"Усе заплановане здійснили. Єдине, що не вдалося — захопити Верховну Раду"

 

— На цьому холодному граніті дівчатка, яким народжувати, сиділи, — згадують двоє чоловіків біля пам'ятника Кию, Щеку й Хориву на столичному майдані Незалежності в п'ятницю, 2 жовтня. — Там, де зараз торговий центр за колоною, стояв гранітний Ленін. Готель "Україна" називався "Москва". А фасад поштамту за рік до цього обвалився, загинули кілька десятків людей.

Близько 19.00 тут збираються більше півсотні осіб віком 40–50 років. Вони — учасники Революції на граніті в жовтні ­1990-го. Українські студенти розбили на площі Жовтневої революції — тодішня назва майдану — наметове містечко й оголосили голодування.

— Олесю, а штани в тебе з тих часів? — запитують голову мистецького об'єднання "Остання барикада" 46-річного Олеся Донія — одного з керівників акції 1990-го. Він у жовтому светрі з синім написом "Київський державний університет" і потертих джинсах.

— Ні, тоді ж були "банани" і "піраміди". Потім у Лук'янівському СІЗО, коли мене затримали, відрізали з джинсів металеву бляху. Я переживав: це ж ніхто тепер не повірить, що вони справжні. А светр — той самий, у якому 25 років тому був на майдані.

Двоє жінок роздивляються чорно-білі фото, що приніс публіцист Михайло Канафоцький, 47 років.

— Перші намети стояли біля консерваторії, поряд із громадськими вбиральнями. Потім наметове містечко розрослося на всю площу, — показує той.

— Ідея цієї акції прийшла навесні 1990-го в гуртожитку університету Тараса Шевченка, — розповідає Олесь Доній. — Вже тоді запланували поставити наметове містечко, перекрити рух транспорту, провести страйки в навчальних закладах. Усе заплановане здійснили. Єдине, що не вдалося — захопити Верховну Раду. Досвіду не було. Дивилися по телевізору, як минали студентські протести у Китаї. Готувалися в умовах страшної конспірації. Мобільних телефонів, соціальних мереж не було. Мабуть, це й на краще — так би нас швидко викрили. Єдину зустріч організаторів провели у Вільнюсі. Обговорили все. Після того кілька місяців — жодного побачення, жодного дзвінка. У нас була сувора дисципліна. Троє керівників — я, Маркіян Іващишин зі Львова й Олег Барков із Дніпродзержинська. Ніхто, крім нас трьох, не мав можливості вплинути ні на що. Хоча траплялися накладки. На два дні акції зняли квартиру з телефоном. Там мав сидіти В'ячеслав Піховшек і тримати зв'язок зі Львовом. Але він кудись зник, підставив організацію. Потім з'ясували, що він уже тоді був завербований КДБ.

— Ми мали велику перевагу над сучасною молоддю — живе спілкування, — додає Канафоцький. — Не знаю, чи зробили б тоді по "Фейсбуку" наше голодування.

Тележурналіст 47-річний Дмитро Тузов оповідає, як вели агітаційну роботу перед голодуванням:

— Були невеликі мобільні групи по двоє-троє людей, які ходили спальними районами, від квартири до квартири. Роздавали листівки, пояснювали наші вимоги. Часто ці походи затягувалися до півночі, переростали в невеликі мітинги. Якось зайшли у тренажерний зал. Там займалися хлопці, тогочасні "тітушки", які роз'їжджали по Києву на "Жигулях". Послухали нас, а через кілька днів прийшли на майдан. Їм сподобалося, що тут можна буде битися з міліцією. Ми довго вагалися, чи підпускати до себе таких персонажів. Потім таки змирилися: будемо їм Шевченка читати.

— Якось стукаю в квартиру — відкриває чоловік у наколках, — згадує засновник сайту "Історична правда" Вахтанг Кіпіані, 44 роки. — Я злякався, а він: "Зайди". Починаю розповідати про незалежну Україну. Перебиває: "Я только что отсидел. Что мне ваша независимая Украина даст?" Кажу: "Де ви сиділи?" — "В России". — "Ну, а тепер далі Луганська не пошлють". — "О, это хорошо. Маме будет легче ездить".

Олесь Доній вважає, що головна відмінність їхнього протесту від революцій 2004 і 2014 років — участь у ньому брала винятково молодь, яка не залежала від політиків:

— Звісно, депутати намагалися тиснути. "Рухівці" навіть більше, ніж комуністи. Дорікали: "Ви такі молодці-патріоти. Тільки викресліть оцю вимогу про дострокові вибори у Верховну Раду. Бо нас там і так ціла третина. Ми ж там маємо можливість сказати з трибуни, які комуняки погані. Навіщо нас переобирати?" З усіх політиків найбільше вдячний Степанові Хмарі. Він сказав колегам: "Хочете допомогти? Ось — біла пов'язка голодуючого, намет, спальник, мікрофон. Але на перебіг подій ніякого впливу не маєте". Дехто погодився. Письменник Олесь Гончар викинув свій квиток члена компартії, щоб нас підтримати.

Студенти планували не вживати їжі, скільки зможуть. Більшість трималися близько тижня. Коли хтось припиняв голодувати, його замінював інший.

— Коли голодуєш, час тягнеться дуже повільно, — зізнається історик 50-річний Едуард Шевельов. — Ми рахували години. Друг розповідав, як під час прогулянки до клозету помітив у канавці підземного переходу шматок запилюченого пряника. Ледве стримався, щоб не підняти.

— Я був переконаний, що акція протримається від сили години дві, а далі нас змете ОМОН, — розповідає заступник голови "Товариства ветеранів АТО" Євген Дикий, 42 роки. — За півтора року до цього у Тбілісі був аналогічний мирний мітинг. Проти людей кинули бронетехніку, десантники саперними лопатками порубали їх — до 30 загиблих. Нашу долю вирішували ті ж люди, що віддавали накази в Грузії. Але керівництво Української РСР не хотіло, аби тут почали командувати з Москви. Це могло коштувати їм посад.

Влада виконала три з п'яти вимог студентів. Провести перевибори до Верховної Ради так і не дозволили.

— Це — найбільша прикрість, — вважає Євген Дикий. — За неї платимо дотепер тисячами життів. Замість нових облич до влади прийшли перефарбовані на патріотів комуністи. Ми стали Україною тільки формально, а по факту залишилися УРСР.

Хронологія Революції на граніті

2 жовтня 1990 року. Уранці кілька десятків студентів оголошують про початок голодування та розбивають намети на площі Жовтневої революції у Києві. До кінця дня тут уже 108 людей. Вимоги: не підписувати договір про перетворення Радянського Союзу на конфедерацію, відставка голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола, повернення на територію УРСР українських солдатів, перевибори до Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі не пізніше весни наступного року, націоналізація майна Комуністичної партії.

5 жовтня. Табір відвідує голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук. Перемовини минають безрезультатно. У 90% учасників голодування підвищилася температура.

6 жовтня. У палаці "Україна" відбуваються урочисті збори ветеранів Великої вітчизняної війни. Учасники хочуть знести наметове містечко. Та на захист студентів виходять 50 тис. киян.

12 жовтня. На підтримку голодуючих оголошують страйк студенти всіх університетів та інститутів Києва. Наступного дня до них приєднуються учні столичних профтехучилищ.

15 жовтня. Колона зі 100 тис. маніфестантів йде до Верховної Ради. Проривають шеренгу міліції. 70 осіб блокують вхід до парламенту. Лідерів акції запрошують до сесійного залу зачитати свої вимоги. Ввечері — прямий ефір на каналі "УТ-1". Тоді ж студенти мирно захоплюють головний корпус Київського університету.

17 жовтня. Верховна Рада УРСР приймає постанову "Про розгляд вимог студентів". Вирішено не підписувати Союзний договір, дозволити призовникам проходити службу винятково в межах України. Революція на граніті завершується. За шість днів йде у відставку Віталій Масол.

×