"Я був матросом, вантажником, волоцюгою, працював на консервному заводі, на фабриках, у пральнях, косив траву, вибивав килими, мив вікна, — розповідає американський письменник Джек Лондон в автобіографії 1906 року. — Я ніколи не користувався плодами своєї праці. Все життя зводилося до питання про їжу і дах. Щоб їх добути, кожен щось продавав. Купець — взуття, політик — свою совість, представники народу торгували своєю честю. Робітник же міг запропонувати для продажу тільки один товар — свої м'язи. Але цей товар відрізнявся однією властивістю. М'язи не можна було оновити, на відміну від взуття. А потім я дізнався — людський мозок також є товаром. І цей товар має свої особливості. Торговець мозком у 50–60 років перебуває в розквіті сил, і в цей час його витвори цінуються дорожче, ніж будь-коли. А робітник уже до 45–50 років виснажує свій запас сил. Я вирішив не продавати більше мускульну силу, а торгувати своїм розумом".
Джона Ґрифіта Чейна — таке його ім'я від народження — виховував вітчим. Той був калікою — потрапив під поїзд. Родина жила у Сан-Франциско і перебивалася з хліба на воду. Якось 7-річний Джек украв бутерброд із м'ясом в однокласниці.
"Я з'їв його, але більше ніколи так не робив, — писав він пізніше в листі другові. — Великий Боже! Коли мої товариші по навчанню від перенасичення кидали шматки м'яса на землю, я готовий був підібрати їх із бруду і тут же з'їсти. Але я стримувався. Голод! Голод! Голод! З тих пір я не знав іншого поклику, крім поклику живота. І тепер, коли я вже чую більш високий поклик, як і раніше, все затьмарює відчуття голоду".
Кожного буднього дня Джек встає до світання, о третій годині. Продає на вулицях ранкові газети. Тоді йде до школи. Після уроків — продаж вечірніх газет. По суботах розвозить лід, у неділю розставляє кулі для п'яних відвідувачів кегельбану. "Я не знав жодної коняки, яка б працювала стільки годин, як я", — говоритиме.
У 14 років хлопець за позичені гроші купує човен. Краде в рибалок устриць і продає їх у ресторани. За перший наліт заробляє стільки, як робітник фабрики. Його приймають до себе місцеві "пірати". Бо вміє голосно лаятися, не боїться штормів, б'ється до втрати зубів. А ще п'є віскі нарівні з дорослими чоловіками.
— Більше року не протягнеш — зіп'єшся, — застерігають.
Та Джекові байдуже. Заводить подругу, з якою живе в човні.
1893-го в США починається економічна криза. Жартують, що безробітних у країні більше, ніж покійників. Джек влаштовується матросом на торгову шхуну. Пливе ловити морських котиків до Японії. Повертається через 7 місяців. Мати розповідає, що газета "Сан-Франциско Колл" оголосила конкурс на найкраще оповідання. Приз — $25. Це вдвічі більше, ніж платили за місяць роботи на фабриці. Юнак сідає за кухонний стіл. Через добу надсилає до редакції оповідання "Тайфун біля японських берегів". Його робота перемагає. Рецензент зазначає: "Найдивовижніше в цьому творі — це розмах, глибоке розуміння, виразність і сила. Все видає молодого майстра".
Джек Лондон дізнається, що на Алясці знайшли поклади золота. Рушає туди з чоловіком сестри 60-річним Шепардом.
Спершу пливуть на кораблі. Далі — виснажливий перехід через перевал. Носії-індіанці просять півдолара за кожен фунт — близько 450 г — вантажу. Шепард повертається додому. А Джек несе всі речі сам.
Золото Лондон так і не знаходить. Повертається з цингою — і з купою історій. Їх йому оповідали всі: золотошукачі, індіанці, мисливці, волоцюги та п'яниці. Усе ретельно нотував у блокнот. Удома строчить нові оповідання. На останні гроші купує марки. Розсилає твори в кілька редакцій. Журнал "Оверленд Манслі" погоджується опублікувати одне з них — "Син вовка". Гонорар — $8. За наступне журнал "Атлантік Манслі" платить уже вп'ятеро більше. Джек остаточно вирішує — буде письменником.
Він багато читає: Фрідріх Ніцше, Чарльз Дарвін, Карл Маркс. Установлює правило — щодня писати тисячу слів. Видавці дають йому $150 щомісяця. І ще $50 тис. — за кожен роман. На теперішні гроші це більше мільйона доларів. Перший — "Дочка снігів" — публікує 1901-го. Через 10 років стає одним із найбагатших письменників у світі — разом з Редьярдом Кіплінґом і Марком Твеном.
1913-го Джек Лондон добудовує велетенське ранчо "Садиба вовка" в Ґлен-Елліні, штат Каліфорнія. Та його спалюють невідомі в першу ж ніч. Це надламує письменника. Він відмовляється від подорожей, зловживає алкоголем. Через творчу кризу навіть купує сюжет для роману в початківця — раніше так не робив.
— Я пишу не тому, що люблю свою справу, — запевняє в інтерв'ю. — Навпаки, я її ненавиджу. Не можу знайти слів, щоб висловити, наскільки мені все це огидно. Єдина причина, чому я пишу, — хороша оплата моєї праці. Я отримую багато грошей за свої оповідання й книжки! Повірте, я б з радістю копав траншеї, якби тільки міг отримати за це стільки ж грошей, як за письменництво. Нехай навіть довелося б працювати вдвічі більше.
А ще говорить:
— Хочу прожити недовго, але весело. Краще я буду попелом, ніж пилом. Нехай краще вичерпається моє полум'я в сліпучому спалаху, ніж цвіль задушить його.
Так і сталося. Він помер 40-річним. Урну з прахом поховали на пагорбі поряд зі знищеним ранчо. Могилу залили цементом, а зверху поставили величезний камінь. Ще до смерті Джек називав його: "Камінь, який не знадобився робітникам".
Крилаті вислови Джека Лондона
Життя завжди дає людині менше, ніж вона вимагає.
Жінки й ділові люди не милують скромних.
Милосердя не полягає в киданні кістки голодному псові. Милосердя — це коли ти ділишся з ним цією кісткою, будучи так само голодним.
Не варто чекати натхнення, за ним треба бігти з палицею.
Якщо ви мислите ясно, ви і писати будете ясно. Якщо ваша думка цінна, буде цінним і ваш твір.
Я не збираюся витрачати свої дні на те, щоб продовжити їх. Краще я витрачу відпущений мені час на життя.
Жінка — це невдалий чоловік.
Все живе у світі поділяється на тих, хто їсть, і тих, кого їдять. І закон цей говорить: їж, або з'їдять тебе.
Чоловік, якого не ранить любов до жінки, — тільки наполовину чоловік.
Після смерті Джека Лондона його дружина спала 36 годин
Стосунки зі своєю першою коханою Мейбл Епплгарт Джек Лондон описав у романі "Мартін Іден". Її мати відмовила письменникові-початківцю. Мейбл так ніколи й не вийшла заміж.
Джек мав умову для майбутньої дружини — мусить народити йому здорових нащадків. Серед них обов'язково має бути син. Перша жінка із "завданням" не впоралася — учителька математики Елізабет Маддерн народила двох доньок. А ще регулярно влаштовувала йому скандали.
Друга дружина, на 6 років старша Чарміан Кіттредж фехтувала, їздила верхи, боксувала, грала в карти, гарно співала і грала на фортепіано. Разом вони подорожували на яхті. У подружжя народилася донька, померла за три дні.
Лондон до кінця життя шукав "ідеальну" жінку, зраджував дружину. Від переживань, що чоловік її покине, страждала на безсоння. А після його смерті спала 36 годин поспіль.
Усі гроші письменник заповів Чарміан. Донькам від першого шлюбу назначив виплати, що покривали витрати на навчання, книжки та одяг. Але тільки до їхнього заміжжя.
Коментарі