Медвідь-комбат

18 січня 2015 року. Краснокам'янський аеропорт

— Стьопо, діло пахне керосином. У нас два важких, — похмуро вимовив Сєргєїч, огрядний вусатий старший лейтенант медичної служби, років сорока п'яти, найстарший із захисників КАПу. — Решта трьохсоті ще протримаються два-три дні, на підніжному кормі, як то кажуть, а цих, Сашу й Акробата, треба евакуювати сьогодні, інакше, як то кажуть, Аллаху акбар.

На цих словах ветеран перехрестився.

— Чекаємо на "чайки", Сєргєїч. Казали, буде аж три сьогодні, — відповів Бандер, перезаряджаючи свій "стєчкін".

Усі в КАПі знали Сєргєїча як Лікаря Айболитя, й саме так до нього зверталися. Тут він був справжнім старожилом. П'ять-шість незмінних ротацій, не менше. Черговий обстріл щойно закінчився. Пил і димний пороховий сморід стіною стояли навіть у КСП. Сєргєїч перетрусив свій медичний рюкзак. Усі ліки та інші засоби привезли волонтери ще з тиждень тому. На розстелену на підлозі брудну білу ганчірку з блякло-бежевими плямами від йоду й темними, майже чорними — від крові серед іншого вивалилася блискуча упаковка презервативів. Напевне, випадково затесалася або якийсь дотепник так смішно пожартував.

— Нас тут і без цього добра жарять день і ніч, — пробурчав Сєргєїч і поклав упаковку до кишені. Обережно переступаючи через стогнучі мішки з пораненими й мовчазні — з двохсотими, в його кут КСП пробирається хлопчина років двадцяти, з гарячим іще автоматом і в туго застібнутій касці.

Він контужений, майже нічого не чує, швидко моргає сльозавими очима, наче намагається довгими, як у дівчини, віями струсити з очей якийсь бруд, голосно говорить, заїкаючись. З лівого вуха тонкою цівкою стікає кров.

Сєргєїч звично ховає цигарку в кулаку, майже обпалюючи собі руку, оглядає хлопця, водячи молоточком йому перед очима.

— Вітаю, житимеш, — Сєргєїч кричить у солдатське вухо. — Відлежися сьогодні. А взагалі-то, в позиційному боєзіткненні каску небажано застібувати, тим більше так туго.

— Ч-ч-ч-чому?

— Якщо куля, особливо сім шістдесят дві, попаде в каску, може шию зламати, і заїкатися, синок, уже більше не будеш.

— Сп-п-п-п-асибі, Д-д-д-докторе Айболить, — солдат кричить у відповідь, і задоволений, наче лікар врятував його від смертельного поранення, іде до столу пити чай, якщо пощастить з окропом.

Під час останнього перемир'я, наприкінці грудня, сепаратисти, підсилені свіжими регулярними частинами, що прибували з Росії мало не по батальйону щодня, скористалися моментом. Вони перетворили всю прилеглу до КАПу місцевість на найсправжнісінький укріпрайон, із трьома фортифікованими, як у підручнику, лініями оборони, бетонованими бліндажами, дотами й дзотами, що обступали КАП із трьох боків.

Уранці командир української десантно-штурмової бригади з позивним "Майк", чиї бійці зараз тримали аеропорт, із жахом виявив, що навіть для евакуації вбитих і поранених посилати в КАП йому більше нема чого й нема кого. За тиждень уся його техніка — чотирнадцять БМП, БТРів і "мотолиг", — була спалена або виведена з ладу. Не кажучи про тяжкі втрати серед особового складу. У строю з двохсот п'ятдесяти двох бійців (стільки їх було на початку операції місяць тому) залишилося чоловік сто п'ятдесят разом із тими, що в аеропорті. В ангарі по сусідству стояли дві мертві "бехи", які механіки вже розбирали на запчастини. І лише придана "арта" працювала більш-менш справно.

Батальйон прориву прибув рано-вранці з Волновахи взагалі як туристи — на автобусах. Десантний батальйон, призначений, зокрема, для прориву блокади КАПу, нараховував сто двадцять чотири чоловіки особового складу замість п'ятисот двадцяти дев'яти за штатним розкладом. І нуль техніки з належних тридцяти двох одиниць. Зеро! І це батальйон, що не з бою вийшов, а відпочилий, переформований, що називається!

У другому батальйоні підсилення з тієї ж бригади, що героїчно, успішно і з малими втратами тримала оборону КАПу ще в жовтні й листопаді, особового складу теж було — кіт наплакав. Лише якихось сто двадцять чоловік, хоча і з бойовим досвідом. При цьому, однак, батальйон був перекомплектований порівняно з іншими частинами на передку біля Красного Каменя: чотирнадцять "коробочок" (БТРів і БМП). Але цей батальйон із такою необхідною саме зараз технікою досі був на марші. І навіть не на підході.

— Який, на х… р, прорив! Що це взагалі, блін, за армія, у якій ні літаки, ні вертольоти не літають, а десантники пересуваються на пасажирських, блін, автобусах! — далі в Майка не лишалося слів, крім нецензурних. Єдиним виходом здавалося позичити "коробочки" в сусідів із морпіхоти, розквартированої неподалік на околиці Пісків.

Для цього командир і послав туди свого найкращого перемовника, досвідченого й геройського комбата Медведя.

Медвідь був лисий, міцно збитий мужик із величезними волохатими, наче в Кінг-Конга, лапами замість рук. При цьому серед своїх і штабних він мав репутацію офіцера, спроможного умовити кого завгодно на що завгодно. І без застосування фізичної сили. Одним лише словом. Практично.

На локальні "терки" з перемир'я від українців ходив виключно Медвідь. Він став легендою після того, як у серпні першим пішов на прорив котла під Іловайськом і вивів звідти пішки понад сотню людей. Сам ішов із ними поряд два дні. Розстріляли весь БК, пили воду з калюж, якщо попадалися дорогою, їли траву, але йшли і вийшли до своїх. І поранених донесли. Тих, хто в дорозі не помер.

Медвідь одразу домовився з командиром сусідів "за дві "бехи" і одну "мотолигу", але тут виникла непередбачувана і, схоже, нездоланна складність. "Механи" навідріз відмовлялися їхати в КАП. А чого туди їхати, якщо це квиток в один кінець? Вони прекрасно знали, що на цьому проклятому "маршруті слідування колони" останнім часом згорає все, що рухається.

Формально Україна не була в стані війни з Росією. Так, високе керівництво на всіх форумах, зустрічах і брифінгах торочило про "пряме вторгнення російських військ", що було чистою правдою й очевидним фактом. Але з іншого боку, з причин, що не підлягають обговоренню, не оголошувало в країні воєнного стану й продовжувало іменувати війну в Донбасі сором'язливо-бюрократичною абревіатурою АТО (Антитерористична операція).

У підсумку солдат, водій-механік — та хто завгодно! — міг відмовитися навіть у бойових умовах виконувати наказ, і максимум, що йому за це загрожувало, — догана. Жодного військового трибуналу, жодного штрафбату.

"Героїзм і любов до Батьківщини — справа, звісно, добровільна, але, блін, не настільки ж", — укотре подумав Медвідь перед розмовою з маленькою групкою механіків-водіїв із сусідньої ­бригади, які навідріз відмовлялися їхати "на смерть" у КАП.

— Хлопці, значиться так, аби ви не сцяли кип'ятком під час цієї пригоди, я поїду разом із вами, от сяду в "мотолигу" поряд із тобою, — Медвідь указав на худого довготелесого хлопця. Це був водій МТЛБ у брудній замасленій синій матерчатій курточці із драним облізлим хутряним коміром, такі носять ремонтники-поденники на дешевих придорожніх автостанціях.

— Там все одно стрілок не дуже потрібний, калібр не той. Хлопці, правда, ну чого ви сците? З вами поїде сам Медвідь, блін. Ви про мене чули?

Троє водіїв похмуро закивали головами, дивлячись собі під ноги й топчучись при цьому на двадцяти трьох своїх бичках.

— Зі мною всі звідусіль виходять живими, навіть із самої дупи.

— Та ми ж не виходимо, а типу входимо разом із вами в цю саму… — спробував пожартувати один із трійці.

— Коротше. Ви все знаєте й зрозуміли, — не зважаючи на цей військово-польовий сарказм, продовжив Медвідь. — Хлопців треба витягувати! Хто, якщо не ви? І я поклопочу перед вашим командуванням про відпустку й нагороди, у разі чого…

Медвідь зрозумів, що переборщив із цим "у разі чого", схоже, все зіпсував. Одначе цього разу, на щастя, або, як пізніше виявилося, на нещастя, він помилявся.

— Та х… й із ними, з тими-во, з нагородами, значиться, вашими, з них той-во, сала не наріжеш, — несподівано заговорив найстарший із трійці, з великою розмазаною по запалій неголеній щоці плямою машинного масла, зі збитими в сальні пасма сивими скронями на давно немитій і нечесаній голові. — Коротше, ми, цей-во… Ми, той-во, поїдемо…

Тому що, цей-во, значиться, з вами, товариш Медвідь.

Медвідь усміхнувся, переводячи подих, і мало не пожартував, типу "тамбовський вовк тобі товариш, товариш сцикун", але вчасно прикусив язика. У диспетчерській вежі КАПу загін менший за взвод уже три дні відбивав танкові й піхотні атаки сепарів. Від самої вишки залишилася ­третина рваного заліза та пошматованого бетону. Позицію тримати сенсу більше не було. Наче був якийсь сенс тримати в аеропорту все інше.

Маршрут був простий і водночас складний. Завдання поставлене гранично ясно: забрати всіх — поранених, живих і мертвих із вежі, проїхати повз ніким не зайняту (за останніми даними розвідки) пожежку до ­нового термінала, залишити боєздатний особовий склад для підсилення термінала, забрати всіх поранених і вбитих — і додому, на базу. Усього й клопоту. Простіше пареної ріпи.

Механіки почухали ще раз ці самі багато разів парені й перепарені ріпи й пішли готувати машини. Виїзд було призначено на п'яту ранку. Усі звірили свої годинники. Двоє аж тепер зрозуміли, що годинники в них стоять, так давно на них не дивилися.

"Чому ми постійно маємо виїжджати на цьому б… дському героїзмі? — думав Медвідь, поки йшов додому. Швидко замерзала, вже не хлюпала, а потріскувала під ногами багнюка. — Чому ми самі весь, ­б…дь, час заганяємо себе в ці котли й оточення, нічого не робимо, поки смажений півень не дзьобне, а потім на героїзмі виїжджаємо з такими, б… дь, втратами адськими? Навіщо так довго тримали цей безглуздий КАП? Заради якої, блін, стратегічної мети? А тепер, Медвідь, бери людей, яких нема, бери машини, яких нема, і розрулюй цей грьобаний ад, так? Так, б… дь, виходить, так, б… дь?"

Поруч просвистіла випадкова, схоже, міна. Медвідь гепнувся в брудну калюжу біля перекинутого, пробитого сотнями осколків жерстяного паркана. Міна ляпнулася в більшу калюжу метрів за тридцять від тієї, в який він лежав обличчям униз.

Він навіть одразу не розчув звуку вибуху, наче ця калюжа на секунду засмоктала міну в свою тонну багнюки. А от на другій секунді (як розтягується воєнний час, поки його більше нема для тебе) наче як вибухнула, піднявши цунамі густого смердючого болота й опустивши все це на спину офіцеру.

"Тепер я з усіх боків замаскований, як снайпер", — подумав Медвідь, підвівся, підібрав автомат і рушив далі, навіть не намагаючись струсити болото ні з себе, ні зі зброї.

Цієї хвилини він раптом потрапив у зону дії мережі й почув звук вхідного повідомлення.

"Ти не забув, сьогодні Д.Н. у Санька? Ми тебе любимо й чекаємо", — написала дружина.

Наймолодшому з трьох його синів (після війни він пообіцяв їй дівчинку) виповнилося три роки. Той ще до пуття не розмовляв, але вже малював танки й літаки. І тата з рушницею.

"Б… дь! Як я міг забути?!" — Медвідь одразу спробував набрати Настю, але зона зникла. Тоді він набрав і відправив повідомлення: "Поздоровляю, цілую, люблю. Скоро приїду". СМС відправиться саме, коли знову з'явиться примарна зона.

Востаннє вони бачилися близько місяця тому вдома, у Харкові, уперше від кінця серпня, коли він вийшов з оточення й батальйон формували практично заново. П'ятдесят шість убитих, майже всі поранені з двохсот чоловік, які були в пеклі під Іловайськом. Тоді Медвідь провів аж три дні вдома, а "крайнього" (так тут усі говорили замість "останнього") разу встиг додому лише на ніч, коли його послали за двома новими БМП-2. П'ять годин він був із нею й зі сплячими хлопчиками. Коли вранці їхав, не стали їх будити.

Настя так плакала, що й без дітей сліз вистачило.

Здоровезний мужик увесь у липкому стікаючому болоті, наче завмерши, стояв посеред зруйнованого села, посеред нескінченної війни. Плечі у нього опустилися, голова похилилася, сам він увесь якось стиснувся. Ніхто не бачив його сліз. Поряд нікого не було. І навіть якби були, не помітили б. Через багнюку…

×