У березні Київ відвідала Олена Стяжкіна, доктор історичних наук, професорка Донецького національного університету (м. Вінниця). У своїх лекціях вона проаналізувала уроки вітчизняної та всесвітньої історії. На прикладі окремих фрагментів вона здійснила спробу знайти місце для Донбасу в свідомості сучасної України.
"Домашнє завдання" Ізраїлю, або Ізраїль наприкінці 1940х – на початку 1970х років
Перша історія Олени Стяжкіної була присвячена етапу створення Ізраїлю. Туди, на омріяну Батьківщину після Другої світової війни прибули європейські євреї. Але "сабри", тобто ті, хто розбудовували державу зі зброєю в руках, зустріли їх з великим засудженням. Вони вважали, що європейські євреї негідні єврейства взагалі, що вони слабкі зрадники, бо дозволили знищити свої родини, не чинивши спротиву. У суспільстві відкрито лунала теза "Навіщо нам такі громадяни, які пережили Голокост? Це такий сором живе на Землі Обітованній! Нехай би їх і не було". Вижити в концтаборі вважалося рівноцінним співпраці з нацистським режимом.
Однак ситуація змінилася 6 жовтня 1973 року. Почалася війна, яка увійшла в історію під назвою "Війна Судного дня". Ті, хто ще вчора зневажали європейських євреїв за їхню "слабкість", опинилися в полоні. Фотографії з полоненими ізраїльтянами облетіли весь світ.
"Хто ці люди, що сидять у полоні? Це єврейська армія потрапила до полону єгиптян. Озброєна, сильна. Справжні євреї. Чому ж ви не чинили спротив? Чому ж ви не вмерли в бою? Чому ж ви здалися в полон?", – запитує Олена Стяжкіна.
З того часу європейських євреїв, які пережили Голокост, не звинувачували у слабкості і неповноцінності. Це наслідки неосмисленої історії, які народ Ізраїлю був змушений пережити на власному досвіді.
"Божевільна Грета" та героїчний Лейден
Чому історія окупації вважається неосмисленою, такою собі "білою плямою", яка досі невивчена? На думку дослідниці, це викликано тим, що історію пишуть переможці. Вони створюють концепцію війни і встановлюють правила. Вони не бачать людей.
"Але це була б не вся правда, якби ми не сказали, що ніхто ніколи не бачив, що є для людини війна. І в цьому сенсі мій герой – Пітер Брейгель Старший (Мужицький)", – каже пані Олена.
На своїй картині "Божевільна Грета" художник зобразив весь жах воєнних дій, які спустошували і знекровлювали Нідерланди протягом XVI століття. Постійна іспанська присутність та ескалація конфлікту, селянські війни, насильницьке окатоличення – війна була постійним супутником тогочасного життя. Лише Брейгель зумів побачити в історії Нідерландів людину. На його картині "Божевільна Грета" зображено і жінку, яка в лицарських обладунках подалася в пекло вже палаючого міста заради сковорідки, і натовп людей, який вигрібає лайно, вважаючи його золотом.
"Це про війну. І це дуже точно про людей на війні. Про їх дорослість, про їх відповідальність, про тривалість їх терпіння, про готовність їх осмислювати свої дії. Це жорстока історія, але чесна", – каже історик.
Наступ іспанського герцога Альби, відомого своєю жорстокістю та прагненням "повернути" всіх протестантів до лона католицької церкви, поставив жителів Нідерландів перед вибором, що часто коштував їм життя. Люди поводилися по-різному: дехто з верхівки домовлявся з герцогом про здачу міста, дехто, навпаки, чинив опір. Ми маємо приклад Лейдена ("Нідерландського Маріуполя", за висловом пані Стяжкіної). Його мешканці затопили власне місто для того, щоб вигнати іспанську армію. І маємо дані про тисячі протестантів, які після приходу герцога Альби перехрещувалися в католиків і писали доноси на своїх сусідів.
"Таких донощиків була тьма. А такий Лейден був один", – резюмує дослідниця.
Буденний Париж під нацистською окупацією
Незважаючи на всі спроби пояснити причини Другої світова війна, чіткої відповіді на це питання поки немає. Історія Парижа, такого вільного та революційного в минулому, дуже показова в цьому контексті. Він є прикладом протиріч та неоднозначності життя в умовах окупації. Як відомо, жителі французької столиці майже не чинили опору Гітлеру. Нацистський лідер зайшов у місто і публіка зустрічала його оплесками. За словами професорки, протягом чотирьох років окупації кількість парижан, готових жити так, ніби нічого не сталося, постійно зростала.
"17 червня 1942 року було проведено операцію "Весінній вітер"... Це була операція з відправлення євреїв в Аушвіц. Нацисти до неї не доклали жодних зусиль, окрім команди. Хто брав участь у цьому? 6 тисяч французьких поліцейських, профспілка водіїв автобусів і залізничники, а також сусіди… 70 тисяч євреїв було виведено з їхніх квартир за 2 години поліцейськими, посаджено в автобуси водіями, довезено до залізничних станцій, завантажено у "теплушки" (вагони, в яких двері були забиті) і відвезено в Аушвіц".
У той чи інший спосіб багато пересічних та відомих французів співпрацювало з окупаційним режимом. Як вчинила Франція з таким спадком Другої світової війни? Глибину цієї проблеми усвідомив французький генерал, перший президент П'ятої республіки Шарль де Голль. Він сказав: "Франції потрібні всі її діти".
"Як не дивно, вулиця певний час була з цим незгодна. Вулиця вирішила пошукати винних. І винні знайшлися – 20 тисяч поголених дівчат за "горизонтальну колаборацію". "Вони спали з німцями! Вони осоромили Францію" - кричала вулиця. Ви знаєте, дівчат і жінок голили навіть в тих містечках, де нацисти не стояли... Там деякі дівчата дозволяли собі чемно якось відізватися на адресу нацистів чи Гітлера. Та їх "вина" була очевидною. Це публікувалось у газетах і цим усі дуже пишались. Американці та англійці, які звільняли Париж, писали: "Що ж ви робите?... Проти кого ця зброя? Де вона була всі ці чотири роки?", – розповідає Олена Стяжкіна.
У Бельгії була схожа ситуація з окупацією. Винних у колаборації з німцями притягнули до суду. Але з відкритих 400 тисяч справ (за загальної кількості населення у 8 мільйонів осіб) лише 60 тисяч завершилися обвинувачувальним вироком. Саме таким чином тут була вирішена проблема колаборації.
Відомо, що в підсумку Франція опинилась у таборі переможців. Але французи відчували токсичний сором переможених – те саме, що відчували німці після Другої світової війни. За словами професорки, цей сором став підґрунтям для напруженої дискусії, яка створювала градус інтелектуального життя Франції до 70-80 рр. XX століття. Вона досі не завершена нічим, окрім єдиної тези: "Війна – це пекло".
"Війна дістає з людини найгірше, дістає диявола в душі кожної людини. І там, в душі відбувається боротьба, і ти маєш кожної миті вирішувати це питання. Ти не можеш бути завжди героєм, чи завжди зрадником. Ти маєш працювати над тим, щоб не бути духовно мертвим, й іноді ти можеш із цим не впоратись", – каже дослідниця.
І саме в руслі цієї дискусії було сформовано європейське антивоєнне гасло "Ніколи знову".
Україна і радянський міф окупації
Переможний концепт Великої Вітчизняної війни, створений радянською верхівкою, відводив історії окупації дуже обмежений простір. Він визначався трикутником "герой-жертва-зрадник". Однак жодний міф не вкорінюється у свідомості суспільства, якщо він є лише витвором держави і не підтримується людьми. Такий трикутник в цілому був виправдальним вироком для тих, хто пережив нацистську окупацію. На думку дослідниці, він перекочував у нашу свідомість і сьогодні становить особливу небезпеку.
Записи Ольги, залишені восени 1943 року, говорять самі про себе: "Русские в нескольких 10-ках км, это мне ничуть не нравится… Немцы стали мне роднее, чем кто-либо. Все же они хорошие люди… За границей, у русских, празднуют 26-ю годовщину Октябрской революции. А мы… ждем, что Знамянку тоже поздравят. Бомбами". В її прихильності до німців наприкінці окупації годі сумніватися. Та вже в грудні, коли "совєти" зайшли в населений пункт, вона без вагань погодилась допомагати радянським спецслужбам і співпрацювати з контррозвідкою.
"Чи потребує це коментарів, - запитує Олена Стяжкіна. - Боюсь, що ні. Бо це дуже схоже на те, що відбувається зараз і на те, що буде відбуватися, можете не сумніватись… Коли я вперше читала цей щоденник, я думала: "Людино, що ж ти робиш? Ти ж вирок собі пишеш! Це ж табори, якщо не розстріл!..." Сьогодні ж я хочу сказати їй велике дякую. Бо сьогодні я розумію, що ця дурна дівчина насправді нині виступає адвокатом для багатьох людей, які знову переживають історію окупації. Тож я б не поспішала засуджувати ані її, ані когось іншого".
Чи можна писати вірші після Освенцима?
"После Освенцима любое слово, в котором слышатся возвышенные ноты, лишается права на существование." Так свого часу висловився Теодор Адорно. І дослідниця продовжує його тезу.
"Чи можемо ми жити після Освенцима? Чи можемо ми говорити про просте, посміхатися, сидіти в кафе? Чому ні? Адорно про це пише. Чому ми не можемо і не маємо права? Бо ми там не тільки загинули, ми там і катували. Це все ми," – говорить пані Олена.
Стяжкіна змушує подумати про те, що не так з цивілізацією. Можливо, античний міф, що прославляє силу і право переможця, необхідно переглянути? На думку дослідниці, він потребує переосмислення.
"Це щоденна робота з кожним: "Ей, ти – людина! І це дуже важко, бо ти можеш катувати. Незважаючи на те, що ти вважаєш себе героєм, ти можеш стати катом. Але можеш стати і героєм… Хто буде про це говорити, коли Захід такий прагматичний? Що означає їх "Ніколи знову"? Ніколи знову війна? Чи ніколи знову "Я" не стану тим, ким був?", – питається професорка.
І дослідниця звертається до Пабло Пікассо та його картин 1970-х років. У них вона вбачає заклик до відмови від компромісів, заклик називати речі своїми іменами. Не ховатися за глибокою занепокоєністю, а визначати агресора агресором, а жертву – жертвою.
"Ми з вами переможемо обов'язково. І також маємо ризик створити новий переможний міф, в якому історію окупації знову будемо вивчати за трикутником "герой-жертва-зрадник", а не за щоденником Ольги Дідович. Згодом ми з вами станемо частиною Європейського Союзу, але їх "Ніколи знову" нас не влаштовує. Ніколи знову війні – так. Але також ніколи знову замовчуванню, ніколи знову готовності не бачити в собі вбивцю і героя. Це ті завдання, які ставлять перед нами сьогодні і неосмислена історія окупації, і історія сучасної війни, в якій Україна обов'язково здобуде перемогу", – підсумувала Олена Стяжкіна.
2 
1
Коментарі