У журі Міжнародного каннського кінофестивалю є чуття. Воно дуже точно прогнозує на майбутнє якісь дуже важливі політичні, соціальні проблеми. Якщо на "Оскар" фільми про щось значуще для світу висувають заднім числом, то Канни - передвісники змін.
Про переможців Каннського кінофестивалю, що стали такими передвісниками, розповів кінокритик Антон Філатов.
1963, "Леопард", реж. Лукіно Вісконті, Франція, Італія
Стрічка італійця Лукіно Вісконті показує, як деградують люди, що звуться аристократами, як руйнуються багатовікові роди, програють у змаганні з сучасним світом. Сюжет розгортається в 1860-му році, під час громадянської війни в Італії між республіканцями і прихильниками правлячої династії Бурбонів. Князь Саліна не хоче брати участі в політичній боротьбі, бо розуміє невідворотність змін. Його час "леопардів" відходить. Історична картина переносить у попереднє століття, коли відбувалась індустріалізація, активно розвивалась промисловість. Але виявилась співзвучною до 1960-х. Якщо в свій час індустрія прийшла на заміну мануфактурі, то у середині ХХ століття вже комп'ютери почали перехоплювати першість в розвитку економіки. Стало зрозуміло, що майбутнє не за заводами, сталлю, машинами, а за новими технологіями.
1964, "Шербурзькі парасольки", реж. Жак Демі, Франція, Німеччина
Музична мелодрама розповідає про кохання юної продавчині парасольок і простого автомеханіка. Чоловіка забирають в армію, а його кохана дізнається про свою вагітність. На вимогу матері героїня виходить заміж за багатого ювеліра. Через кілька років колишні закохані зустрічаються знову. За два роки "Золоту пальмову гілку" знову отримує кіно про любов - мелодрама Клода Лелуша "Чоловік і жінка". Розповідає про молодих чоловіка і жінку, що овдовіли.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У Києві проведуть "Каннський вечір"
Обидва фільми виявились співзвучними запитам тогочасного суспільства. Після Другої світової зросла народжуваність внаслідок повернення солдатів додому. Ті діти, які народилися одразу після війни, у 1960-х вже були юнаками. Це була романтична епоха, коли почуття були модними. Тому настільки серйозний кінофестиваль, як Канни, орієнтований, перш за все, на серйозне авторське кіно, несподівано віддає головні нагороди легкій мелодрамі і романтичній музичній стрічці. Журі передчувало ці віяння. Зробило реверанс у бік сучасного покоління, молодих людей епохи бебі-буму. Цим фестиваль показав, що саме такі молоді люди будуть правити світом.
1979, "Апокаліпсис сьогодні", реж. Френсіс Коппола, США
Картина кидає глядача у саме пекло війни у В'єтнамі. З перервою у 3 роки на фестивалі перемагали фільми, які зображають тяжку психологічну травму людини, що повернулась з цієї бойні. У 1976-му герой фільму "Таксист" Мартіна Скорсезе у виконанні Роберта Де Ніро не може знайти себе в цьому світі, він зайвий тут. Звик до війни, тому в мирі жити не може. Вже в грудні 1979-го СРСР ввів свої війська в Афганістан. За схожим сценарієм діяли і американці у В'єтнамі за півтора десятиліття до того. Імперія знову напала на маленьку азійську країну. Але ця війна стає більшою проблемою саме імперії. Канни в цьому випадку нічого не передбачили. Фільми-переможці фестивалю просто зробили діагностику актуального недугу, на який хворіли і Радянській союз, і США.
2010, "Дядечко Бонмі, який пам'ятає свої минулі життя", реж. Апічатпонг Вірасетакул, Таїланд, Німеччина, Велика Британія, Нідерланди, Франція, Іспанія
Дізнавшись переможця фестивалю, багато хто вигукнув: "Який на фіг Таїланд!?" На фестивалі є зажди фаворити і фільми для масовки. "Дядечко Бонмі", всі думали, в конкурсі опинився лише для розширення географії. Начебто Канни демонструють, що цікавляться не лише кіно з США , Франції, а й маленькими країнами. Під час фестивалю черги журналістів стояли до "спілбергів". Тайським режисером ніхто не цікавився, а він переміг.
Каннський фестиваль підкреслив тенденцію, що в сучасному світі важливі речі не обов'язково можуть створювати великі країни. Великі відкриття стаються і на периферії. Хлопці з провінції можуть опинитися попереду усієї планети. Наприклад, як це сталося з білорусом Ігорем Магазінником, який винайшов "Вайбер".
У 2010-му одним із головних претендентів на "Золоту пальмову гілку" був французький фільм "Поза законом" Рашида Бушареба. Стрічка розповідає про боротьбу за незалежність в Алжирі. За рік ця північноафриканська країна стала учасником "арабської весни". В 19 країнах регіону відбулися масові протести, державні перевороти.
2015, "Діпан", реж. Жак Одіяр, Франція
Влітку минулого року фото мертвого хлопчика на березі моря обійшло весь світ. Біженцям з Близького Сходу аплодують стоячи. Потім почали говорити про емігрантську кризу. Хоча ще в травні ніхто не розумів, чому фільм на цю тему отримав нагороду в Каннах. "Діпан" розповідає про трьох емігрантів зі Шрі-Ланки, які живуть у передмісті Парижа. З батьківщини тікають через громадянську війну. Головний герой змушений виїхати до табору біженців після завершення збройного конфлікту. Хоче почати життя заново у Франції.
Для отримання політичного притулку має вигадати переконливу історію. Він бере собі паспорт Діпана, померлого чоловіка. Просить незнайомих жінку і 9-річну дівчинку зіграти роль його сім'ї. В Європі емігранти стикаються зі щоденним насильством і небезпекою. Колишній солдат згадує свої навички і захищає людей, які стали його родиною. З одного боку цей фільм можна назвати шедевром, а з іншого — бездарним. Кіно настільки незвичне, що здається недоробленим. Деякі епізоди зроблені неякісно, повторюються, персонажі грають погано. Це помилки на рівні студентів-кінематографістів початкових курсів. З іншого боку, відзначають, що цей фільм передвіщає кіно, яке буде зніматися в майбутньому, так будуть писати сценарії. Переглянувши цей фільм через кілька років, можна буде зробити висновок, чи справді цей фільм заслужив нагороду. Режисер Жак Одіяр — експериментатор, він свідомо використовує такі методи.
4 
4880
Коментарі