— Почав займатися реконструкцією, бо перекручують історію, — поправляє кашкет радянського прикордонника киянин 47-річний Валерій Іванов. — У синовому підручнику прочитав, що німецькі війська майже не завдавали клопоту місцевому населенню. Як можна такому дітей навчати? Потім знайомі реконструктори попросили їх сфотографувати. Був уражений. Виявилося, що в інтернеті можна купити не тільки одяг чи зброю, а навіть військові квитки того часу. Першим ділом придбав гімнастерку й фуражку.
Із сином 15-річним Максимом Валерій приїхав на фестиваль військово-історичної реконструкції "Жива історія". Той відбувся неподалік колишньої резиденції Адольфа Гітлера "Вервольф" у селищі Стрижавка на Вінниччині.
Близько 200 учасників розбилися на три табори. Одні вдавали вояків вермахту, інші — Червоної армії, треті — українських повстанців. Протягом першого дня вони обмінювалися досвідом і фотографувалися з гостями. Увечері влаштували тактичні заняття. Вночі хлопці з табору УПА підійшли до намету радянських військових. Намалювали манною кашею на землі півтораметровий тризуб і розкидали пропагандистські листівки.
Наступного дня проводять реконструкцію бою. Це — відтворення реального епізоду, що стався в 1943 році. За сценарієм, селяни хочуть пройти через блокпост німців. Серед них виявляють пораненого радянського солдата. Коли його розстрілюють, на блокпост нападає повстанський загін. Слідом за ними приходять червоноармійці.
— Экономьте патроны! Только прицельный огонь! — кричить "командир" червоних.
Німці відкривають гарматний вогонь. Сутичка триває 10 хв. "Гинуть" майже всі учасники.
По завершенні бою хвилиною мовчання вшановують полеглих під час Другої світової війни. Солдати дозволяють охочим постріляти холостими набоями. Дівчата просять позувати для фотографії двох бородатих чоловіків у камуфляжних комбінезонах і невисоких хутряних шапках.
— Я зображаю кубанського козака-добровольця, який пішов служити в червону кавалерію, — говорить одесит 30-річний Олексій Єрмак. Показує шашку — копію зразка 1881 року. — Шашкові удари дуже страшні — запросто зносили голови ворогам. Щоб їх відбивати, треба було одягати на рушницю штик і вміти користуватися ним. Піхотинцю було важко морально налаштуватися на бій із кінними вершниками. Коли йшла лава, видавалося, що коней набагато більше, ніж було насправді. Вони хвилеподібно висувалися перед частинами.
— Кубанські козаки воювали й за німців, і за Червону армію, — говорить Володимир Шевченко, 59 років. Він — зі Львова. Також у кубанці, але брав участь у сутичці на боці нацистів. — 1942 року німці організували кубанський козацький полк у Шепетівці. Набирали добровольців із місцевих. Серед них виявилося багато козаків та емігрантів-білогвардійців із Сербії. Хто не загинув на фронті, потрапив у французький полон.
У великий чорний рюкзак пакує каску з білим орлом 53-річний Олексій Паламаренко. Він — актор Київського театру ім. Франка. Займається історичною реконструкцією понад 10 років.
— Сьогодні я представляю підрозділ "Костюшко", сформований 1943 року за наказом Сталіна, — розповідає. — До цього війська набирали переважно поляків із концтаборів. Воля, нехай і небезпечна, — краща за неволю. Тому записалися близько 100 тисяч осіб. Носили традиційну польську чотирикутну рогатівку. На ній довоєнна емблема польського війська — орел. Також його малювали білою фарбою на магазинах-"млинцях" до автомата Дегтярьова й касках.
Реконструктори брали участь у фестивалі за власний кошт. Дорога й харчування обходилися у 500–1000 грн. Радянська військова амуніція коштує близько 3 тис. грн. Німецька — щонайменше 1 тис. євро. Під час бою кулеметники вистріляли по 100–120 холостих патронів, стрільці — до 20. Вони є у вільному продажі. Вартість одного — майже 10 грн.
У підземному ході могли розминутися дві карети
"18 червня 1746 року на зборах у Києві визначені до Вінниці для нового монастиря перші три капуцини: отець Францішек із Кракова на настоятеля, отець Єзекиїл Йохім на проповідника та брат-монах Филип Свєнціцький. Разом із фундаторами вони з Божою допомогою прибули до Вінниці в урочистість святого апостола Матея, 21 вересня біля четветої години пополудні", — записано у хроніці монастиря Братів менших капуцинів у Вінниці.
Згаданими фундаторами були місцевий староста Людвік Калиновський і його дружина Єлизавета. Капуцини вирізнялися з-поміж інших монаших орденів особливою аскетичністю й суворими умовами служіння. Заснували орден 1525-го на території Італії.
З нагоди 270-річчя монастиря видали книжку дослідника Костянтина Морозова і зняли фільм. На будівлі повісили пам'ятну дошку. Від 1 жовтня організовуватимуть регулярні екскурсії до підземель. Можна оглянути дворівневі ходи, келії монахів та органний зал.
— Тунелі прокопали інші ченці — єзуїти, — каже екскурсовод Юлія Гриб, 31 рік. — За 100 років до приходу капуцинів вони мали монастир за кілька сотень метрів звідси. Тут був ліс, тунель виходив на поверхню. Коли капуцини звели свою обитель, викопали власний хід. Він проліг під річкою Південний Буг. Коли на початку ХХІ століття прокладали трамвайну колію, знаходили фрагменти підземелля просто на березі. Хід такий широкий, що в ньому могли розминутися дві карети. В одному із залів була пивоварня. Воду сюди подавали по дерев'яних жолобах. У хроніці монастиря є згадка, як необачний монах послизнувся і впав у казан з гарячим пивом. Помер від опіків через декілька днів.
За царських часів наземні монастирські споруди відвели під військові казарми. За радянської влади — роздали під квартири. У підземеллі облаштували бомбосховище для партійної верхівки міста. Під склепіннями залили додатковий шар бетону. 1992 року будівлю повернули капуцинам. Зараз вони відновлюють її первісний вигляд.
3 
35413
Коментарі