— Жити в Києві стало неможливо. Моя зарплата йшла на квартиру та проїзд. Заробітків дружини ледь на харчі вистачало, — каже 28-річний Олег Пащенко. ­Подружжя сім років жило у столиці. Працювали у фірмі з продажу будматеріалів. Олег — менеджером, Олена — бухгалтером. У березні переїхали до Черкас. Там живуть батьки.

— Будматеріали зараз майже не купують. Тому не отримував відсотків від продажів. Платили тільки ставку. Замість 7 тисяч став заробляти 4500. Майже стільки віддавали за оренду однокімнатки й комунальні. Лєна отримувала 4 тисячі. Бувало й на місяць цих грошей не вистачало. 2500 ішло на харчування. Ще тисяча-півтори — щоб змотатися до батьків у Черкаси на машині. День народження друзів чи поломка домашньої техніки перетворювалися на форс-­мажор. Вирішили шукати додаткову роботу. Я почав таксувати на вихідних, Олена взялася вести бухгалтерію двох фірм. Додатково мали щомісяця 4 тисячі гривень. Але жити легше не стало. З Нового року продукти подорожчали. Лєнка захворіла на запалення легенів — більше тисячі пішло на ліки. Заощадити не вдавалося. То дружину на роботі оштрафують на 500 гривень, то машина зламається. У січні 800 витратив на ремонт. Після двох місяців без вихідних зрозуміли: це — не життя.

У Черкасах Олег влаштувався продавцем-консультантом у магазин будівельних матеріалів, отримує 3500 грн. Олена працює на меблевій фабриці бухгалтером, має 4 тис. грн зарплатні.

— Тут зарплати менші, але не треба за квартиру платити. Мешкаємо з батьками дружини у приватному будинку. Скидаємося на комунальні, за місяць виходить 350 гривень. За час, доки ми були в Києві, у Черкасах з'явилися столичні мережі магазинів, супермаркетів, кінотеатрів. Єдине, одяг тут дорожчий і все закривається раніше.

30-річний Євген Кріпак із дружиною переїхав до Котовська на Одещині. Має там однокімнатну квартиру.

— Якщо її продати, то в Києві й півквартири не купиш. Вона в старому будинку, без ремонту. На сусідній вулиці живуть мої батьки, — розповідає Євген. — ­Повернулися до рідного міста після того, як дружину скоротили на роботі. Працювала в рекламному агентстві. Без її 12 тисяч зар­плати в нас ледве вистачало грошей знімати квартиру на Оболоні. Щоб зекономити, винайняли кімнату на Борщагівці. Хазяйка, з якою жили, була нав'язливою. Могла зайти до нас у кімнату й до другої ночі говорити про політику, своїх доньок. Після того як попросив не турбувати нас, розсердилася. Підняла ціну на 600 гривень — до 2200. На їжу, проїзд лишалося 1800. І це при тому, що я вже мав 12 тисяч боргів. Вирішили тікати з Києва.

У Котовську Кріпаки не знайшли роботи. Євген дистанційно працює у столичному бюро перекладів. Отримує завдання електронною поштою.

— Як розрахуємося з боргами, знову шукатимемо роботу в Києві. Із зарплатою 10–15 тисяч гривень. У Котовську немає перспектив ні для рекламника, ні для перекладача. Та й ритм життя тут повільний.

Треба заробляти не менш як сім тисяч гривень

— Із міст-мільйонників зараз виїжджають ті, хто заробляє менше 7 тисяч гривень на місяць, — каже соціолог Валентин Майборода, 38 років.

— Через переселенців із Донбасу виросли ціни на оренду квартир. Подорожчав транспорт, комунальні. Покидають столицю будівельники, оператори кол-центрів, менеджери з продажів, агенти туристичних компаній. Усі ці галузі занепали. В обласних центрах із населенням до 600 тисяч ціни не так виросли. Та й на роботу можна добиратися пішки.

Із Львова, Дніпропетровська, Харкова до столиці переїжджають переважно спеціалісти з вузьких сфер.

— Наприклад, фахівці з розробки медичного обладнання, перекладачі з арабської. А на ремонт і будівництво особняків зараз замовлень більше в Одесі, ніж у столиці.

×