"Досить апелювати до совісті, культури і свідомості - введіть штрафи"

Бо переважна більшість представників влади – вихідні з "руского міра". Їм рідна російська мова, російські письменники, російські пісні, російська фільми, російська культура, російський світогляд, російський світ їм зрозумілий. Цей світ для них свій. На жаль, у нас не українська влада. Так, вони навчилися розмовляти українською мовою, вони взивають до наших патріотичних почуттів і говорять патріотичні речі, але дії їхні свідчать зовсім про інше. Маленький приклад: на нас Росія нападає, а ми й далі продовжуємо з нею торгувати і розвивати бізнесові стосунки. І при цьому вимагаємо, щоб Європа свою торгівлю з Росією обмежила санкціями. Уже цей показник говорить про те, в чиїх інтересах працює ця влада.

Більше того, "русскій мір" в Україні зубами чіпляється за все, аби не бути витісненим, і в першу чергу тримається за освіту. Навіть в останньому Законопроекті про державну мову стаття про мову освіти не на користь української; є ще один свіжий законопроект про освіту - у ньому стаття про мову освіти слово в слово скопійовані з бандитського закону Ківалова-Колесніченка. Це приклади поки двох законопроектів, у яких ідеться про освіту і в обох українській мові закладена шкода. Тільки в Україні існують школи з навчанням мовами меншин, це коли увесь освітній процес у школі відбувається мовою меншини. У європейських країнах навчання мовами меншин неприпустиме. У всіх європейських законах, наприклад, у Хартії чи Рамковій конвенції, якими нас чомусь лякають, виписано, що всі меншини зобов'язані інтегруватися в суспільство у першу чергу через оволодіння мовою.

Знання державної мови в країнах світу обов'язкове, крім України. У Гаазьких рекомендаціях взагалі заборонено створювати сегреговані школи для меншин, де не викладається державна мова або її вивчення зведене до мінімуму, бо це приводить до сепаратизму. Тобто, наші школи з навчанням мовами меншин у такому вигляді, як в Україні, суперечать європейським нормам.

Хочу зазначити, що ми збираємося надати нашим меншинам більші привілеї, ніж в Європі. Наприклад у багатьох країнах мови меншин не вивчаються в школах, а в нас таке вивчення ми пропонуємо залишити. Однак "рускому міру" цього мало. Вони брешуть, що ми порушуємо європейські норми, накручують меншини, прикриваючись начебто захистом інтересів меншин, примушують будь-що залишити школи з навчанням мовами меншин в Україні і надалі. Що це означає? Випускники шкіл з навчанням мовами меншин і надалі не знатимуть української мови, культури та історії, а це нові конфлікти.

Я багато подорожую Європою. У Європі мене чекало шокове відкриття: в європейських школах меншини не навчаються своїми мовами, вони навчаються всі державною мовою. У Франції навчання французькою, в Італії – італійською, в Чехії-чеською, в Латвії - латиською. В Німеччині мене взагалі вразила ситуація — там у школах є вчителі, які закріплені за перервами. Вони слідкують, щоб діти меншин навіть на перервах розмовляли німецькою. Школою для меншин в Канаді вважається така, де викладаються лише два уроки мовою меншини. У вишах у всіх країнах освіта здійснюється виключно державною мовою. Є відділення з англійською мовою навчання за велику плату.

 

Що ж наше українське Міністерство освіти? Воно прописало рядочок в Законі про освіту: що у вишах викладатиметься мова меншини, як дисципліни, в обсязі, достатньому для здійснення професійної діяльності мовою меншини. Дуже цікаво! Я приходжу до лікаря, а він буде зі мною мовою меншини свою професійну діяльність провадити, бо його так навчили у виші? Треба припиняти цей абсурд. За кордоном, якщо фахівцеві треба додатково знати мову меншини, то він піде на курси і вивчить її, у нас же це в обов'язковому порядку вводиться через закон за кошт держави.

Освіта - це найстратегічніше питання з усіх державних питань. Дуже важко чи й неможливо перевчити людей старшого віку думати і говорити українською та мислити українськими категоріями, але ж ми можемо навчити цьому молоді покоління! Однак "рускій мір" пролазить уже під виглядом інших меншин у всі шпарини, щоб тільки не допустити нового мислення, українського, в українських інтересах.

Причина нашого народу в обиранні такої влади — ви не повірите, дуже банальна - полягає в нечитанні. Так, так. Уже давно доведено, нечитаючі народи живуть бідно, а читаючі народи будують процвітаючі країни. Яка закономірність? Читання виробляє критичне мислення у людей. Нечитаюча нація не вміє критично мислити, відповідно, приймає неправильні рішення на роботі, на базарі, на виборах.

Україна поруч з європейськими країнами займає одну з останніх сходинок в рейтингу читання і що ми бачимо – бідну країну. По це й говорять дослідження. Наша нація нечитаюча, а тому не вміє критично мислити, і через це дуже довірлива. Вона не вміє відрізнити брехню від правди. "Думає серцем", ведеться на емоції, і на цих емоціях вправно граються політики. Європейські країни давно відкрили в читанні панацею і уряди розвинених країн виділяють великі кошти на різні читацькі проекти та на пропагування читання. От дивіться, взяти хоча б кінець зими - початок весни і переглянути започатковані європейцями свята: Міжнародний день дарування книги, Всесвітній день читання вголос, Всесвітній день письменника, тижні дитячих читань, Міжнародний день дитячої книги – і це не весь перелік, який припадає на короткий термін.

Не завжди. Усі меншини повинні знати свої мови і берегти їх. Адже це таке багатство, мати в країні розмаїття культур і мов. Однак не варто забувати, що наша країна називається Україною і державна мова тут українська і це нормально, якщо переважатиме саме українська. Якщо ми будемо дивитися багато українських фільмів, читати багато українських книжок, слухати українських виконавців, то ми будемо жити в українському світі і мислитимемо українськими категоріями. Нам буде українське близьке. Але якщо в Україні буде так, як зараз: читати переважно російські книжки і слухати російську музику, дивитися російські фільми, розмовляти російською – то російський світ стає близьким. Відповідно, коли настає момент істини, людина вибирає той світ, який їй ближчий. В Україні дуже багато людей, яким ближчий російський світ.

Нас об'єднала одна мета, але ми тоді ще не знали, що ми з російськомовними будуємо різну Україну. Мені здається, що обидві сторони дозріли тільки недавно до цього розуміння. Багато російськомовних підтримують думку, що в Україні має переважати українське. Але багато російськомовних мешканців цього не підтримують і продовжують будувати свій російський світ в Україні. Ми тільки ситуативні спільники проти зовнішнього ворога — Путіна. Тут ми соратники та однодумці. Але внутрішнє життя в Україні, її майбутнє ми бачимо по-різному. Коли російськомовні кажуть, що вони патріоти України, і при цьому не хочуть виходити із зони свого комфорту, не хочуть вчити мову країни, в якій живуть, для мене це дивний патріотизм. Тобто, вони люблять Україну, чи себе в Україні?

Економічні реформи ніхто не відкидає. Вони повинні проводитись паралельно. Але без культури і без мови країни не буде і економічних реформ. Всі країни починають свою діяльність з мови.

Все залежить від законів. Я дивувалася, що в Європі всі вивіски, афіші в кінотеатрах, меню в ресторанах — державною мовою. Кажу їм: "Які ви свідомі й відповідальні". А власник ресторану сміється: "Якщо я викладу меню недержавною мовою, то я закрию свій ресторан. Бо я не розрахуюся за штраф".

В європейських країнах чисто. Таке враження, що там шампунем миють тротуари, ніхто недопалка не кине. Оце, думаю, висока культура. "Ага, - кажуть, - на кожному світлофорі поліцейський стоїть і жде, коли я кину недопалок, щоб здерти з мене штраф".

Я - за жорсткі штрафи в Україні теж. Бо в нас якось всі звикли апелювати до свідомості: "Та люди, та майте совість, та ви свідомі чи не свідомі? Та де ваша культура?". Забудьте про совість, культуру і свідомість — введіть штрафи.

Нам не треба вигадувати велосипеда. Моя знайома, яка працює юристом в Англії, каже: "Нам, в Україні, як трієчникам, треба просто взяти європейські закони і списати".

Раніше я за кордоном лежала на пляжах і коктейлі пила. Зараз я пішла "в поле" — в школи, мерії, бібліотеки, музеї і маршрутки, щоб дізнатися, як там працює мовне питання. Ці походи привели мене до відкриття: і Європа, і весь світ зараз терпить крах глобалізації. Британія виходить з Євросоюзу, тому що їй насправді набридли різні впливи, вони хочуть об'єднатися навколо свого. Вибори Трампа в Америці свідчать про те саме. Люди хочуть робити акценти на своєму національному.

Взяти ту ж мову. Сьогодні мовне питання як ніколи актуальне для всіх країн. В наші дні між країнами Європи немає звичних кордонів: ні рову, ні шлагбаума, ні прикордонників з вівчарками. А як тоді розрізнити, яка це країна? От потрапляєте ви в якусь країну, як зрозуміти, де ви? Зрозуміти можна по мові. Мова – це головний маркер. Особливо гостро я це відчула в Чехії. Кордон з Німеччиною там проходить по одному містечку. Частина містечка — це ще Чехія, а частина — вже Німеччина. Півмістечка чеською говорить і вивіски чеські, а друга половина — німецькою, і немає змішування. Чия мова – тОго і територія, тОго і країна. Кожна країна на законодавчому рівні дуже жорстко захищає свою державну мову, крім нас. Всі країни мають чітке розмежування своєї культури і чужої, крім нас.

 

Нам чомусь і далі продовжують втюхувати, що нам взагалі наша мова буде непотрібна, бо "треба інтегруватися" і "ми йдем в Європу". Але кожна європейська країна чітко окреслює: де моя мова, там моя територія.

У Європі в деяких країнах мігрантів які не знають державної мови, позбавлятимуть матеріальної допомоги.

У нас же - зворотній процес. У моєї знайомої чоловік — німець. Вони приїхали жити в Україну і він вчить українську мову, а з нього всі сміються: "Тобі ж вигідніше російську вивчити. Вона універсальніша". Він дивується дуже, бо знає, наскільки в Німеччині жорстко все німецькою мовою.

Я жила в райцентрі. В юності, коли потрапляла в якусь модну тусівку, комплексувала через свою українську. Мої батьки не бідували. Тато був начальником районного масштабу, мав службове авто, персонального водія. Влітку ми традиційно відпочивали на морі. Я вчилася в українській школі, але не модно тоді було бути українцем. Коли я поїхала навчитися у виш, побачила, що всі мажори, молодь мого достатку вся була російськомовна. Україномовні ж люди вважалися селюками, забитими бідняками і жлобами. Ще в школі я просила маму, коли їхали до родичів у Київ: "Давай там будемо російською розмовляти. Мені соромно, що на нас оглядаються, коли українською говоримо. Ми ж не жлоби. Ми гарно одягнені, сучасно. Ми повинні буть культурні й інтелігентні, а значить, розмовляти російською".

Мій перелом відбувся в інституті. У школі в нас російською мовою розмовляли вишукані вчителі, а українською — простіші. А у виші я побачила, що всі викладачі, рафінована інтелігенція — україномовна. Це було для мене несподіванкою. Друга несподіванка прийшла з часом. У першокурсників була розвага: ми в Кіровограді, російськомовному місті, бігали по магазинах і жартома зверталися до продавчинь українською. Продавчиня перепитувала: "Что-что?" І нам це було смішно. Ну один раз смішно, два смішно, 22 рази смішно, але на 23-ій раз ти думаєш — та я ж українка в Україні, чому це смішно?

А потім мені дали почитати вірші Ліни Костенко, і я була дуже здивована, що її вже 15 років як заборонено друкувати. Я не знала, що таке буває. А потім мені потрапила до рук книжка Миколи Жулинського "Із забуття в безсмертя" про наших репресованих і розстріляних поетів. Це був шок. Я не знала, що за українську мову розстрілювали, як останніх злочинців. Я й досі пам'ятаю ту ніч. Я жила в гуртожитку з дівчатками в кімнаті. Вони спали. А я прочитала ту книжку, сиділа на підвіконні, дивилася на зоряне небо і всю ніч проплакала. Я задавала небесам питання: "За що убили цих талановитих людей? Що вони вкрали, кого вони зґвалтували? Їхня провина тільки в тому, що вони думали по-українськи". Це для мене було як відкриття паралельної реальності. Я раптом виявила, що поруч зі мною є якийсь інший світ — з іншими смислами, з жертвами, з трагедіями, з невимовним болем. Це була нова точка відліку в моєму житті.

Читайте також: В Україні назріває ще одна, після ДНР і ЛНР, проблемна територія

Я полюбила українську мову, хоча раніше на відділення української мови і літератури в університеті потрапила випадково. Поїхала вступати на російську філологію. Але подивилася — там черга: десять людей на місце, а на українську — три людини. Я пішла легшим шляхом. Вважаю, що це було Боже провидіння. Коли їхала додому, мені було соромно зізнатися батькам, що здала документи на українське відділення. Потім ще деякий час по інерції вчилася і подумки знизувала плечима: що я тут роблю? А тоді помаленьку я зрозуміла, що то було моє справжнє місце, і що це так Господь врозумив.