Цього літа у вас був напружений графік через гастролі?
Як і щоліта. Зараз теж. Готуємо зараз нову програму. У грудні планується спільний концерт ONUKA разом з НАОНІ — Національним оркестром народних інструментів. Зіграємо всі наші пісні у супроводі оркестру. В оркестрі 50 музикантів. У супроводі народних інструментів наші пісні зазвучать-по-новому, багатше і об'ємніше. Концертів буде два - у Харкові 29 листопада, і головний — у Палаці мистецтв у Києві 11 грудня. Зараз пишемо нові аранжування.
Ваш гурт сам поєднує електронну музику і звучання живих народних інструментів. Тому відкривати Америку мабуть не доведеться.
В ONUKA електроніка все-таки головна і лише приправлена народним звучанням. А тут електроніка і українські народні інструменти будуть рівноправними учасниками. Такі "рівноправні бійці", якщо можна так сказати.
Вперше ми з НАОНІ записали цього року спільне відео на нашу пісню Other. Це був експеримент. Не очікували такої бурхливої реакції аудиторії. Це торкнуло майже кожного, хто подивився. І наштовхнуло мене на думку зробити спільний концерт.
Ви раніше казали, що народна музика в Україні переважно вузькоформатна, суто етнічна. Тепер бачимо, що слухач на ура сприймає її у сполученні з електронною. Коли ви створювали свій гурт, важко було знайти артистів, які були б новаторами?
Наприклад, знайти свого бандуриста Євгена Йовенка мені було непросто. Складно знайти музиканта, який досконало володіє народним інструментом, але мислить не етнічними категоріями. Тому що як правило, всі музиканти, які грають в народних оркестрах, вже настільки звиклися з народним репертуаром, що зімпровізувати щось, що буде в тему в електронній музиці, їм дуже важко. Тому нам з Євгеном (Євген Філатов — саундпродюсер гурту ONUKA) треба або прописувати всі партії і імпровізації, або шукати таких виконавців, які здатні імпровізувати. Бандурист Євген Йовенко — представник такої молоді, яка одночасно розуміється на електронній музиці і володіє народним інструментом. Він відчуває, що треба зіграти.
Раніше музиканти, які грали на народних інструментах, соромилися про це говорити. Народний інструмент вважався чимось немодним. Я це добре розумію. Мені в дитинстві також було дивно, що я граю на сопілці. Думала — якийсь дивний інструмент, немодний. Для сопілкарів немає конкурсів, програми широкої, лише специфічна народна. Мені здається, з бандурою так само. Хоча вона трохи більше пристосована для класичної програми і до сучасної музики. Але ці інструменти у свідомості більшості все одно асоціюються з шароварщиною. На запитання, на чому граєш, студенти-бандуристи завжди відповідали приблизно. І сміх, і гріх.
Для чого тоді братися за гру на бандурі, якщо через це чомусь соромно?
- Багатьох просто спонукали батьки. Я, наприклад, не мріяла грати на сопілці. Я не народилася із розумінням що це мій інструмент. Це відбулося само собою. Мене вчив дідусь. Потім, коли я зрозуміла, скільки років на це витратила, покинути сопілку було б уже нерозумно.
Я етнокультуролог за освітою, хоча навіть в інституті цікавого і глибокого я дізналася дуже мало. В основному, це був той же нікому не цікавий маячня. Совок винен, що народну культуру вдалося зберегти тільки зусиллями зовсім зосереджених на цьому людей, які не вписуються в сучасне суспільство. Ці фанати інструментів, традицій, одягу, гончарної справи тривалий час здавалися людьми з іншого світу, несучасними.
Я недавно бачила, як біля Михайлівського собору двоє хлопців сиділи поруч і грали пісні Андрія Кузьменка - один на гітарі, другий на бандурі. Ніякого дисонансу. Особисто для вас коли прийшло усвідомлення, що сопілка — це круто?
- Років у 25. Але я тоді робила зовсім іншу музику і не могла донести своє відкриття до людей. Що значить круто? Це може бути круто для мене, але не круто для кожного. Круто щось уміти. Інструмент не може бути крутим сам по собі. Скрипка — це круто лише в руках крутого скрипаля. Так само як і сопілка і бандура. Всі модні тенденції у певний момент стають немодними. Тому якщо щось у певний час вважається крутим, то обов'язково настане той час, коли це явище перестане таким вважатися.
Ваш дідусь був майстром народних інструментів був для вас великим особистим вчителем.
Дідусь і бабуся належали до чернігівської інтелігенції. У старості дідусь став м'якішим. А замолоду був дуже суворим. В родині всі залежало від його думки і настрою. У нас із ним був особливий зв'язок із самого мого дитинства. Свій маленький світ. Я для нього була єдина онука, яка продовжує його справу, змалку концертує. Дідусеві це було приємно. Його довгий час вже немає. Але в моїй голові він живе. Відчуваю його поруч, подумки розмовляю. Дідусь став для мене своєрідним лакмусовим папірцем. Я навряд чи поставила б йому послухати пісні "Tomato Jaws". А пісні ОNUKA — без сумніву. Коли вагаюся, замислююся, яке б рішення прийняв дідусь, і чиню так само.
Ви відчували велику різницю між атмосферою в родині і в оточенні?
Це були два різні світи: світ школи, мами й тата в Києві, у спальному районі на Воскресенці — і світ дідуся і бабусі з їхнім садом і домом в Чернігові. У дідуся вдома була завжди спокійна атмосфера. Дідусь грав на сопілці, бабуся полірувала бандури — суцільна протилежнітсь мегаполісу з його метушнею. Бабуся і дідусь надихали, а батьки — практики — зі мною займалися. Мама возила на безліч музичних занять. Якби не батьки, цієї механіки не було б, і ідеї залишилися б нездійсненими.
Тема Чорнобиля давно вже стала клеймом на Україні. Ви своєю творчістю на цю тему змінюєте акценти?
- Ми самі винні, тому що ми довго спекулювали цією темою. Скільки грошей було передано на будівництво саркофагу і скільки вкрадено. Ми постійно просимо допомоги у світу, але вона не доходить туди, куди спрямовувалася.
Співати про те що тебе турбує — це єдиний вихід. Когось турбує засмагле тіло, когось — питання батьківщини, когось — питання війни. Мене — найбільше турбує питання Чорнобиля.
Але ж і війна мабуть вплинула на вас так само?
Ці події вплинули особливо на родину мого чоловіка. Євген з Донецька. Родина його вся жила там. Після окупації вони переїхали до Києва і зараз живуть і працюють тут. Покидати рідну хату дуже важко. Особливо якщо ти все життя прожив у ній, зробив кар'єру, виховав дітей.
Тому тема війни нас відчутно торкнула. Звісно це на творчості вилилося, пісня "Завтра" написана під впливом цих подій. Думаю, ці події змінили Україну. Я побачила, наскільки в нас крутий народ, наскільки в нас багато адекватних людей.
Ви не любите міст з їх метушнею?
Мені затишно в дуже багатьох місцях у Києві. Я не люблю буденність і жорсткий ритм, але він мене може дістати в будь-якому місті. Я не люблю затори на дорогах і годину пік. Але все це є у всіх містах світу.
Київ же чарує тим, що він хоч і мегаполіс, але дуже затишний. Поєднує в собі затишок і швидкоплинність часу й руху. Він здоровенний, але все-одно камерний. Ти можеш за день неочікувано зустріти десять своїх знайомих абсолютно в різних місцях.
За останні кілька років в українській культурі найбільше розвинулась музика. Ви згодні?
Мода також дуже просунулася. Українських дизайнерів також стало дуже багато. Революція стала точкою відліку. В музиці також став прорив. Я не скажу, що це не затратно. Якщо ти граєш під гітару і сам себе вдома пишеш — це одне. Але артисти мають знімати кліпи, записувати пісні, робити аранжування. Це не безкоштовна творчість. Це не настільки затратно як кіно. Але якщо є певний продакшн — це затрати.
Яка українська музика цікава за кордоном, на яку є попит?
Рівень цікавості можна виміряти гастролями. Найбільш гастролюючий гурт, як на мене, Даха-Браха. Йому вдалося винайти музичний велосипед. Ми не раз грали з ними на тих самих сценах. Захоплююся цими музикантами. Це найбільш популярний гурт за межами України. Але далеко не кожен українець знає про нього.
Кожен гурт мріє розширити територію гастролей, і ОNUKA в тому числі. Це не значить, що ми хочемо "звалити" звідси. Це єдиний вихід розвиватися і бути конкурентноспроможними на світовій сцені. Поки що про це можна тільки мріяти. Тому що це досить важко.
ОNUKA пересічний українець знає більше ніж Даху Браху. Ми з ними в трохи різних музичних категоріях. Ми більш попсові, і в нас трохи різні аудиторії. Але-все-одно Даху-браху на жаль можна рідше зустріти на українських концертах, ніж нас.
Ваш зовнішній стиль виробився разом зі створення ONUKA?
Я з дитинства була категорична щодо свого зовнішнього вигляду. Мала свою естетику. Рідко ішла за брендами і тенденціями. Була білою вороною — і в школі, і в інституті. Це мій перманентний стан в суспільстві. Мене надихають мінімалізм і супрематизм. В ONUKA цей стиль трохи гіпертрофований.
"Біла ворона" стосується інтроверсії?
І інтроверсії, і відчуття, що ти йдеш проти течії. Я рухаюся проти течії років з 10-ти.
Проти якої течії ви рухаєтесь?
Будь-якої. Мені здається, що гірше за все — намагатися бути як всі.
Вам пропонували виступати в Росії?
Так, звісно. І зараз пропонують.
Це була б для вас нагода популяризувати українську музику?
Але і нагода здобути негативної слави серед українських глядачів. Після подій у Маріуполі в 2014-му році ми скасували заплановані концерти в Москві і в Петербурзі. Це було рішення "серця", а не "мозку". Я розумію, що там на нас чекала наша аудиторія, нас хотіли почути українці, які там живуть. До того ж музика – це дуже могутня зброя, особливо в такі важкі часи, які ми проживаємо зараз. Якщо б ці концерти відбулися, ми виконали б певну просвітницьку місію, До того ж, для мене це була справжня "культурна диверсія" - заграти на трембіті, бандурі та сопілці в декількох кілометрах від Кремля. Хоча розумію, що багато в чому це було б самогубство й була готова до шквалу критики, яка на нас могла б вилитися. Зрештою, люди в нас так заряджені ненавистю, що щоб ти не зробив, тобі все одно щось дорікнуть. Я вважаю, що мистецтво має лікувати.
8 
4880
Коментарі