На конкурсі "Коронація слова" переміг роман Тетяни Белімової "Вільний світ".
У розділі "Зустріч" знайомляться головні герої книжки – селянин Єфрем і киянин Жора. Під час війни перший був остарбайтером у Німеччині, другий пережив концтабір Дахау. Їх об'єднує кохання до однієї жінки. Книжка вийде в харківському "Клубі сімейного дозвілля"
Американці катають наших дівчат на танку. Вереск – регіт – страх – захоплення – шал – шок.
– Злізайте, бо попадаєте!
– Ми ще коло!
– Дивіться! Як грушки пообсипаєтеся!
А чого ж? Чого б їм не кататися? Вони молоді й гарні, ці наші дівчата, пообшкрабувалися тут, у Германії, за два роки, вбрані по-панськи, із зачісками. Не впізнати у них тих, привезених два роки тому з України, закутаних хустками, обперезаних плахтами босоногих сільських дівок.
На околиці Мюнхена, біля аеродрому, примостився цілий ряд п'ятиповерхівок. Німців відселили з них. Мабуть, робили це швидко, бо у покинутих помешканнях лишилися майже всі речі. Натомість розквартирували нас – колишніх остарбайтерів, військовополонених, в'язнів концтаборів, працівників секретних виробництв.
– Поздравляю вас! – молоденька жінка-перекладач простягає нам синій бланк. – Ваш брак зарегистрирован согласно Конституции США. При пересечении советской границы этот документ будет рассматриваться советской стороной как удостоверяющий ваш брак.
Я скошую очі на Олю. Вона світиться від щастя, а я? Чи також почуваюся так само піднесеним до сьомого неба? Певно, що так. І я радий. Це те, чого і я бажав. Не міг її відпустити, їхати нарізно. Волію, аби вона була поруч. Завжди.
Я – щасливий, але чи так, як тоді із тою, іншою? Коли цілував ту, іншу. Лише раз, один-єдиний раз? Ні – переконую себе, не було жодної іншої, а є лише оця, що поруч. Оля. Оля, вона така, якою і має бути моя жінка – гарна, розумна, працьовита, ніжна, віддана, закохана у мене. Чи можна відмовитися від такої? Шукати кращої? Де? Навіщо?
– Юхремику! Я така рада! Тепер оті Ганя з Марусею не будуть уже очі мені виїдати, що живу з тобою "на віру".
Дивом дивуюся від почутого. Оті завжди тихі й скромні дівчата, що зайняли помешкання навпроти нашого і майже місяць чемно вітаються з нами при зустрічі, перемовляються, завжди такі привітні, виявляється "виїдали очі"? Чи не тоді, коли звали її, аби вона їм, малописьменним, допомогла заяви на нові документи правильно скласти?
– Чого ж ти не казала? Нащо взагалі їх слухала? Щоб більше не ходила до них! І в нас аби я їх не бачив. Нема чого.
Обернувся до неї спиною. Крізь прочинене вікно вдивляюся у злітне поле недалекого аеродрому. Він загороджений високим металевим парканом, але з третього поверху, на якому ми оселилися, видно краєчок розграфленої доріжки, а повітря раз по раз роздирає одноманітний, гуркітливий звук літака, що кружляє довкола, заходячи на посадку, чи злітаючи. Десь там, за ним, перші ферми, із яких наша братва вже другий чи й третій день тягне вівці, патрає їх тут, біля будинків, і тут же розводить багаття, аби по-дикунськи смажити свіжину. А хто більш "цивілізований", то тягне на поверхи – готувати на електричних плитках, які є в кожній квартирі. А нам американці щодня видають і макарони, і сир, і консерви, і булки. Навіть цукерки отримуємо в переїзному буфеті.
– Скільки нам ще тут бути?
– Додому хочеться!
– Спитали б у американців, та як їх і спитаєш, коли не вміють ні по-нашому, ні по-німецьки. А до того перекладача поки дошукаєшся.
– Вже недовго! Всі кажуть, що скоро.
Парить. На дощ? Чи що? Ми ще не підійшли до потрібної нам кам'яниці, що в ній видають "відпускні". Черга. Багато охочих отримати компенсацію у вигляді марок.
– Оце-то зустріч.
– Здрастуй, Єфреме!
Не знаю, що сказати. Чи думав я, що колись ще побачу її, Тоню? Роздивляюся цей дим чорного волосся над смаглявим чолом, темні, глибокі очі, штучний пуп'янок підведених карміном вуст – нічого не змінилося з тих пір, як бачив її востаннє, і все змінилося з тих пір – зі мною, з нею. Поруч із нею високий хлопець із коротко стриженим – майже під нуль – русявим чубом. Тоня тримає його під руку: вона завжди любила це – шпацірувати ось так попідруку. Вони підійшли й стали в чергу одразу за нами, рухаються зовсім поруч, на відстані одного відставленого ліктя.
– Знаєш, Тоню, а ми з Олею вчора побралися. Американці бланка видали. Це щоб наші зайвих питань не задавали під час пересилки.
Оля зводить на мене здивований погляд. Вона, звісно, нічого не знає про Тоню. А Тоня посміхається і каже, що вітає нас.
– А давайте до нас? Відсвяткуємо за земляцьким звичаєм?
– Не знаю, незручно трохи.
– А чого ти нас із хлопцем своїм не знайомиш?
– Та якось не встигла. Знайомтеся! Це – Жора, мій знайомий. Жора Терещенко.
Тоня робить це уточнення і одразу червоніє, опустивши очі.
– То ти теж ост? Га? Жоро?
– Ні, не був. Я – військовопо-олонений.
Він говорить глухо, інколи затинаючись на довгих словах. Тоня допомагає йому "розказати" про концтабір, звільнення, американців, у яких зараз їхні заяви.
– Чуєш, братуха! От поясни ти мені, на пес вам ця Германія здалася?
– Хто тобі сказав, що нам по-отрібна Гер-манія?
– Та ж ви тут лишаєтеся!
– Ми поїдемо туди, де нас будуть згодні при-ийняти. Поки що це Авст-ралія і Ар-гентина. Ми ще не ви-ирішили остато-очно.
Тоня допомагала моїй Олі прибирати зі столу, а зараз вони про щось шушукаються на кухні. Мене це доводить до сказу. Про що вони можуть там базікати? І все моє розполохане роздратування дістається оцьому вихудлому, короткостриженому із розумними світло-карими очима хлопцеві, що не курить і не п'є через важку контузію.
– Чого ж в Україну не вертаєте?
– Так я ж військово-ополонений. Ще й лейте-енант. А це майже по-літичний.
– А вона?
– Вона? Вона – до-очка "во-орога народу". Теж нічого їй там не сві-ітить.
– А ви думаєте, "тут" чи в Австралії вам буде краще?
– На волі за-авжди краще.
– А батьки ваші як же? Вони ж вас чекають?
– Це так. Це ва-ажко.
– А як передумаєте? Захочете додому? Як тоді? Можуть вас назад і не пустити.
– Якщо вона буде зі мною, мені скрізь буде добре.
Жора раптово перестає затинатися, але він страшенно розхвилювався – у нього дрижать руки і сіпаються повіки. Це я його довів до цього стану. Але мені не шкода його. Я б і побив його, як приблудного пса.
Чого його жаліти? У нього є ідея-фікс: скрізь, бачте, добре, аби лише не в Радянському Союзі! У нього є його освіта: він, бачте, вчився не на танкіста, а на інженера-конструктора, це його "війна до танка посадила". У нього є геройський ореол: був більше року у самому Дахау і вижив. Але це нічого не важить! Принаймні не для мене. Найголовніше, що у нього є – це вона. І чому? За що? За які такі заслуги?
– Якщо вона буде зі мною, мені скрізь буде добре.
А мені? Чого я не сказав їй те саме? Я ж міг! Я ж був першим! Чи мені не було б "скрізь добре", аби лише вона була б зі мною?
Що вона у ньому знайшла? Пожаліла? А мене? Не схотіла пожаліти? Відкинула, як непотрібний мотлох із попереднього життя? Образа давить на мене, тупою важкістю розливається по руках-ногах. А може, це просто забагато випив "трофейного" вина, що його німці роками призбирували по підвалах, а ми з братчиками знайшли та й поділили чесно між собою? Зрештою, у мене є Оля. Чого я забиваю голову дурним?
7 
35413
Коментарі