До того я в Києві бував днями та місяцями, а щоб постійно, то жив тут у 2007, 2008, 2009, 2010, 2011, 2012 та 2013 роках. І я ніколи не чув у ньому стільки української мови від незнайомих людей на вулицях, як цьогоріч.
Це трохи дивно, бо коли криза 2008 року змила з міста сотні тисяч доїжджаючих заробітчан, здавалося, столичні вулиці загубили добрячу частину україномовних пішоходів. Але саме тоді я зауважив навіть певне зміщення в бік україномовности Києва. Пояснюю собі це тепер тим, що такі приїжджі люди - це не той клас, який диктуватиме свої правила і хизуватиметься власною неподібністю. Бажання прирівнятися до господарів, а головне - заробити грошей, змушує і привчає пристосовуватися.
Відтак, зрозуміло, саме прогресивніші та сміливіші кияни, а не гості з райцентрів і сіл, починають тягнути вагони цього дволокомотивного поїзда у зворотньому напрямку. Провінціали ж за авангардом не встигають, вони прямують на два кроки позаду, вже за більшістю. Щоб мислити наперед, і мови нема. Це парафія освічених і, здається мені, більше творчих людей.
Всяке віяння має своїх піонерів. А що буде далі? Майже всі київські діти вже навчаються українською мовою. Навіть коли вони крейдою по асфальті ще пишуть по-російськи, то ця "російська" - ще дальша від російської, ніж мова їхніх батьків: часто читаю російські слова через "і" з крапкою й подібні дивовижі.
Що ж до дорослих, то хоч багатьох із них тягне назад російськомовне минуле, зі своїми дітьми багато з них, усе-ж, говорять українською. Я побачив це в Києві зразу - коли мій перший керівник розмовляв зі своїми дітками. А коли я до нього ввечері дзвонив - піднімає вдома трубку хтось маленький: "А тата нема". Тато - це Роман Чайковський. До речі, з Донецька. За теперішньої влади пішов на підвищення, в НРКУ, де йому теж у всьому доброму бажаємо успіху.
Мешкати за всі перераховані роки випадало переважно зі східняками. Не знаю, чим обґрунтувати, що з ними частіше зживався, але для жарту пояснюю це не чим іншим як мовними забаганками. Бо коли луганець хоч інколи говорить українською - це завжди гріє національностурбованому серце і вуха, а коли галичанин, навіть зрідка, перемикається на російську - кров'ю залива.
І скажу вам, що моє серце частіше в теплі, ніж обливається. Докладаються до того успішні й патріотичні люди, на яких мені щастить натрапляти по всій Україні, включно з Донбасом. Той край в уяві нам сильно очорнили через деяких вихідців із нього, які зараз правлять державою, але загалом його заселяють такі самі люди, як і в сусідніх областях. Не будучи ніяким винятком, дончани теж із року в рік усе невідворотніше бачать себе українцями. Вороже налаштованих до мови не так багато, як може думати той, хто там ніколи не був або був і боявся виказати бодай одне українське слово. Східняки ж мене здебільшого тішать. Маю на увазі не тільки Віктора Януковича, який чудово опанував державну мову, а перш за все з-десяток моїх київських друзів із Донецька та області, які вміло та радо нею користуються.
Просто ж не все, і не всі, зразу. Ну, що таке з погляду майбутньої багатолітньої Української держави, в яку ми віримо, почекати ще сто років? Особливо, коли час грає на неї.
Коли підняти цеглу, якою довго була прикладена рослина, стебло не випростається вмить, але день за днем, тягнучись до сонця, ставатиме все стрункішим, аж поки не поверне собі закладеного природою вигляду. І це, знову ж таки, чудово, бо еволюційні зміни - стійкіші й не такі похитливі. А ще одна з ознак поступовості - що зміни часто залишаються непоміченими.
З описаного дуже чітко видно, що воювати з русифікованістю зараз - як боротися зі снігом у лютому. Можна, звісно, хто нетерплячий, допомагати весні шуфлею або виставляти на вулицю обігрівач. Але найприємніше інше. Що можна себе реалізовувати у прискоренні цього приємного процесу; можна насолоджуватися ним, просто чекаючи; можна навіть намагатися протидіяти, та, як сказав класик: "Ніщо не зупинить ідею, час якої настав".
Динаміка поширення української мови в школах
А щоб не думали, що все аж так безхмарно, і щоб не звинуватили мене в саботажі національних справ, я нагадаю, що кожної весни комунальні служби все одно згрібають брудний сніг на вантажівки і позбавляють від нього прокинуті з зимового сну міста.
8 
35413
Коментарі
196