П'єсу чи не найвідомішого сучасного українського драматурга Наталії Ворожбит "Квітка Будяк" ставить на франківській сцені Станіслав Мойсеєв. Вибравши для першої постановки у якості художнього керівника Театру ім. Івана Франка "Маклену Грасу" Миколи Куліша, режисер вирішив її осучаснити, перенісши колізії економічної кризи кінця 20-х, початку 30-х років минулого століття на теперішні українські реалії.
"Шукаючи п'єсу, я отримував цікаві поради, серед яких була навіть п'єса Стріндберга, – розповідає Станіслав Майсеєв. – Однак я зупинився на п'єсі Куліша, у мене не було жодних сумнівів, що "Маклена Граса" як ніколи резонує з нашими реаліями, а для мене це завжди важливо. Те, що ми робимо, має пробиватися не лише до розуму, а й до серця глядача. Згодом виникла думка про те, щоб адаптувати п'єсу до українського сьогодення. Так почався діалог з Наталкою Ворожбит. Врешті, ми прийшли до висновку, що треба чи то робити новий текст за мотивами Куліша, чи то залишити класичний текст таким, яким він є. В результаті народилася нова п'єса, яка зберігає основну сюжетну лінію "Маклени Граси", її тему. Я не люблю короткі визначення теми твору, бо вони звужують його внутрішній світ. Однак, знаючи, що питання про тему завжди виникають, я знайшов для себе формулу того, про що ми робимо виставу. Оскільки п'єса завершається пострілом, то я хотів би, аби наша вистава була про постріл у несправедливість".
Свою останню нам відому п'єсу "Маклена Граса" Куліш написав 1933 року на підставі реальних подій. У польській пресі за кілька років до того промайнуло повідомлення про одного збанкрутілого капіталіста, який за винагороду підмовив жебрака, аби той вбив його. Виплата солідної страхової суми мала би врятувати родину зневіреного від неминучих злиднів.
Такими невтішними були реалії тодішнього життя Європи, почасти Польщі, до якої, як пам'ятаємо, у ті часи входили західноукраїнські землі. Ще гірша доля спіткала тих українців, яким довелося жити у Совєтській Україні. Вчинений Москвою на наших землях геноцид не йшов у порівняння з жодними капіталістичними кризами. Куліш, який завжди писав на злободенні теми, у "Маклені Грасі", хоч дія і відбувалася у панській Польщі, розповідав, звичайно, про невтішне українське життя. За що невдовзі і поплатився, спочатку Соловками, а згодом, 1937 року – розстрілом.
Між тим, Європа після Другої світової війни поступово викарабкалася зі злиднів і, попри сучасні економічні кризи, старається більше не допускати, аби на вулицях її міст з'являлись люди, яким нема що їсти, і нема де жити. Україна, на жаль, лише географічно належить до Європи. Що ж стосується її соціально-економічних та політичних реалій, то їх вона і досі формує за сценарієм Москви, яка завжди нехтування елементарними потребами та правами людини.
Власне, "Квітка Будяк", написана Ворожбит за канвою сюжету "Маклени Граси", і є виразними фрагментом того сценарію життя, який теперішня українська влада пропонує людині. Звільнений зі збанкрутілого підприємства батько Квітки (Будяк – їхнє прізвище) більше не зможе виплачувати кредит, який узяв, аби придбати квартиру. Чим це обернеться – відомо: чоловік з двома доньками (їхня матір померла) невдовзі опиниться на вулиці. До всього ж, молодша Квітчина сестра – інвалід, і щоб підтримувати її існування, потрібні дорогі ліки. Що робить більшість наших чоловік у таких випадках? Правильно, починає пити. І якщо Граса з Кулішового твору хворів на ядуху, то Будяк впав в алкоголізм. Ось такі метаморфози сталися з Україною та її народом за вісімдесят років "прогресу".
Родина Будяків представляє одну, переважну частину сучасного українського суспільства. До іншої входять персонажі, які стають власниками фабрик та заводів і думають, що вони – господарі життя. Однак, саме життя показує нам усім, хто в хаті господар. І показує так переконливо, що дехто із нуворишів, не витримавши його, життя, правди, навіть намагається накласти на себе руки. А ще у п'єсі незримо присутні політики з їх соціальною демагогією. Нема тут тільки тих, хто може сказати про себе, що він щасливий. Якщо подивитися вглиб "Квітки Будяк", то в ній за соціально-політичним пафосом можна виявити і філософський зміст: ми не здатні бути щасливими, бо не знаємо, де його, щастя, шукати.
"На початку сама п'єса, написана за мотивами відомого твору Куліша, викликала у мене внутрішній супротив, – зізнається Богдан Бенюк, що грає у виставі одного з сучасних "господарів життя". - Однак, сценографія Андрія Александровича вселила у мене надію і сподівання, що може вийти цікава сучасна вистава про проблеми нашого сьогодення. До всього ж ми працюємо з хорошим режисером, який все робить виважено, спокійно, не схильний до поспішних висновків. Станіслав Мойсеєв мені нагадує Сергія Володимировича Данченка – він так само схильний глибоко копати, думати, аналізувати і пропонувати акторам вже добре продумані речі".
Окрім Богдана Бенюка у виставі зайняті Володимир Абазопуло, Ірина Дорошенко, Остап Ступка, Дмитро Риболевський, Ярослав Гуревич, Ксенія Баша та інші актори. Прем'єра вистави запланована на початок наступного сезону, а наприкінці червня, можливо, буде влаштовано громадський перегляд.
9 
4880
Коментарі
3