Казахстан, де ви народилися, - історична батьківщина вашої родини?
- На північ Казахстану, в місто Рудний, бабуся переїхала з маленьким моїм батьком із Сумської області після війни піднімати цілину. Людям обіцяли райське життя, квартири. По батьковій лінії всі у роду у нас українці.
Батько розповідав, що справжнє прізвище його - Чубаров. Його діди були заможними дворянами, в родині навіть були священики. Після революції 1917 мого прадіда з родиною репресували. Мій дід маленький мав тоді 7 років. Запам'ятав, як їх товарними вагонами вивозили в Сибір і кидали у лісі в бараках на виживання. Щоб не постраждали діти і внуки, у прізвищі почали змінювати букви - нащадки вже були Чубареви і Чубарі: щоб на родину не впала тінь репресованого батька.
Мама народилася в Челябінській області, в Приураллі у місті Троїцьк. Історично ці землі заселяли кримськими татарами, яких виселяли з Криму. Мамине дівоче прізвище — Джамаладінова.
Бабуся Танзіля Зайнулівна досі живе в Челябінській області. Мама - Рамзія Гарифівна. Колеги на роботі не могли запам'ятати її ім'я, тому мама дозволяла їм називати її Рима Григорівна.
У мами — велика родина. У татар завжди були великі сім'ї. Вони дуже оберігали чистоту крові, традиційно одружувалися тільки зі своїми. Мамин шлюб був першим в її родині змішаним. З її боку це був революційний крок. Поїхала до тата в армію, в частину, де він служив на Забайкаллі і вони одружилися таємно.
У Казахстані українці гуртувалися?
Там було багато переселенців. Після війни там було багато висланих німців, українців. Казахів я в обличчя майже не бачила.
На півночі Казахстану нічого не росло. Самі голі степи навколо. Взимку морози і сильний вітер так засипав снігом, що неможливо було на вулицю вийти. Влітку всі потерпали від страшенної спеки.
На цілині люди заробляли нормальні гроші, але купити нічого не могли — ні фруктів, ні овочів. В магазинах продавали лише сухофрукти — найчастіше сушені банани. Цитрусові можна було привезти хіба що з Москви. Якщо вдавалося виростити на дачах якісь яблучка, вони виростали дуже маленькі — від спеки опадали. Кавуни в тій спеці не родили, а привозні були завжди недостиглі і несолодкі. Відро вишні коштувало третину маминої зарплати — 30 карбованців. Мама заробляла в дитсадку 90. Взимку кілограм яблук коштував 5 карбованців — у ті часи, коли проїзд в автобусі був 5 копійок.
В мої 11 років лікарі порадили нам їхати звідти, бо мені не підходив клімат.
Деякі українці-сусіди в Казахстані плакали, коли ми їхали, бо мріяли також повернутися. Та це було важко. Це зараз можна продати-купити квартиру, а тоді було складно: треба було обмін робити, бо не було приватної власності на нерухомість.
Майже всі речі батьки продали, щоб не везти з собою. Почали життя з нуля.
Їхали три доби поїздом. Для мене Полтавщина після степу здалася раєм на землі. Не могла наїстися фруктів. Мої однолітки в Україні не помічали краси природи. А я вже в 11 років зрозуміла, що все пізнається в порівнянні.
Пригадую, як вразила мене картина в українському селі: абрикоси з дерев опадають від стиглості, а їх не встигають збирати. Селяни випустили свиней, щоб вони все похряпали. А я до України навіть не знала, що таке абрикоси. В Казахстані їла засушену курагу — не уявляла, з чого її роблять. Абрикоси до нас не довозили, бо вони швидко псуються.
Така велика риба водилася в Дніпрі! Рибалки везли рибину на багажнику велосипеда — з одного боку метлялася голова, з іншого хвіст. Кабанчик, а не рибина. Батько одразу ж купив катер, і ми цілими днями ходили у плавання по річці.
Батько діда навчився працювати з металом. Коли на початку 1990-х дозволили приватне підприємництво, батьки одними з перших відкрили приватний бізнес - займалися ювелірною і граверною справою.
Майстерню батько зробив прямо в нашій двокімнатній квартирі в хрущовці. Нас було там четверо. Тепер не можу уявити, як ми там вміщалися.
В одній кімнаті був великий робочий стіл. Тато там працював з горілками — це пристрій, який подає дуже тонкий струмінь вогню, щоб випаювати по металу. Муфельна пічка стояла — розігрівалася на градусів 800. Батьки обпалювали в ній емаль. Я пару разів притулилася до неї необережно і обпеклася.
Ремесло мені також сильно допомогло, коли опинилася сама з дитиною на руках після інституту і без грошей.
Чому, отримавши дві музичні освіти, ви мусили шукати роботу, не пов'язану з музикою?
Безгрошів'я — велика стимулююча сила. Навіть великі композитори часто писали свої творіння просто тільки завдяки тому, що їм не було що їсти.
Завжди хотілося бути матеріально незалежною. Коли вступила в консерваторію, знайшла відразу три роботи. Була концертмейстером і викладачем. Кілька місяців керувала вокальним гуртком при кондитерській фабриці Карла Маркса у Харкові. Популярність самодіяльності в ті часи вже спадала. Якщо раніше самодіяльність процвітала, то після 1990-х людям було вже не до співів і гуртків — усі думали, як копійку заробити.
Після закінчення консерваторії у мене народився синочок. З маленькою дитиною на руках не могла себе завантажувати концертами. На той момент мені просто треба було вижити. В музиці тоді були невеликі зарплати. Для того щоб займатися творчістю, потрібно було мати ще й стабільне джерело доходу. Вирішила спробувати справу батька. Лякало те, що нічого в цьому не тямлю. Це як людині, яка не вміє плавати, треба було стрибнути на глибину і намагатися не потонути.
Зараз в державі з'явилася відносна свобода для того, щоб займатися бізнесом. Це така солодка свобода — до неї швидко звикаєш.
Коли синові було півтора роки, я відкрила свою майстерню. Справа пішла так успішно, що через два роки я взяла кредит у банку і купила квартиру. Це був відчайдушний крок — кредит вдалося погасити через два роки. Заборонила собі хворіти і відпочивати.
Метал потребує чоловічих рук.
Граверство — чоловіча професія, яка вимагає фізичних зусиль.
У роботі з металом мені дуже допоміг досвід піаністки. Щоб витримати опір металу, потрібно мати сильні чіпкі пальці. Хтось із відомих музикантів казав, що в піаніста повинні бути настільки сильні пальці, щоб могли витримати вагу всього тіла, якщо стати на руки.
Я стійку на пальцях не робила, але добре натренувала їх інструментом.
Оформлювала ікони. Наносила орнамент на внутрішню сторону каблучок, на зброю, робила рамки для ікон з дорогих металів. Входила в цю роботу, як в медитацію. Люди приносили коштовні речі з дорогих матеріалів — золота, платини. Були просто фамільні й антикварні речі від колекціонерів у єдиному екземплярі.
До смішного доходило. Розлучалася подружня пара. Коли ділили майно, до мене прийшов чоловік і замовив зробити багато металевих пластинок з дарчими написами на своє ім'я. Він їх чіпляв до тих речей, які не хотів віддавати дружині: хотів створити для суду ілюзію, що ці речі подарували колись саме йому.
Оформлювала ікони для православного монастиря у Нижньому Новгороді на замовлення відомого бізнесмена, який ним опікувався. Ікони вишивали і малювали монахині. Мені треба було їх оздобити в шати з дорогого металу. Над однією іконою могла працювати тиждень.
Цей період тривав років 5. Паралельно їздила з оперними антрепризними виставами за кордон . Ті люди, які мене знали як співачку, не підозрювали, що я ще й гравер.
Як так сталося, що ці дві сфери не перетиналися?
Співоча моя діяльність була зосереджена за кордоном. Там наших співаків знають значно краще, ніж на батьківщині. Немає пророка у своїй вітчизні. Треба, щоб штамп якості поставили за кордоном і лише потім тебе визнають тут. Глядач краще піде слухати співака, після прізвища якого на афіші написано в дужках — Італія, Австрія чи Америка.
В Україні не вихований попит на своє?
Є причини. В Україні немає підтримки мистецтва з боку держави. Коли є державна культурна політика, їй підпорядковані мас-медіа. У Росії наприклад, є сильний канал "Культура". Після розпаду Союзу Москва приватизувала всі культурні здобутки, в тому числі і в культурі.
У нас зараз немає бази матеріальної. За кордоном класичне мистецтво — це велика індустрія, в яку вкладаються гроші. І коштує це мистецтво відповідно. Ціни на концерти коливаються від 20 євро на балконі до півтори тисячі євро. Це немало і для самих європейців. Але у них змалку вихована потреба в класичній музиці. На музичні фестивалі, де грають Моцарта, Бетховена, Вагнера, квитки люди купують за рік. На заходи під відкритим небом Арена де Верона у Вероні 15 тисяч посадочних місць.
За кордоном вистачає театрів і концертних організацій. Розвинутий менеджмент. Там талановитій людині набагато легше реалізуватися, ніж вдома. Шанс співака пройти будь-які прослуховування залежить тільки від його таланту і вміння. Хоча конкуренція велика.
Лише коли мене запросили на постійну роботу в Києві, зрозуміла, що треба зробити вибір - закордон чи Україна.
Чому вибрали Україну?
У мене багато друзів серед дипломатів найвищого рівня. Їхня служба — нелегка праця. Вони не мали права вибирати, де їм бути. Це найбільша складність цієї професії. Побачила їхню сильну ностальгію за домом.
Для них найкращим гостинцем з дому був шматок сала і чорного українського круглого хліба. Завжди просили привозити. Дружини дипломатів, які працювали у країнах Африки, розповідали мені, що там не було хліба і борошна. Дружина посла перемелювала на борошно макарони, щоб спекти з нього хліб.
Бачу, яку приховану образу на батьківщину мають мої колеги, які досягли висот за кордоном. Їм хочеться, щоб їх визнавали тут. Хоча б щоб знали. Там успіх, а додому навіть не запрошують. Відчуваєш себе викресленим з історії своєї держави. Наша відома співачка Марія Гулегіна давно за кордоном співає на перших оперних сценах світу. За цей час її жодного разу не запросили виступити в Києві. Вона дуже ображена. А вона на кілька голів вища за розпіарену російську оперну співачку Анну Нетребко. Вона ідол в Росії. А в нас таких ідолів, якби ми їх так само помічали, були б десятки.
Анатолія Кочергу, соліста італійської опери, сюди ніхто не запрошував. Запросили тільки зараз, коли він уже не в розквіті.
В Україні артисту часто включають гальма. А час працює проти співака, особливо проти співачки. Сцена любить красивих і молодих. У золоті роки розквіту, коли ти вже маєш досвід і ще маєш красу, хочеться багато зробити. Та я завжди хотіла реалізувати себе в Україні.
Яких культурних проектів не вистачає нашій державі?
Некомерційного інтелектуального продукту. В Україні оперний жанр займає вузьку нішу.
За кордоном з класичного концерту вміють робити шоу. Режисери переносять місце дії в наші дні, вносять елементи шоу, авангардні конструкції. У Сполучених Штатах всі знахідки Голлівуду втілені у виставах Метрополітен-опера. В Україні бракує подібних проектів. У нас є багато суто класичних програм, але широкий слухач до них не привчений.
Наші мас-медіа керуються форматом-неформатом. Телеканали думають про рейтинги і про те, чи це дивитиметься масовий глядач. У нас ще не звикли, що класика може бути масовою. Тому з глядачем заграють відверто розважальними проектами.
Чому у нас урвалася традиція популярності класичного мистецтва?
У радянські часи класична музика була обов'язковою частиною всіх урядових концертів, які транслювалися по телебаченню. Керівники держави особисто відвідували театри. В музичну школу діти вступали на конкурсній основі, бо було багато охочих. Були традиції.
Через те, що в радянський час багато відомих музикантів були невиїздні за кордон, тому їздили в найдальші закутки в межах держави, без інфраструктури, без концертних залів. Інструмент ставили на вулиці і маестро грав. Завдяки цьому мистецтво світового рівня пізнавали селяни з глибинки.
Багато артистів емігрували у важкі 1990-ті, бо не мали тут роботи. Хтось перекваліфіковувався, хтось фарцював і торгував на базарі.
Зараз молодь інша завдяки телебаченню й інтернету. З одного боку — забагато інформації. З іншого — традиція втрачена. Тому зараз глядача потрібно виховувати і завойовувати заново.
Що може зацікавити глядача?
Щоб класична музика привабила широкого глядача, з неї потрібно зробити шоу: сцена, декорації, подача. Так у мене виникла ідея створити власний проект. Назва "Леді Опера" спочатку лякала глядача. Бо "опера". Але треба залучати всі можливості техніки і сценографії, щоб зробити цей проект видовищним.
Де знаходите меценатів?
Допомагають бізнесмени і політики. З іншого боку, часом я від бізнесменів чую: вкладати гроші в культуру в Україні - абсолютно невдячна справа, не варто тут кидати бісер. Така позиція мене обурює.
У нас в мистецтві мало хто щось винаходить. Всі шоу, які ідуть у телеефірах, скопійовані із закордонних. Вони спочатку створюються в Америці, перекочовують в Європу, а потім до нас. Там скопійовано все — від кольорів освітлення до форми крісел і дизайну студії. Ми просто користаємося продуктом, який до нас придумали до дрібниць інші режисери. А чому б і нам не започаткувати щось своє? Це наш імідж, над яким треба працювати і вкладати в це гроші.
Вам доводиться поєднувати ролі співачки, режисера і продюсера.
Будь-яка справа вимагає повного контролю. Я всі складові частини проекту роблю сама. Навіть сама монтувала відео концертів з телеопрараторами. Дивлюся, яку емоцію краще залишити в кадрі.
В нинішньому світі жінка змушена перебирати на себе чоловічі ролі.
Стереотип про те, що чоловік сильний, а жінка слабка, зараз у суспільстві не діє. Душа статі не має. Реалізація себе — це головне, що ми маємо робити. І тут стать не має значення.
Мене приваблюють чоловіки самодостатні, внутрішньо сильніші за мене, і в яких можна чомусь вчитися.
За кордоном жінки активніше емансипуються і вони помилково думають, що їхня діловитість і крутизна робить їх привабливими в очах чоловіка. Вони помиляються. Чоловіки не люблять змагатися з жінками. Тому так багато шлюбів наших жінок з іноземцями. Вони шукають жіночність.
Чи артист повинен мати громадянську позицію?
Маю пропозиції виступати в Росії. Але не співпрацюю зараз з росіянами.
Нинішня ситуація для артистів важка. Для багатьох талановитих артистів постає дилема: чи заробляти великі гроші в Росії, чи лишатися вірним Україні і не мати тут реалізації.
Особливо якщо дивитися на нашу владу і бізнес, які зрослися з російським. Бізнес і великий прибуток об'єднує людей сильніше, ніж їх роз'єднує війна. Влада настільки цинічно себе поводить у питаннях принципів, що багато хто з артистів починає думати: а яких тоді моральних принципів я повинен дотримуватися в собі?
Розчарувалися майже всі. Але артист мусить ще дбати про своє ім'я. Артисти — публічні люди. Їхні вчинки на видноті. Я не знаю, чи є вихід в інших майданах. Я можу відповідати тільки за себе.
Цього року в січні мене запросили виступити на Великому балу в Римі. Як виявилося, серед організаторів були і росіяни. Уже вирішувалися питання з готелем і моїм графіком. За кілька днів до вильоту в Рим мені повідомляють, що є один маленький нюанс: "Вас не можуть оголосити як українську співачку — будемо вас презентувати як російську зірку". Організатори з російської сторони нібито виступили проти участі виконавиці саме з України. Але оскільки хотіли, щоб я все ж співала, то знайшли такий, як їм здавалося, зручний варіант. Почувши це, я просто оніміла. Сказала: "Тоді я відмовляюся летіти на бал. Для мене це обурливо".
Ви мали справу з заможними людьми , які опікувалися монастирями. Водночас останнім часом мозолить очі влада, яка прикривається іконами. Чи дійсно багато тих меценатів, за якими не стоять інтереси і виборча кампанія?
Звичайно. На яких же тоді меценатах наше протистояння й війні трималося б? Але з часом люди навчилися до війни звикати. З нею привчаються жити як з хронічною хворобою.
Що може зупинити війну?
Війна триватиме доти, доки вона буде вигідною владі. Війна історично — це дуже прибуткова річ. На ній наживаються. Держави воюють не за ідеї, а за ресурси.
Мені страшно, коли їжджу по Україною, бачити, наскільки тихо вимирають українці. З якою гігантською швидкістю ростуть кладовища. Нам про це ніхто не говорить. А скільки нас через кілька років залишиться? Як можна платити дві гривні за воду, якщо ти заробляєш одну? Закрадається підозра, що це мегаполітика, щоб зменшити кількість населення. З України просто качають ресурси і гроші, і українцям не дістається абсолютно нічого.
Я їздила в Крим за кілька днів до референдуму. Половина літака — були відомі політики, які намагалися на цій темі заробити собі якісь бали для рейтингу. Спостерігала, як один відомий політик не сходив з трапу - чекав, коли до нього підійдуть журналісти. Дав інтервю на камери, засвітився і через пару годин повернувся вже до Києва. Ввечері того ж дня на ефірі у Савіка Шустера бив себе в груди і розповідав, як він переймається ситуацією на півострові і з ким там "зустрічався". Я ж на власні очі бачила, що деякі політики не завдали собі клопоту далеко відходити від аеропорту, а чекали літака назад.
Дуже важко жити в час, коли на твоїх очах твою державу розділяють, а рідні люди стають ворогами.
3 
4880
Коментарі