Наші внуки спілкуватимуться тільки українською мовою

- А що мені писати в графі "рідна мова"? - запитала дружина.

1989 року в Радянському Союзі відбувався перепис населення. Усім роздавали анкети, які треба було заповнити.

У мене і моїх дітей проблем з визначенням рідної мови не було. А у дружини батько був узбеком, мати росіянкою. У радянському паспорті в неї була вказана національність "узбечка".

- Пиши: узбецька, - раджу.

- Так я ж її погано знаю.

- Хіба це має значення? Рідна — це мова твого роду.

Тоді 4,5 мільйона українців вказали рідною російську. Радянським громадянам у засобах масової інформації нав'язували думку, що рідна мова — це та, якою люди спілкуються або думають. Зрозуміло, що в умовах повальної русифікації чимало громадян інших націй і народностей вказували рідною мовою російську.

Нині українську рідною вважають 63% громадян України. При цьому нею переважно спілкуються 42%.

Днями одна з херсонських газет провела опитування мешканців міста, чи потрібні російські школи. Відеоролик про це виклали на сайті видання. Літній чоловік каже на камеру:

- Южные региони всё больше тянутся до рідної мови, і це здорово, - переходить на українську. - Наші діти й онуки скоро спілкуватимуться тільки українською мовою.

Цікаво, що всі опитані висловлюються за те, щоб українських шкіл було більше. Деякі молоді люди були ще радикальнішими: бажали, аби російських шкіл в Україні було стільки, скільки українських у Росії.

Я пригадав далекі 1970-і роки, коли навчався на українському філфаці Херсонського педінституту. Був тоді "білою вороною", бо говорив скрізь українською. Мої однокурсники, більшість з яких приїхали до обласного центру з сільських районів, щойно вийшовши з інституту чи гуртожитку до міста, переходили на "общепонятный язык". Ну а херсонці взагалі українською говорили тільки на заняттях та іспитах.

Якось я потрапив на день народження однокурсника-херсонця Мишка. Його родина була російськомовною, як і всі гості. Я почувався досить напружено і некомфортно. Вимушений був перейти на російську. 

Мишкові філологія була ні до чого, тим паче українська. Він поступив за компанію з товаришем. Ледве закінчив перший курс, на другому його відрахували за нескладені іспити, пішов до армії. А після служби подався в міліцейське училище. Років через 20 я зустрів його на "Таврійських іграх" у Каховці. Він керував міліцейською охороною — тоді на фестиваль мала приїхати дружина президента.

- Пане підполковнику, у вас можна взяти коментар? - я підійшов до нього збоку з диктофоном.

- Так, будь ласка, - відповів він машинально, а глянувши на мене, вигукнув: - Сашко, це ти?

Ми поспілкувалися кілька хвилин, згадали студентські роки. Він старанно намагався говорити зі мною українською, хоча проскакували русизми.

Нині Михайло Михайлович уже на пенсії. Підпрацьовує в охороні великого підприємства. Спілкуємося тільки українською. Хоча Мишка це досі напружує, відчувається, що він подумки перекладає фрази. А от його діти переходять на українську легко й невимушено, без жодних русизмів. Для них вона рідна без будь-яких зауваг.

×