Сьогодні мало кому відомо, що землі сходу нашої країни мають безпосереднє відношення до перебування японців у радянському полоні. Після капітуляції Японії та закінчення Другої світової війни в СРСР для прийому і розміщення понад 650 тисяч інтернованих вояків японської Квантунської армії було організовано 55 нових таборів для військовополонених. Невелику частину бранців відправили до України. Наприклад, у таборі № 415 у Харкові японці становили понад 90% контингенту – 3462 особи.
Сьогодні ці історичні факти маловідомі широкому загалові, бо переважна частина документів зберігається у російських державних архівах і залишається недоступною для дослідників.
Про цю сторінку української історії намагається розповісти режисерка Ірина Шахотіна у документальному фільмі "Неочікуване побачення." Більше про створення цієї стрічки – в інтерв'ю з режисером фільму Іриною Шатохіною.
У сталінських таборах на території України з 1946 року утримувались японські військовополонені. Чому саме цю тему Ви обрали для фільму?
- Останнім часом вона обросла різноманітними домислами і вигадками. Писали, що сотні тисяч японських військовополонених поховано в Україні. Ми хотіли розказати, як все було насправді. Це, власне, і стало поштовхом до створення фільму.
Хто автор стрічки, і яка мета його створення?
- Автор сценарію – доктор історичних наук, професор Юрій Шаповал. Він протягом тривалого часу співпрацює з Національною телекомпанією України. А наші експерти, які поділилися багатьма цікавими фактами – це професор, доктор історичних наук Олександр Потильчак та кандидат історичних наук, начальник Національного військово-історичного музею України Віктор Карпов. До речі, можна сказати, що саме він "відкрив" цю тему, написавши першу книгу про перебування в УРСР інтернованих військовополонених Квантунської армії.
Що ж стосується мети, то в нас існувало бажання висловитись, бути почутими і зрозумілими. Фільм – про точку дотику двох світів, двох культур, двох народів – Сходу та Заходу. І ця точка – у нас, в Україні. Побачення було неочікуваним, і сталося через дражливі історичні обставини. Нагальною в Україні, особливо з урахуванням нинішнього протистояння Сходу і Заходу, стає тема історичної пам'яті. Ми мусимо навчитися поважати наше минуле, гідно ставитися і вшановувати попередні покоління. Має бути державна політика національної пам'яті.
Ви зняли чимало документальних фільмів. Чим робота над цією стрічкою відрізняється від попередніх? Чи була вона складнішою?
- Це був важкий матеріал. Мистецтво телебачення – візуальне, образне, тому потрібен не лише зміст, інформація. Фільм важко піддавався для відображення на екрані. Ми не мали можливості контактувати з колишніми бранцями. Та й взагалі, мало відомо про цю тему. Я зверталася в Посольство Японії в Україні. Там мені лише сказали, що українці цікавляться темою і часто пропонують створити фільм. Тож у мене було чимало викликів.
У стрічці багато малюнків, графіки. Ви навіть залучили до зйомок художницю. Як виникла ідея її запросити? Що ви через таку образність хотіли донести до аудиторії?
- У фільмі глядач побачить малюнки колишніх військовополонених. Один із них – Кіуті Набуо – перебував у таборах на території східної України. Через кілька років після повернення до Японії він почав малювати, адже його враження від пережитого були надто сильними. Це – відтворена пам'ять, картини з відстані часу і простору. Ці графічні роботи, а також нечисленні доступні нам фотографії – єдині свідчення подій, які лишили по собі бранці. А ще – могили: з архівних джерел на цю мить відомо про поховання 211 японських військовослужбовців, які утримувалися в таборах на території УРСР. Нині цих могил вже, мабуть, немає. Через нинішню війну на Сході. А художницю ми залучили, щоб створити атмосферу іншого, маловідомого нам світу, і традиційна техніка японського живопису Сумі-є в цьому дуже допомогла. З Тетяною Авдєєвою, яка нею володіє, ми познайомились восени на днях японської культури у столиці.
Які з історій і фактів, зібраних у процесі підготовки фільму, Вас вразили найбільше?
- У світі вже створено дуже багато фільмів з історії війни на Тихому океані. Мене вразили слова японського імператора Хірохіто у його зверненні до народу: "Ми довго обговорювали стан справ, до якого призвели останні події. Аби стабілізувати ситуацію, наважуємося на екстраординарний крок – ми зобов'язані зберегти життя мільйонів наших співвітчизників, щоб лишитися незаплямованими перед душами наших святих предків". Яка мудрість і відповідальність за власний народ! А ще я дізналася, що 10 років тому до Дружківки на Донеччині, де був один із радянських таборів, приїздила японська делегація. У пам'ять про своїх загиблих співвітчизників вони привезли і висадили дерева сакури, своєрідний символ японського народу. Звичайно, сакура не витримала нашого клімату. Але важливо інше. Найперше йдеться про традицію вшанування предків. Це надзвичайно важливо для японців, і нам, українцям, варто цьому повчитися.
А в архівних документах, де йдеться про інтернованих японських військових, були якісь особливі свідчення?
- Мені запам'ятався цікавий факт, на який, працюючи в архівах, натрапив Олександр Потильчак. Часто, ховаючи побратимів, японці клали у труну спеціальну дощечку з інформацією про бранців: ім'я, військове звання, дата і місце народження тощо. Напевно, вони все ж сподівалися, що колись будуть перепоховані на рідній землі! Мене вразило їхнє бажання не бути забутими, не згинути у безвісти, за тисячі кілометрів від Японії. Відданість і любов до своєї країни, вірність традиціям і культурі – вони змогли зберегти це попри пропаганду, яка була надзвичайно агресивною в тому радянському полоні. Серед японців лише десятеро зголосилися співпрацювати зі спецслужбами, а більшість лишились вірними своїй державі. Я щиро сподіваюся на те, що "Неочікуване побачення" надихне глядачів поважати нашу історію й не піддаватися на спекуляції стосовно минулого.
Нагадаємо, прем'єра фільму Ірини Шахотіної "Неочікуване побачання" відбудеться 8 лютого о 22:10 на Першому Національному.
5 
35413
Коментарі