Митрополит Дмитро Туптало (1651–1709), коли боровся зі старовірами, картав їх, зокрема, й за те, що неправильно вимовляють ім'я Боже. Старовіри звикли до старої церковнослов'янської форми – "Ісус". У грецькій мові це означало "рівновухий": "ісос" – рівний, "ус" – вухо. Тому, писав Туптало, старовіри сповідують не Іісуса – з єврейської "Спасителя", з грецької "Збавителя", а якогось "Ісуса-рівновухого".
Цей епізод – велемовний. Старовіри, як і більшість російських православних священиків, не знали грецької. Для цього в них не було ані потреби, ані нагоди. Інакше було на українських землях Речі Посполитої. Там знання старих мов було конче потрібне в боротьбі проти наступу католицизму. Перемогти ворога можна лише його зброєю. Тому Києво-Могилянська академія, хоч і була православною, вторувала свою навчальну програму за єзуїтськими зразками. А вона, серед іншого, передбачала вивчення грецької та латини. Туптало був випускником академії, тож знав старі мови й міг насміхатися зі старовірів.
Коли він народився на "кресах" – пограниччі – Речі Посполитої, саме йшло повстання Хмельницького. Але закінчив Академію пару років потому, як Хмельницький зі своїм козацьким військом прийняв підданство московського царя на Переяславській раді в січні 1654-го. Під час цієї Ради стався епізод, подібний до дискусії Туптала зі старовірами: московський посол відмовився присягати на вірність цьому договору від імені царя, бо "не цар підданим, а тільки піддані присягають цареві". Коли ж козацькі полковники нагадали, що польські королі завжди своїм підданим присягають, той відповів: непристойно не вірити цареві, бо "Государское слово пременно не бывает."
Коли малороси єдналися з великоросами, то мусили пояснювати їм такі елементарні речі, як правильно називати Бога, що мав би робити чи не робити цар, що таке церковні братства і таке інше. І хоч лексика та граматика мов були подібні, їх розділяли історичні традиції й різний досвід. Малороси входили в ближчий їм релігійно світ Московського царства з поняттями і правилами гри католицького Заходу. А тому не могли знайти собі зручного місця в тому царстві та пізнішій, з 1721-го, Російській імперії: їх завжди підозрювали – і справедливо, що вони "заражені" латинськими – католицькими – впливами.
Характерний приклад Дмитра Туптала: він став митрополитом, одним із перших святих російської православної церкви – як Димитрій Ростовський. Місто Ростов-на-Дону названо на його честь. Свого щоденника, однак, він вів польською мовою. Вороги ж Димитрія скаржилися цареві, що таємно від усіх він займається алхімією. Що, швидше, було правдою: цей "гріх" був поширений на Заході серед освічених людей.
Малороси були, як ті летючі миші, які, за словами приказки, від ссавців відійшли, але птахами не стали. Сучасні українські історики надають перевагу іншій метафорі: українська ідентичність, кажуть вони, кувалася між російським молотом і польським ковадлом. Це метафора вдала з двох причин. По-перше, показує, що головна лінія конфлікту у Східній Європі пролягала між старою історичною Польщею і новопосталою Російською імперією. По-друге, у цьому конфлікті українці були об'єктом, а не суб'єктом. За винятком Полтавської битви, ми не знаємо жодного прикладу бунту українців проти Російської імперії – тоді як поляки регулярно повставали проти неї від кінця XVIII ст. й аж до 1863 року. Є навіть українська приказка: "Який я поляк? Я ж з москалями не бився!"
Образ "поляка-повстанця" є стереотипом, і як кожен стереотип, побудований на перебільшеннях. Сучасний польський історик підрахував: більшість польської шляхти не бунтувала, а покірно перебувала "на службі в москаля" як директори банків, судді, дрібні чиновники тощо. Позиція цієї більшості виражалася у формулі: "Руку, зібрану в кулак, не лизати – але й руки, протягнутої до згоди, не кусати". Була, однак, одна підставова риса, яка відрізняла польську шляхту від іншої знаті в імперії Романових: вона не толерувала шлюбів з російськими дворянами. Матері-польки навчали доньок, що є три типи мужчин, про яких ті не мають сміти навіть думати: священик, жонатий і "москаль".
Окремі українські дворяни з колишньої козацької старшини пробували наслідувати польську шляхту. Героїня війни проти Наполеона Надія Дурова – перша російська жінка-офіцер і прообраз персонажа фільму Ельдара Рязанова "Гусарська балада" – згадувала, що її мати, "одна из прекраснейших девиц в Малороссии", закохалася в російського гусара – свого майбутнього чоловіка Дурова. Але мусила втікати з дому, бо її дід, полтавський поміщик, заборонив виходити за "москаля", а особливо воєнного. З часом, однак, такі змішані шлюби не були дивиною. Навпаки: свідчили про лояльність і давали шанси на кращу кар'єру.
Щоб зрозуміти логіку поведінки будь-якої знаті, української зокрема, треба виходити з того, що національні інтереси для неї не були найважливішими. Головною була служба монархові, що забезпечувала статус і статки. Служба ж російському імператору потомкам козацької старшини приносила особливі користі. Росія була великою, але відсталою імперією. На відміну від Британської чи Французької, її найрозвинутіші землі були не у центрі, а на західному пограниччі: Балтія, території колишньої Речі Посполитої та українського козацтва.
Для управління великими територіями російська імперська влада потребувала освіченої еліти. Малороси зі своїми колегіями й Київською академією правили за таку еліту. Вони могли не бути такі освічені, як балтійські німці-барони чи польські аристократи. Але вони були однієї віри з великоросами – а отже, заслуговували на особливу довіру царя.
"Малороси" становили майже половину серед російської імперської інтелігенції у XVIII ст., за деякими оцінками. Особливо багато їх налічували серед вищого духовенства – як той самий Туптало. Але не бракувало й серед учителів і лікарів, де чисельно вони переважали "великоросів". У XIX ст. "малоросійські впливи" стає неможливо прослідкувати, бо вони більше не зосереджуються в певних сферах, а стають універсальні й масові.
Зворотним боком цього була національна асиміляція. Про українське коріння декого можна було дізнатися лише з їхніх власних визнань. Наприклад, Антон Чехов називав себе "лінивим хохлом". Подібно до польської шляхти, вони могли плекати почуття "крайового патріотизму". Або навіть плакатися про долю своєї козацької батьківщини. Надто коли на старості літ переселялися з Петербурга в родинні помістя. Але коли доходило до вирішального вибору, вони солідаризувалися з великою імперією. Бо, за словами одного з них, "мікроскопічні погляди, – тобто інтереси українських провінцій, – мене не турбують" (Далі буде)
8 
35413
Коментарі