"Пахльовський зняв білий плащ і постелив перед Ліною Костенко, щоб вона не замочила черевичків"

Іван Котовенко, полковник СБУ, 68 років, з кінця 70-х років приятелював з Ліною Костенко і її чоловіком Василем Цвіркуновим. Сприяв виданню її збірки "Над берегами вічної ріки" в час брежнєвського застою.

- Як ви вперше зустрілися з Ліною Василівною?

- У 1976 році. Тоді я працював у КДБ. Прийшов до неї у той час, коли вона оголосила суху голодівку - у "Літературній Україні" надрукували її вірш "Іспанка Карменсіта" без однієї строфи. Вона сказала: я вимагаю, щоб ви надрукували цей вірш повністю і вибачилися. Звісно, що ніхто не вибачився. Головний редактор Віталій Виноградський був ставленик Маланчука. Голодувала по-справжньому. Не їла нічого три дні, навіть води не пила. Це страшне, бо на п'ятий день таке призводить до зневоднення організму. Я прийшов до неї і почав переконувати, щоби припинила голодувати. Василь Васильович мені готував прекрасну каву, а їй дистильовану воду. Вона поступово виходила з голодування. О 7 годині ранку кашу поїла.

- Непросто було завоювати її довіру?

- Ще й як непросто. Це унікальна людина, Богом послана. Вона дуже красива і дуже сильна. І натурою, характером, і фізично. Вона мені асоціюється з аккадською богинею Іштар. Може, вона втілення якоїсь цариці з давніх часів матріархату. Це небожителька. Порода, ой яка в неї порода. Вона не аристократка в манірному заяложеному значенні цього слова. Вона не сільська жінка, але думаю, якщо б треба було їй зараз подоїти корову, вона змогла б. У ній відчувається зв'язок із землею.

- Як переконали Ліну Костенко погодитися на друк збірки "Над берегами вічної ріки"?

- Казав, що не можна писати весь час у стіл. Потрібний зворотній зв'язок. Це тяжка була і не одна розмова. Ми по 12 годин розмовляли - сідали о 6 годині вечора і вставали о 6 годині ранку. Понесла таки Ліна Василівна свою збірку "Над берегами вічної ріки" у видавництво "Радянський письменник" на Ордженікідзе, нині Банковій. А у видавництві в ті часи вимагали ідейного першого вірша - його називали "паровоз": про партію, Леніна. Заїкнулися вони їй про "паровоз", Ліна Василівна розвернулася: "Розмова припинена". Забрала рукопис. Мені хотілося сказати тим дурням: ви вимагаєте від Ліни Костенко "паровоз" - ідіоти! Ми з нею поговорили - переконав, щоб першим поставила "Мій перший вірш, написаний в окопі". Вони поморщилися, але погодилися: хай хоча б про війну.

Колись я прочитав в інтернеті, мовляв, її переслідувало КДБ за те, що вона писала націоналістичні вірші. Я відповів там же на тому форумі: Ліна Костенко ніколи не писала націоналістичних віршів, вона писала геніальні вірші. І пише їх зараз. Вона для мене як небожителька. Вона мені у трьох іпостасях бачиться: богиня, цариця, проста селянська жінка.

- Ви товаришували з її чоловіком?

- Приятелювали. Я часом заходив до нього і ми говорили. Вони дуже красива пара були, Ліна Василівна і Василь Васильович. Цвіркунов - чорнявий, високий, плечистий. Зросту мав метр вісімдесят з чимось. Він після війни повернувся без ноги. На 13 років старший був Василь Васильович за неї, сім'я у нього була й у неї. Це було шалене кохання. Ліна Василівна дуже жіночна була, хоч і сильна. Я хоч кадебешник, але ж чоловік, можу оцінити жінку з цього погляду. Прекрасна жінка.

Багато було сексуальності у її стосунках з Василем Васильовичем. Вони часто любили сперечатися. На них у цей час цікаво було дивитися. Ліна Василівна з ним шовковою не була. Доводила свою думку принципово. Але і він не поступався. Їм обом було цікаво разом. Василь Васильович, як кожен справжній степовик, був доброю людиною. Вони відкриті, не хитрі. Сама степовичка, козацької натури. Вона козачка-лідер.

Ліна Костенко дуже приваблива жінка. Кажуть, привабливість якщо є, то є. Я її бачив найчастіше в домашньому халаті. Але любить брюки. Ми з нею кілька разів виходили з квартири і ходили одного разу вздовж залізничних колій на мосту, що перетинає Повітрофлотський проспект. Я був у кожушку. А вона без рукавичок, і просунула руку в мою кишеню, і я грів її руками. 32 роки пройшло з того часу.

- Їм, мабуть, важко було фінансово, адже Ліну Василівну не друкували?

- Так, зі студії Василя Васильовича через 11 років звільнили. Він пішов працювати старшим науковим співробітником в інститут фольклору й етнографії Академії наук. Оксана вчилася в Московському університеті, Василькові в той час, коли я з ними познайомився, було 7 років. У них на Брест-Литовському проспекті - нині проспекту Перемоги - була трьохкімнатна кооперативна квартира. Всі думали спочатку, що вона тільки сидить у своїй квартирі на Брест-Литовському проспекті і нічого не робить.

У Василя Васильовича машина була "Запорожець" з ручним управлінням. Вони з Ліною об'їздили нею всю Україну. Де вони тільки не побували. Це не тільки туристичні поїздки - вони працювали. Вона відкрила, наприклад, що Анна Керн, муза Пушкіна, українка, вона знайшла її могилу. А жили дуже важко. Тільки на його зарплату. Щоб допомогти друзям фінансово, Борис Олійник міг під різними прізвищами друкувати їх твори і переклади в журналах. Ліна Василівна на таке не йшла. Їхній доход був - тільки зарплата Василя Васильовича. Грошей не було в них від 1980 по 1987 рік. Ніколи в житті вона ніде не підробляла.

- Дітей Ліна Костенко виховувала суворо?

- Ліна Василівна - дуже ніжна мати, в якої серце болить за дитину. Боліла душею за Оксаною. Любов Ліни Василівни і Яна-Єжі Пахльовського була дуже шалена й романтична. Вона мені розказувала, як десь вони йшли, пройшов дощ, а перед ними велика баюра. Він зняв із себе плащ білий і постелив перед Ліною Василівною, поки вона пройшла, щоб не замочила черевичків. Оксана боготворила Василя Васильовича, це ж не приховаєш, які стосунки в сім'ї. Він її любив. Оксана Єжи-Янівна пішла в маму, але польський ґонор від батька успадкувала. Все казала: "Я маю гонор зробити те-то", "Я маю гонор випить каву" замість "Я хочу випить каву".

- Коли ви востаннє розмовляли з Ліною Василівною?

- Останній раз я зустрівся з Василем Васильовичем на Трійцю на початку 2000-го. А восени того року його не стало. На похоронах василя Васильовича я не був. Чого я піду туди - адебіст, гебняк? Я подзвонив Ліні Василівні, коли рік чи два пройшли після смерті Василя Васильовича. Я ходив регулярно на його могилу на Байковому. Він недалеко від Григора Тютюнника. Треба перейти стежку і піднятися трохи. Оце наша з нею остання розмова була років 10 тому. Потім нагоди подзвонити їй у мене не було. І це важко. Що я буду їй набридати? Ліна Василівна тепер просто на телефонні дзвінки не відповідає. Трубку бере хтось інший. Вголос каже їй, хто дзвонить. І вона вже вирішує, чи підійти до телефону. Тим більше, що вона ніколи не сприймала ні поздоровлення на свій день народження, ні згадки про день народження.

У 2006 у Ліни Василівни був вечір в Українському домі. Мені незручно було попросити в неї запрошення, звичайно. Що я, гебіст, кадебегник, буду Ліні Василівні надзвонювати, щоб просити запрошення? Знайома письменниця пообіцяла мені дістати одне. Але в той день якісь були у неї справи, про мене забула. Я так походив-походив у фойє Українського дому - та й не потрапив. Мене не пустили без запрошення. На зустрічі з Ліною Василівною з нагоди "Записок самашедшого" я навіть не намагався потрапити. Опікся тоді в Українському домі - мені було дуже незручно знову десь товпитися. На жодному заході з участі Ліни Василівни я не був. Хоча дуже хотів би потрапити.