"Менеджери Форуму видавців вважають, що у програмі понад 900 подій. Половина відвідувачів впевнені, шо подій дві: напитися і купити книжок", – написав блогер Олександр Стукало. На 21-й Форум видавців у Львові 11–14 вересня приїхали понад 300 авторів із 23 країн
Четвер, 11 вересня, 18.31
– Здесь вся русскоязычная интеллигенция Львова собралась, – літня жінка у чорному капелюшку шукає місце в залі Першого українського театру для дітей і юнацтва. За кілька хвилин тут розпочнеться зустріч із 71-річною російською письменницею Людмилою Уліцькою.
– Вам приглашение в Русском культурном центре вручили? – питає сусідку. – Мне дочь подсказала. Ну, не могу я не прийти на "совесть русских интеллектуалов". После покойной Новодворской, конечно.
– Я обслуживаю культурное пространство. А оно сейчас зависит от политический ситуации. И чтобы этот процесс зависимости двигался медленнее – я здесь, – Людмила Уліцькая починає з політики. Про свій роман "Даніель Штайн, перекладач" говорить наприкінці. – У меня нечего забирать, как у Макаревича. Потому что нет у меня государственных наград и званий, все ордена – европейские. У меня есть лишь свобода слова.
На открытии Сочинской олимпиады было пышно и культурно. Лица по телевизору – художники, поэты, режиссеры. Все они подвергались гонениям власти. Это российская традиция – Толстой, Достоевский, Чехов претерпевали от репрессий. Страх, который был в СССР, – это тяжелая болезнь, и лечится не одно поколение. Украина ближе к освобождению от этого страха, чем Россия. Россия переживает раскол. Те более 80 процентов, кто поддерживают власть, аннексию Крыма – не монолитны, трещинки идут. Все события – это страх нашей власти перед действиями людей на Майдане. Наша страна в руках КГБ, и этого Ельцину я простить не могу. Если бы была украинкой – украинская власть мне бы не понравилась. Но у вас есть шанс. Есть ли у вас новые люди, которые поведут в Европу, – не знаю. В России таких нет.
П'ятниця, 12 вересня, 12.18
– В Австрії Путіна зустрічали з оваціями, стоячи. Нещодавно дні Москви у Відні завершили гала-прийомом у ратуші. Це ганьба. Брак підтримки України пов'язаний із тим, як мало в Європі знають про вас, – каже 70-річний австрійський письменник Мартін Поллак.
Половину запитань слухачів розуміє без перекладача. Навесні вийшла українською мовою його книжка "Мрець у бункері. Історія мого батька".
– Мені було три роки, коли його застрелили. Він був воєнним злочинцем, який намагався втекти з країни (працював у гестапо. – "Країна"). Під час спроби перетнути кордон батька вбив контрабандист, а тіло вкинув у бункер. Я – син свого батька. Мене виховала його сім'я, яка любила й балувала. У родині переконаних націонал-соціалістів у мене було щасливе дитинство. Воєнні злочинці – не демони чи психопати. Вони можуть бути гарними батьками, хорошими коханцями, приємними людьми. Від матері чув, що батько був чоловіком її життя. Вона ніколи не могла його забути. Водночас він був злочинцем, убив багато людей. Найважче було звести докупи ці дві сторони.
16.41
– У моїх творах немає слів "Україна" і "Росія". Якщо всі почнуть писати про патріотизм, то багато літераторів муситимуть себе зґвалтувати, – каже Ярослав Мельник на круглому столі "Книги року Бі-Бі-Сі" у галереї "Дзиґа".
Торік на конкурсі переміг його роман "Далекий простір" – про світ незрячих.
– Майдан і війна вибили українців зі стабільного стану. Живу зараз у Литві та Франції – у них вже певне емоційне отупіння. В Україні люди збурені. Це означає, що вони більш відкриті усьому. Коли душа не на місці, вона шукає точку опори. Тоді зростає необхідність у поетах, священиках. Зараз пішли масові смерті, підключилися інстинкти. Це все перегукується з моєю новою книжкою "Чому я не втомлююся жити". Основна повість збірки – про людину, яка живе тисячу років. Їй щоразу пересаджують мозок в інше тіло. Але виникають проблеми: люди втрачають зв'язки, тому що пам'ять розрахована на одне життя.
Зараз це актуально, бо коли люди гинуть, постає питання безсмертя. Ніхто не може змиритися зі смертю – герої не вмирають. Коли смерть вривається в життя, людина глибшає.
18.25
– Хто така Настя Дмитрук і чому ми йдемо на її творчий вечір? – площею Ринок на підборах біжать дві дівчини в літніх сарафанах. Поспішають до "Львівської копальні кави".
– Ти ж сама мені її вірш у Facebook скидала: "Никогда мы не будем братьями – ни по крови, ни по матери". Згадала?
23-річна київська поетеса Анастасія Дмитрук написала цей вірш щойно росіяни почали захоплення Криму. Відео розмістила на YouTube у березні. На її сторінці одразу з'явилися гнівні коментарі від росіян та схвальні – від українців. На Форумі Настя презентує першу збірку поезій "Верните нам наше небо". Авторка виходить на сцену під пісню латвійського гурту Gintas Litinskas – на слова Дмитрук.
– На початку страшно було відкривати Facebook, там були погрози від росіян, – розповідає Анастасія. – Типу, скільки коштує зняти українську дєвушку в Кієвє? Далі – вичислити, де я живу, прийти й "поговорити". Дехто намагався переконати, що я не права: як це ми не брати? Через цю всю ситуацію я посварилася з родичами, втратила друзів. А телеканал "Россия 24" зняв сюжет про мене – хвилин 20 говорили про вірш і читали найгидкіші коментарі. Але мені це тільки полестило.
Анастасія читає кілька віршів. Чоловік із залу дарує їй синьо-жовтий букет хризантем.
Що запитували в російського письменника Ігоря Свинаренка в ресторації "Сало"
– Какие у тебя творческие планы?
– Вот сейчас мне нальют – это и есть творческие планы.
– Почему евреи распяли нашего Бога?
– Вы невнимательно читали. Его распяли римляне.
– Почему поляки тоже не любят русских?
– Россия – не червонец, чтобы ее все любили.
Субота, 13 вересня, 12.21
– Моя бабуся у своєму класі була рекордсменкою – запам'ятовувала речення на 36 слів. А це не просто завчити слова, а ще й втримати логічно упорядкований шматок реальності, – розказує письменниця 53-річна Оксана Забужко в літкафе Meridian Czernowitz. – Сучасну молодь привчають до кліпового мислення. Вона не бачить зв'язків між подіями. Такими людьми легко маніпулювати.
Зрозуміла, що Росія готова до війни ще два роки тому – коли вони захотіли викинути зі шкільної програми всю класику. Всіх Толстих і Достоєвських, а залишили солодку жувачку. Із цього стає зрозуміло, що Росія формує споживача телекартинок. Між собою еліти вживають таку фразу: "У бедных людей большие экраны, у богатых – большие библиотеки. И люди, которые читают книги, всегда будут управлять теми, кто смотрит телевизор".
Ні в Гітлера, ні у Сталіна не було телебачення, не кажучи вже про інтернет. Збільшуються числа, але методи не міняються. Це війна пам'яті. "За что умирали на Донбассе наши ополченцы? – пише один російський журналіст. – За то, чтобы неизвестный нам русский ребенок в каком-нибудь городе Антрацит открыл книгу и узнал о Пушкине, Петре Великом и Василие Теркине, а не о Мазепе, Шухевиче и Оксане Забужко", – усміхається Оксана Стефанівна. – Я цитую близько до тексту. Я теж із тих, хто запам'ятовує речення до 36 слів.
13.46
Гостей "Львівської копальні кави" частують біґосом – тушеною капустою з мисливськими ковбасками. Її щойно приготував Юрій Винничук на презентації альбому "Галицька кухня". Разом із фартухом книжка коштує 320 грн. На фартуху портрет Винничука, в альбомі – рецепти фірмових страв відомих галичан.
– Як експерт з еротики та кулінарії порадьте страви, якими можна звабити жінку й чоловіка, – просимо письменника.
– Як підкорити жінку описав у оповіданні "Груші в тісті", – каже Винничук, відпиваючи червоного вина. – Зранку готуються пляцочки з яблук або груш, робляться млинці. (Треба збити двоє яєць зі склянкою молока, цукром і борошном. Вмочити в це порізані груші й обсмажити. – "Країна"). А чоловікам – тільки м'ясо. Хоча мене можна підкупити варениками.
Які терміни вписали до словника наприкінці альбому "Галицька кухня"
Москалик – оселедець або шпротик, маринований в оцті
Мізерія – салат з огірків і цибулі у сметані або олії
Коляндра – коріандр
Веприна – аґрус
Завиванець – рулет
Різанці – макарони
Вудженина – копчене м'ясо
Пампухи – пончики
Меренець – фрикаделька
15.31
– Дівчатка, то для старих вечір, – каже трьом студенткам у блакитній залі палацу Потоцьких 75-річний поет і дисидент Ігор Калинець.
Ті за хвилину виходять.
– Вже 30 з гаком років не пишу поезії. Той Ігор Калинець давно відійшов у іншу реальність. Інший Калинець час від часу перевидає його, щоб не забули.
Учора був на вечорі поета Бориса Гуменюка, що повернувся із зони АТО. Він став читати й далі не міг – почалися спазми. Закінчував за нього видавець. І я подумав, чи є в мене щось подібне, що так само важко читати. 12 січня 1972 року було багато арештів моїх приятелів, і дружину арештували. Я ще півроку лишався на волі й вирішив використати цей час – написав цикл "Реалії". Не годен уже читати.
Із сусіднього залу його мову перекривають потужні голоси сестер Галини й Лесі Тельнюк. Калинець читає далі, і голос уперше зривається на імені дружини Ірини, якої не стало позаторік. Після виступу на обличчі поета шкіра стягнута двома смужками висохлих сліз.
15.28
– Книжка – це також товар. Коли російська зброя вбиває українців і руйнує міста на Донбасі, купувати російські товари – означає фінансувати терористів, – каже в залі пабу "Купіца" координатор Економічного бойкотного руху 33-річний Отар Довженко.
Рух просив керівництво Форуму відмовити російським видавництвам в участі. Домовилися, що російські книжки продавці маркуватимуть триколором. Однак цього не робили.
– Путін заборонив закордонні продукти для росіян. Це ж інтимна територія людини – вибір що їсти, – бере мікрофон львівська поетка Маріанна Кіяновська. На столі лежать томики виданих в Україні Пушкіна й Толстого. – Заборонити російські видавництва – це так само – вдертися в приватний простір.
Літератори сперечаються ще півгодини.
16.25
– Хотів написати книжку про війну, але вийшов роман у дещо гумористичному стилі, – 40-річний грузинський драматург Баса Джанікашвілі у ресторані "The Гриль" презентує український переклад книжки "Гра у войнушку".
– Грузія пережила вісім воєн із Росією. І в мене, як і у вас, поставало запитання: як ставитися до Росії, до росіян, до російської літератури? Чеський письменник Мілан Кундера казав колись: "Важко читати Чехова й Достоєвського, коли під вікнами російські танки". Кинув томик у танк. Мій 10-річний син хотів збивати російські літаки рогаткою. А потім запитав: чому ми досі читаємо російських письменників? Я пояснив: це ж не Достоєвський на нас напав.
Неділя, 14 вересня, 13.50
– Речі й аптечку зібрав на початку червня. Дружину відправив до батьків на Хмельниччину. Останні ночі на Донбасі спав одягнений і взутий. Навіть 5 секунд можуть багато вирішити, – розповідає 27-річний письменник Олексій Чупа з Макіївки на Донеччині. Працював машиністом на заводі. Два тижні тому переїхав жити до Львова. – Все літо у Макіївці пройшло спокійно. Звідти мало хто виїхав. Почали розуміти, що пора забиратися, коли з'явилися рєбята-"деенерівці", що стріляли по українських позиціях, а у відповідь нам прилітало. Вперше бомбанули 19 серпня якраз по нашому привокзальному районі. Я варив суп, коли фігануло за півкілометра від будинку. Все затряслося. Потім під обстріл потрапив завод. За кілька днів зрозумів, що треба виїжджати. Вже тут якось уночі була гроза. Гримнуло. Зірвався й побіг до виходу. Не одразу зрозумів, що я – не в Макіївці.
7 
35413
Коментарі