23 травня Оксанна Забужко презентувала "Літопис самовидців: дев'ять місяців українського спротиву" на міжнародному фестивалі оповідання "Intermezzo" у Вінниці.
Понад сотню авторів збірника "Літопис самовидців", серед яких як відомі літератори, блогери, журналісти, так і анонімні мережеві "ніки", об'єднує одне: всі вони були живими свідками й учасниками найдраматичніших подій новітньої української історії, і всі їхні думки й почуття, оцінки й пошуки смислів зафіксовано в режимі "включеного спостереження".
На презентації мали виступати сестри Тельнюк, чиї пісні звучали б у якості саунд-треку, однак Галя Тельнюк захворіла, тому вийшов камерний літературний вечір. Глядачі ставили питання та слухали вірші пані Оксани в її виконанні. Модератором була упорядниця видання Тетяна Терен, яка розповіла про появу задуму "Літопису самовидців":
Директор видавництва "Комора" розказав, що є бажання видавництва створити таку книгу. Тоді ми ще говорили, що вона буде про Майдан, тепер - що не лише про Майдан, а багато більше. Але тоді ми зійшлися, на тому, що хотіли зібрати тексти, які писалися українцями, починаючи з листопада 2013 р. і завершуючи серпнем 2014-го. На початку серпня ми серед ночі приїхали й віддали її до друкарні – і ось, вона є. Книга вийшла у вересні 2014-го року. Ми їздили Україною впродовж місяця на презентації: думали, місяця буде достатньо, але нас продовжують запрошувати, зокрема, в східні міста.
Книга є довільною антологією постів у соціальних мережах, віршів, блогів, різноманітних якихось записів і думок в інтернеті, котрі збирати було непросто, але ми дуже раді, що їх вдалося зібрати. Тут багато різних авторів. Ми не зважали, ким написані тексти: серед авторів дуже мало якихось відомих людей. Під час впорядкування ми зійшлися на тому, що на Майдані було важливо те, що сказано, а не те, ким.
Ідея книги належить Оксані Забужко. Саме вона її озвучила, саме вона надихнула і мене. І саме їй, вважаю, завдячуємо, що ми тепер тут.
Пані Оксано, чому з'явилася ідея цієї книги?
"Як сказала наша редакторка: "Поки працювала над цією книжкою, то ледь не двинула коні". Бо потрібно було це все перечитати ще раз, із листопада до серпня, коли ти вже пережив, пролистав, був учасником цього. Людина, котра розуміє, що вона потрапила зразу, несподівано у вир якогось цього самого плазмового вибуху історії, не розуміючи, що відбувається, але чисто інстинктивно реагує на події. І от людина сходу, з місця, десь присівши з айфоном вивалює словами, озвучує от-ту безпосередню, живу не просто емоцію – стан, який її пропікає. Перший наклад уже розпроданий, і дуже приємно чути від критиків, що це найбільша книга про події нашого першого року війни. У цьому сенсі ця книга – я патетично висловлююся, але – ніби написана українським народом.
От цих 150 з гаком людей, яких не всіх навіть імена вдалося розшифрувати, кільканадцять лишилися під ніками – але це і є самовидці. Люди, котрі стали самовидцями історії, ці люди ввімкнули інтернет, простір, світобудову. От воно живе, воно пронизує. От ти розумієш, що тебе включило до якогось електричного струму історії. І оті фрагменти, блоги, записи – то це, в принципі, теж, сказати, мала форма.
От фестиваль оповідання... Справа в тому, що ми зараз, так чи інакше, вступаємо в пору малих форм. Але то окрема тема. Не ображаючи жанр роману – роман не вмирає, нічого подібного, але звичайно, що аудиторія таких великих форм – а вони навпаки стають дедалі частішими в літературі – аудиторія їх зменшується.
Людина задавлена, забита, зашугана інформацією, їй бракує часу на читання цілісного тексту. Нівроку ХХІ ст.: ми живемо на бігу. От цей ритм життя дедалі зменшує простір уваги.
Цю книжку я в жодному разі не сприймаю як антологію текстів – я її сприймаю як цілісну, від початку до кінця. Тут є ця симфонія, де мені належить лише оркестровка. Історія, жива історія – от вона, це нова література. Цією книжкою я дуже пишаюсь: це моє письменницьке волонтерство. Це книжка, якою ми колись розкажемо нашим онукам, якими ми були".
8 
4880
Коментарі