Громадська активістка і журналіст Анастасія Мельниченко у липні ініціювала акцію в соцмережах #яНеБою́сьСказа́ти . На неї відгукнулися тисячі людей і розповіли про досвід насильства. На основі історій з досвіду дітей Анастасія пише зараз пише книгу для підлітків про секс, насильство і як справитися, якщо людина це пережила.
Жінки в #ЯНеБою́сьСказа́ти відважилися розповісти історії зґвалтування чи домагання. Вразило, що їх так багато. Чи свідчить ця акція про те, що ми навчилися говорити про свої аж такі інтимні проблеми?
- Реакція свідчить, що ми досі можемо говорити не про все. Людина може наважитись. Але буде так затюкана, що їй перехочеться говорити. Наважились ті, хто прожив цей досвід. А ті, хто досі в травмі перебувають — не писали. Таких більшість.
Заради чого власне акція? Це терапія?
- Терапія має бути тривала і з психологом. А я хотіла зробити це явище видимим. Щоб люди бачили, наскільки воно є маштабним і замовчуваним.
Ти бачиш якісь негативні наслідки?
- Крім негативних для себе, не бачу. Зі мною через акцію багато родичів відмовилися спілкуватися. Повірили блогеру Горькому Луку, який написав, що я затіяла цю кампанію на гроші Кремля, і що вона спрямована начебто на єдність Росії і України. Бо флешмоб поширився потім в Росії. Я так і уявила цю лопату, якою гребу ці гроші. У мене вперше почалося інтернет-цькування. Дехто уявляє, що це було сплановано, проплачено, написана якась піар-стратегія. Але це звісно ж не так.
Родичі докоряли, що винесла на загал історію з досвіду нашої родини. Я розповіла про родича, який до мене в дитинстві чіплявся. То одна родичка здивувалася: "Ти якась непонятна. От в наші часи все було просто: сковорідкою по голові, окропом — на член, і він до тебе уже не полізе".
Мій батько теж з мамою про все це говорив. Мама каже, що той чоловік і до неї чіплявся. Батько на це: не пам'ятаю. Хоч вона свого часу просила в нього захисту. Він просто не звернув на це уваги. А зараз уже й не пригадає.
Більшість історій, які розповіли жінки, стосуються не зґвалтування, а харасменту. Можна припустити, що це лише вершина айсберга. Подібних історій, і ще страшніших, значно більше. Просто мало хто зважився про них розповісти.
- Люди діляться цими історіями переважно в закритих спільнотах. Кума каже, що не змогла розповісти про свій досвід, бо він для неї досі травматичний. Зрозуміло, що поділитися пережитим змогли ті люди, хто вже прожив ці історію і були готові до негативної реакції.
Зараз на основі дитячих історій пишеш книгу для дітей про насильство і способи йому протистояти. Для дітей якого віку має бути призначена ця книжка?
- Для підлітків 10-14 років. Тому намагаюся більше пояснювати, ніж наводити у книзі реально страшні історії, які мені присилають.
З тобою в дитинстві дорослі розмовляли на ці теми?
- У мене не було потреби про це говорити з дорослими. Навіть це в голову не приходило. Не хотілося це обговорювати. Це все обговорювалося в межах нашої шкільної спільноти. Притому абсолютно по-дурацькому. Пам'ятаю, коли всі діти в якийсь момент почали сміялися на згадку слів "рожевий" і "блакитний". Не розуміла, чому. Звичайне слово раптом викликає сміх. Тільки через кілька днів дикого ржачу змогла розпитати однокласників, чому всім так весело з цього.
Зараз мій старший син Ярослав почав трохи соромитись. Мені здається, через те, що прочитав у мене в книжці про те, що я сама соромилася говорити про секс із мамою. Або в школі йому сказали, що то соромно. Тому що раніше цього не було.
Сьогодні мені надіслали історія про зґвалтування шестирічної дівчинки. Мама відправила дитину знести відро до сусідки з п'ятого поверху на восьмий, і на сьомому поверсі її перестрів маніяк і зґвалтував. Не знаю, що треба робити, щоб дитина не попала в таку ситуацію. Це ж не підворотня вночі. Хто може знати. У мене діти, самостійно ходять, наприклад у магазин.
Кажеш, на відміну від України, за кордоном жінки і діти стикаються з насильством значно рідше. Завдяки чому?
- Там у суспільстві немає тих гендерних стереотипів, які є у нас. Наприклад, чому у нас старше покоління вважає себе в праві питати 30-літню жінку — чому ти досі не заміжня і чого в тебе нема дітей? Я не думаю, що в Європі це питають. Там більше поваги до особистого простору і до особистого вибору людини.
Взагалі там зменшений ейджизм. Там 35 років — це ще молода людина, яка тільки може почати замислюватися про дітей і сім'ю.
У чому причина такого розповсюдженого зараз харасменту?
Ноги ростуть з тієї ж об'єктивації, коли жінка розглядається як інструмент для задоволення чоловіка. В першу чергу, - сексуального. Статус жінки вимірюється тим, який чоловік біля неї, а успішність - тим, чи вдалося і їй "відхопити" хорошого чоловіка. Вона повинна бути завжди красивою, молодою, доглянутою, і, звичайно ж, готовою.
Вся індустрія краси заточена під це. Ми видаляэмо волосся з тіла, щоб відповідати стандарту. Прибираємо зморшки і сиве волосся, робимо уколи під шкіру і нескінченно боремося із зайвою вагою, намагаючись тридцятип'ятирічне тіло зробити якомога більше схожим на підліткове. І все це з однією метою - здаватися молодщою, щоб бути сексуально привабливою.
Так чому ж нас дивує те, що чоловік вважає себе в праві просто "брати"? Або оцінювати нас в будь-який момент на предмет сексуальної привабливості? І жінок, і чоловіків з дитинства вирощують в цій парадигмі: жінка дає, чоловік - бере. Якщо жінка вирішує не давати, це зачіпає чоловіка. Адже жінка - це об'єкт, він повинен служити визначеный меті, догоджати.
Чоловікам теж не легше. Дуже часто їх виставляють мало не як тварин, не здатних контролювати свої імпульси. Неначе чоловіки не є розумними істотами.
Нерідко чую думку, що чоловіки зараз стали "абстрактними" та інфантильними: рідко коли виявляють себе мужньо. Якої думки ти?
- Це правда. Я дійсно з цим стикають — у нас інфантилізація в суспільстві. Я виявила, що дуже великою проблемою для сучасних людей є взяти відповідальність за свої слова і вчинки. Це спливає останнім часом у дуже багатьох ситуаціях. Раніше, мабуть дійсно, висіло більше відповідальності на чоловіках. Колись, якщо ти не став класичним чоловіком, який може повністю забезпечити сім'ю, поставити дітей на ноги, то громада тебе засудить, всі скажуть, що ти якийсь не такий. Зараз це все розсипалося. Тому що з'явилися дуже легкі гроші, які не залежать від уміння бути мужнім і брати відповідальність. Людина може якось покрутиться чи пограти на курсах валют і заробити ті швидкі гроші. Це не пов'язано з відповідальністю абсолютно. Ось звідки інфантилізація. Зараз чоловіки вважають, що не обов'язково одружуватися і брати відповідальність. А хто їх тепер заставляє? Раніше над ними тяжіла суспільна думка: як так щоб людина не вженилась? А зараз людина може собі дозволити до глибокої старості бути дитиною по суті.
Тобто це одна зі складових гендерної нерівності в Україні - від жінок є таке очікування, а від чоловіків немає.
- Якщо подивитися на образ, який пропагується рекламою: це успішний білий заможний чоловік, і біля нього зазвичай кілька жінок. Оце така картинка успіху чоловіка. Картинка успіху жінки — це все-таки або вона молода і сексуально приваблива, або уже сімейна, у неї є двоє милих дітей, чоловік, усі в білих штанях і кофточках. Такі дві картинки — або вона має бути берегинею, або барбі. А для чоловіка — це доволі однозначна картинка, мені здається.
У просунутій Європі — Швеції, Норвегії - не настільки впадає в око використання жіночого тіла. Я помітила, що там є багато різних типажів жінок в рекламі. Вони можуть бути старшими, не зовсім худими, чи навіть з особливими потребами. Це може бути взагалі збитенька маленька пухленька жіночка — і вона щось рекламує. У нас же норма — худа і сексапільна жінка.
А ти колись переймалася тим, щоб відповідати цим нормам?
- Спортом займаюся лише тому, що це корисно для здоров'я. Свого часу багато думала про канони краси і зрозуміла, що красиво — це коли здорово. Може, в ця моя думка дещо суперечить ідеології фемінізму, який не допускає фетшеймінгу, тобто цькування повних людей. Якщо людині повнота заважає повноцінно підніматися по сходах і в неї зашкалює тиск, це не є здорово.
У тебе була криза 30-ти років?
- Ой була! До цього віку весь час думала: от виросту, тоді кимось стану. А тут я озирнулася назад і зрозуміла, що вже доросла, і що не стала тим, ким хотіла. Мені 30 років, і приходиться дуже швидко щось вирішувати. Рада, що змогла вийти з тієї кризи знайшовши себе в громадській активності. Коли приймаєш відповідальність, дорослість тебе вже не лякає.
До цього я лиш намагалася виправдовувати чиїсь очікування. Просто створювала образ успішної жінки — підірваної, відчайдушної, сміливої. Був такий якийсь образ бунтарки, якому хотілося відповідати.
У 27 поїхала в експедицію "Дорога міфів" збирати петрогліфи. Мала 9 місяців їздити по шляхах міграції індоєвропейців і збирати свідчення їхньої присутності — петрогліфи, традиції, фольклор. Через півтора місяці впала з мотоцикла і травмувала ногу. Я ледве ходила, але вперто пнулася продовжувати експедицію. Потім замислилась: для чого роблю такі надзусилля — бо мені дійсно хочеться в експедицію, чи бо цього чекає інтернет-спільнота? Купила квиток і повернулася додому лікуватися.
Коли ж ти подорожуєш для себе, це багато чому вчить. Завдяки своїм мандрівкам зрозуміла, що люди скрізь дуже класні. Вони віддають тобі стільки, на скільки ти готовий відкритися, наскільки ти можеш довіритись світу. Якщо ти не очікуєш від людей зла, його не буде. Принаймні так показав мій досвід. Абсолютне віддавання себе світові і іншим людям. Останній мій автостоп був минулого літа. Захотіла поїхати на море за принципом "Завжди кажи так". Тобто, вирішила згоджуватися абсолютно на всі пропозиції, які будуть зустрічатися в дорозі, окрім тих, які суперечать моїм моральним нормам.
Мене занесло спочатку в Болгарію, потім у Грецію, потім в Македонію, в Сербію. Їхала туди, куди прямували машини, які мені зупинялися. Це була неймовірна подорож. По-перше, я за 10 днів витратила всього лише 70 євро - і жила на березі моря. По-друге, я зрозуміла, що взагалі могла б не тратитись на харчування. Доходило до смішного: вздовж дороги на сербсько-угорському кордоні лежать стиглі персики. Їх треба просто помітити. І ти їх збираєш і їси. Просто приймаєш те, що дає світ. А світ дає стільки, що просто неймовірно. Їдеш з якимось водієм — він пакує тобі помідори чи щось їсти, хоча ти його ні про що не просиш. Я попала в Угорщину, де водій ні бельмеса не розумів ні українською, ні англійською. Але він настільки перейнявся, щоб я доїхала додому, що організував повністю передачу мене трьом різним водіям — мене по черзі везли, поки не знайшли українця, який мене довіз до кордону. При тому я їм ні слова не говорила. Але між тим якось це от сталося.
Дуже важливо не очікувати, що тебе пограбують, зґвалтують, вкрадуть всі гроші, а просто довіритись цьому світові.
8 
79692
Коментарі