– Ненавиджу це місто, – каже замість привітання Валік. Живе в Києві півроку, а ніяк не звикне до столичних порядків.

Зустрічаємося біля станції метро Вокзальна. Валік чекав мене 15 хвилин і вже встиг роздратуватися. Спершу в "Макдональдзі" – якийсь чоловік без жодного слова випхав його руками з дверей і пішов далі. Потім – коли намагався розпитати щось у продавщиці, а та навіть слухати його не схотіла.

– Заведи мене кудись, де немає машин і людей, – просить товариш.

Повз ботанічний сад прямуємо до центру. Дорогою заходимо в кафе купити лимонаду, бо дуже спекотно. На вулиці Івана Франка фотографую Валіка на фоні намальованого позаторік муралу – дівчина у вишиванці на всю стіну старого будинку. Піднімаємося на Ярославів Вал.

– Це поетичні сходи, – показую. – На перилах написані вірші про кохання.

– Цікаво, – відповідає Валік, але віршів не читає.

На Михайлівській площі майже порожньо. Оглядаємо золотоверхий собор і будинок Міністерства закордонних справ. Купуємо жетони й заходимо в фунікулер.

– Довго їхати? – питає.

– 15–20 хвилин, – кажу з серйозним виразом обличчя. А потім довго сміюся, коли через 1,5 хвилини треба виходити.

Поблизу річкового вокзалу зустрічаємо Віталія Кличка. Прогулюється набережною без охорони. Валік просить сфотографувати його з мером-боксером. Купуємо пиво й уздовж Дніпра йдемо до Рибальського мосту. Його закрили з десяток років тому, щоб поряд звести естакаду метро на Троєщину. Метро так і не збудували.

По кутах напівзруйнованого мосту відпочивають кілька груп молоді. Десь грають на гітарі. Сидимо, звісивши ноги через перила, і дивимося на захід сонця.

– Гарно погуляли, – говорить Валік на прощання. І несподівано додає:

– Скажи, як мені полюбити це місто?

– Звідки я знаю? Живу тут більше двох років, а щодня мрію про те, щоб утекти.

×