причини сепаратистських настроїв на сході й заході України" – частина книжки "Менталітети" львівського літературознавця Ростислава Чопика. В ній він розмірковує про ідентичність Донбасу й Галичини.

Місцем інтерв'ю пропонує кав'ярню "Цісарсько-Королівський Lokal". На стіні в ній – велика карта західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини. В іншій кімнаті – портрет імператора Франца Йосифа.

– Ще кілька років тому панувала думка, що вбачати на Донбасі загрозу територіальній цілісності – це звертати увагу на надто маргінальні явища, – каже Ростислав Чопик. – Ну, потрощила в Донецьку якусь виставку купка старих маразматиків за те, що на її відкритті був американський посол. Хай собі тусуються по "клубах за інтересами". Справжня загроза, мовляв, не в "точковому" сепаратизмі, а в тім, що нас можуть поділити по діагоналі Харків – Дніпро – Одеса. І Путін на це розраховував, з подачі своїх недалеких радників. Якось "нєкій" Ігор Беркут (справжнє прізвище Гекко – голова партії "Велика Україна", автор популярних у Росії книжок про Володимира Путіна. – Країна) на "Радіо Ера" виголосив свій "злой вопрос": "Если войдут российские танки, их будут встречать цветами до Киева или аж до Львова?" Вони думали, що вся русифікована територія – за Росію. Але мовного чинника для сепаратизму недостатньо. Лінія розламу – не там.

Де межа між просто русифікованими українцями та готовністю від'єднуватися по-донецьки?

– Вважаю причиною донбаської псевдоідентичності міфологізований там пролетарсько-совєтський суспільний устрій, життєвий триб. Щоб оголосити будь-яке політичне утворення, мусить бути певний критерій, за яким сформувалася спільнота, що прагне виокремитись. За перших захоплень адмінбудинків сепаратисти чіпляли російські триколори. Сергій Лавров (міністр закордонних справ РФ. – Країна), коли віднєкувався від участі Росії, а йому показували прапори, казав: "Уж лучше б Роджера повесили" (Веселий Роджер – череп і кістки на чорному тлі. Знак піратів. – Країна). Через пару днів біло-синьо-червоні почали мінятися на чорно-синьо-червоні. Шахтарську – вугляну – барву додали. Зробили ставку на класову ідентичність. Думають, цього достатньо для базової культурно-світоглядної ознаки. Але що буде з тими псевдореспубліками після того, як закінчиться вугілля? Такі самі шахти в Ростовській області Росія позакривала як неперспективні, а Донецьк будує на цьому майбутнє? Якщо шахтарям запропонують роботу в Кузбасі або Воркуті, то доведеться розчинитися в Росії і втратити донецьку батьківщину. Якщо ж захочуть лишатися на Донбасі, то вже шахтарями не будуть. Глухий кут. Не можна на симулякрах (копіях чогось неіснуючого. – Країна) будувати ідентичність. Історія останнього століття свідчить, що єдино надійною підставою державотворення є національна. Кожна ідея має пройти шлях просвітництва, культури, літератури й аж тоді переростає в політичну. Донецька самостійність не має ніякої історії, крім історії хвороби. Єдине, на чому вона постала, це інтерес Росії.

 

На чому бачать свою окремішність галицькі автономісти?

– На тому, що Галичина політично свідоміша за решту країни, більш європейська. Громадянське суспільство тут витворене, і швидше пішло би вперед, якби не заважав схід, решта України. Але звідки взялася ця свідомість галичанства, його політична культура?

Коли Австрія була конституційною монархією, а Україна переживала валуєвську й емську заборони (на вживання української мови. – Країна), то через Галичину реалізувалася українська справа: видання книжок і часописів, товариства і партії, наукові, громадські, просвітницькі інституції тощо. Вся Україна працювала на витворення свідомості галичан. Після того як у 1860-х до Львова потрапила контрабандна партія "Кобзаря", галицьку молодь захопила козацька романтика, з'явилися народовці, почалося жваве культурно-політичне життя з прицілом на соборну Україну. До того Галичина була найзацофанішою (найвідсталішою, найзатурканішою. – Країна) провінцією Австро-Угорщини. Це була "обитель печерних медвідей", – писав Іван Франко. Законсервоване Середньовіччя, як зараз на Донбасі законсервований совок. Музей пережитої імперії. Серед галицької інтелігенції переважали так звані москвофіли. Вони орієнтувалися на "великую Русь од Тисы до Амура", куди мали б увійти безпосередньо Галичиною, оминаючи Україну, якої не визнавали. Для них бажаною метою була імперська, а не національна: слов'янські ріки – в російське море.

У чому прорахунок західняцького сепаратизму?

– Його ідеологи не бачать різниці між російськомовністю і російськістю. Заперечують усе, що за Збручем (ріка з 1772-го до 1920 року була межею Австро-Угорщини та Російської імперії. – Країна). Хмельницьке Поділля виходить уже принципово інакшим, ніж Поділля тернопільське, хоч і смішно вважати фатальними кільканадцять русизмів. Вживають словосполучення "проект Україна", наголошуючи, що це якесь надумане утворення, як, скажімо, "проект Новоросія". Ще в 1990-х Олег Хавич (критик "великої" України, прихильник конфедерації. Живе в Чернівцях. – Країна) казав, що його не цікавлять донецькі шахтарі й запорозькі козаки, разом узяті.

Хавич розказує, що по хатах Буковини висять портрети Франца Йосипа. Я жодного не бачив. А портретів Шевченка – багато.

Що спільного та відмінного між сепаратизмом Галичини й Донбасу?

– Обидва апелюють до статус-кво, що був перед Першою світовою війною. Вони не проти реанімувати "свої" монархії – російську й австрійську, відповідно. Тобто історія мала б повернути назад, чого не буває.

Відмінне – що сепаратизм галицький ніколи не зайде так далеко. Недарма публіцист Ромко Мацюк називає його "галицький інтелектуальний сепаратизм". Ідеї поширені тільки в середовищі специфічної інтелігенції. Решта налаштована проукраїнськи. На Донбасі справді було відсотків 30 зваблених сепаратизмом. На Західній Україні і близько нема таких цифр. Це – інтелектуальна забавка.

Оті кільканадцять "галицьких яструбів", які щось там пікетували – чергова недолуга спроба сусідньої держави стимулювати те, що у Львові не популярне (17 липня торік кілька десятків людей провели у Львові мітинг за надання області автономії в межах України. СБУ повідомила про затримання організаторів Романа Богвелішвілі й Олени Бойко – членів об'єднання "Галицький яструб". У серпні вони виїхали в Москву. – Країна).

Дуже легко впізнати московське шило з мішка: "галицькі яструби" – натяк на горезвісних "ястребків", "стрибків" 1940-х, які помагали окупантам нищити українське підпілля ("стрибками" називали "истребительные" загони для боротьби з УПА, сформовані радянськими органами внутрішніх справ з місцевого населення. – Країна).

Чи загрожуватиме загострення західноукраїнської ідентичності українській державі?

– Якби західняцький сепаратизм мав широку соціальну базу, то був би загрозою. Адже Галичину сприймають як камертон, до якого слід дослухатися, приймаючи рішення. Сепарація Галичини була б ножем у спину, зрадою українського тилу. Цього не буде, бо західноукраїнська ідентичність – наслідок тимчасового, ситуативного розподілу фігур на геополітичній імперській шахівниці. Тієї імперії вже немає, тож цей дим – без вогню. Западенські, в обох значеннях, настрої шкідливі настільки, наскільки шкідливими є для психіки нарікання песиміста.

На похиле дерево й кози скачуть. Пожвавлювалися відцентрові настрої, коли в Україні слабшав державницький курс. Найбільше публікацій западенські автономісти поробили, коли Кучма сказав, що українська ідея не спрацювала. Після помаранчевої революції затихли. Приходить Янукович – знов дорікають, що Львову з Україною не по дорозі. Все це – рефлексії неврівноваженої психіки, а не політична позиція. "Середньостатистичний" сепаратист наголошує, що раніше був соборником, що в родині в нього були січові стрільці чи греко-католицькі священики, а тепер він, бачте, розчарувався. В усьому можна розчаруватися, якщо в тебе замість волі й віри – тільки невротичні реакції. Журналіст Остап Дроздов якось писав, що "східняки приїжджають на захід країни і західняки – на схід як у гості, як туристи в іншу країну" й після цього цементується їхня "засаднича інакшість і непоєднуваність". Я живу у львівському середмісті. Чи не щодня спостерігаючи за туристами-східняками, зовсім не помічаю "взаємного несприйняття ментальностей". Бачу натомість щирі намагання розмовляти українською, чую захоплені репліки ("У вас саме найчудовіше місто!"), підслухаю жартівливі уривки "звіяних вітром" телефонних балачок ("Да, да, уже нас повязали в крыивке, ведут расстреливать"), відчуваю суцільний позитив, що так і "пре" від них на "майдані Ринок". Давно сприймаю як норму ті роззявлені очі, що, як губка, вбирають усе, чого їм так бракує.

Чи є сепаратистська проблематика в українській літературі?

– Західняки люблять підпиратися окремими довоєнними репліками Андруховича про відпускання Криму та Донбасу. За те ж критикував його "Правий сектор". Однак у лиху годину, пишучи "Євромайдан. Хроніки відчуттів", Юрко зайняв чітку проукраїнську позицію.

 

Найавторитетніший галичанин Іван Франко був переконаним українським соборником і в пісні, що стала народною, пророкував: "Встане наша славна Україна весела і вільна, від Кубаня аж до Сяну-ріки одна-нероздільна". А найавторитетніший "донецький" Василь Стус став мучеником української ідеї. А Світличний, а Дзюба… Якими аналогами за рівнем жертовності, самопосвяти сепаратисти покриють ці імена? Ніщо не стримає ідею, високу ціну якої переплачено стількома сторицями.

Чому ви впевнені, що відцентрові сили приречені на невдачу?

– Наші сепаратисти мислять так: захотіли – створимо собі окрему націю. За городом такі самі українці, але взяли й оголосили межу. Наприклад, аби швидше опинитись у Європі. "Доки мені 27 років, я хочу встигнути пожити по-людськи", – казав один западенець. Подібне в Маріуполі просторікував зваблений Росією прихильник сепаратистів: "Чтобы иметь достойную зарплату, уровень жизни". І ті, і ті мислять, що можна знехтувати національною ідентичністю задля прагматичних цілей.

Гадаю, це від отих вже оскомних раціоналізму, глобалізації, космополітизму, матеріалізму, що свого часу звели духове життя до хімічних реакцій у нервовій системі й досі не вгамувались. Але нація – спільнота містична, це стереозона і мертвих, і живих, і ще ненароджених, де живі – найменш чисельний сегмент. Великий гріх, коли ці поки що живі беруться на якомусь фейковому референдумі касувати волю мільйонів прадідів, що витворили цю націю, гинули за неї. А ще більший гріх – робити заручниками своїх недалеких рішень мільйони поки що ненароджених, які б, можливо, не погодились, але вже не матимуть вибору.

Сепаратизм – це відривання частини від цілого. Річ у тім, що вважати живим організмом, органічною цілістю – націю чи імперію. У книжці "Происхождение украинского сепаратизма" Микола Ульянов називає українців сепаратистами на тій підставі, що хотіли відколотися від імперії, бо для московитів саме імперія є цілістю. Але ж та цілість – штучна, утворена шляхом насильства, підступу, порушення договорів, на догоду амбіціям владоможців. Її роблено згори. Натомість нація виростає знизу. Сім'я, родина, що розрослась у плем'я, відтак у народ. Звісно, включаючи й інонаціональні елементи. Націям тисячі років, а імперіям – по кілька століть. Усі імперії неминуче розвалюються, бо, як і кожна рукотворна система, потребують штучного "палива", а воно не безконечне. Натомість нація самовідновлюється, як усе живе.

Розпад імперії, зокрема СССР, запускає відцентрові процеси. Чи не є нинішнє становище в Україні їхнім продовженням? Де поріг, на якому ділення зупиняться?

– Якщо іти за прикладом ЛНР-ДНР, то можна подробитися до районів і хуторів. До цього йде, коли ігнорувати національну ідентичність. А в постколоніальному світі найпродуктивнішим критерієм державотворення виявився національний. Дроблення імперій спинялося на порозі нації.

Сепаратизмами в Росії цікавитесь?

– Путін українськими референдумами відкрив їм пряму дорогу. Тепер не те що автономні краї, а кожна область, коли криза дійде апогею, претендуватиме на референдум. Росія має шанси розпастися на молекули.

Показово, як разом зі спробами створити штучну ідентичність донбасців, у Криму Москва намагається вбити справжню, татарську. Проте відчуття національної спорідненості – то не голий прагматизм, воно підсвідоме, тому й сильне. Татари у Ферганській долині і клімат мали не гірший, ніж у Криму, і роботу. Покинувши це, вони з готовністю до самопожертви поверталися на батьківщину, щоб починати з нуля. Їх сюди гнало почуття колективної спільноти.

Радники Путіна прорахувалися чи отримали в Україні той мінімум, на який сподівалися?

– Не на це сподівалися. Бо переоцінювали значимість поверхневої асиміляції й ігнорували силу національного почуття. Гадали: хто там буде гинути за якусь Україну. Не чекали на патріотизм русифікованих українців. Він нічим не поступається галичанському, а іноді й перевершує. Донецькі, яких витурили з дому, ще будуть форпостом українства. Вони найгостріше відчувають несправедливість, вчинену над ними й над нами всіма.

×