Представити новий фільм 88-річного Анджея Вайди до Києва приїхав сценарист Януш Ґловацький. Картину "Валенса. Людина з надії" показали на Днях польського кіно, а 21 квітня – на Першому національному телеканалі
Складно робити художній фільм про живого історичного персонажа?
– Так. Мені довелося перечитати понад тисячу сторінок документів, публікацій у пресі 1980-х років. Реальну людину в кіно треба показувати через її слабкості та смішні риси. Тоді це буде правдиво й переконливо. Вважаю, нам це вдалося.
З Вайдою ми зробили фільм "Полювання на мух" ще 1969-го. Коли він замислив стрічку про Валенсу, звернувся до Романа Поланського, щоб написав сценарій. Той сказав: краще за Гловацького ніхто цього не зробить. Ну, вже як Ромко так вважає, я мусив не зіпсувати його думки про мене.
Консультувалися з Валенсою?
– Коли написав сценарій, одразу вислав йому. Потім приїхав і питаю: "Чи подивилися ви, що з того вийшло?" Валенса відповів: "Знаєш, в житті стільки зла, стільки несправедливості. І з цим треба боротися". Я йому: "Може, в такому разі ви би прочитали сценарій?" А він: "Я взагалі дуже люблю свинину. Але її треба смажити так, щоб була, як підошва". Отака розмова з Валенсою була про мій сценарій.
Він не образився на комічні моменти в фільмі?
– Ми з Вайдою намагалися, щоб першою картину подивилася дружина Валенси. Коли він переглянув стрічку, сказав, що потребує три дні, аби відповісти, чи сподобалась вона йому. Спочатку гаркнув: "Що ви з мене зробили?" А коли взнав, що в Польщі фільм подивилися мільйон глядачів, заспокоївся. Коли ж у Венеції на кінофестивалі йому 10 хвилин аплодувала публіка, то й поготів.
Ви часто розмірковуєте на тему долі й випадку. Чим було лідерство Валенси?
– Звісно, долею. Випадок – як батіг, за допомогою якого здійснюється доля. Валенсу просто призначили очолити страйк. Хто міг подумати, що це приведе до радикальних змін у країні? Адже він був звичайним робітником, без вищої освіти. Говорив дуже специфічно: "Я – "за", і навіть "проти" або "Моя кількість трохи псує мою якість". Однак дивовижно вмів привернути до себе простих людей і інтелектуалів.
Чи впорався з роллю Валенси актор Роберт Венцкевич?
– Після прем'єри глядачі сказали, що він – кращий за Валенсу. Вайда додав у фільм багато документальної кінохроніки. У деяких епізодах вирізав справжнього Валенсу і вставляв Венцкевича. Зізнаюся, я не одразу помічав різницю. Треба було вибрати актора, який би подобався глядачеві, щоб за головного героя вболівали. Колись голлівудський режисер Сесіл Демілль побачив фотографії з кінопроб до однієї своєї стрічки і сказав: "Мені не подобається цей актор. Дайте йому в кадр собаку, він усе врятує". Венцкевичу собака був не потрібен.
У вашій п'єсі "Четверта сестра" герої-росіяни у мирний час часто виголошують тост "За тих, хто на війні!" Ви помітили щось мілітарне у ментальності росіян?
– Росія живе цим. Остання війна так їх приголомшила, що вони досі не можуть вийти з цього стану. Над усією історією сучасного світу витає дух Сталіна з його твердженням: "Людей у нас много". Тобто, в Росії ніколи не дбали про людей, головне – перемога.
Важко зазирнути в психіку росіян, але з жахом дивуюся, що тих, хто зараз підтримує Путіна – 80 відсотків. У Польщі завжди говорили: росіяни – чудові, тільки влада у них погана. Зараз навіть Горбачов виліз і каже: правильно, що відібрали Крим. Страшно, коли людина, яка розвалила Радянський Союз, говорить такі речі.
Росія – дуже особлива країна. Постійно бачу в новинах їхні гасла типу "Нам нужна еще одна победа". Звідки це береться? Напевно, дух Івана Грозного і мрії про найсильнішу державу в них у крові.
Росіяни розуміють свої проблеми?
– Дуже по-особливому. Навіть уміють посміятися над цим, але не на публіку. На початку 2000-х мене запросив один російський продюсер написати сценарій за мотивами "Четвертої сестри". Нічого з того не вийшло, але я прожив у Москві два місяці. Мене возили новим Volvo. Питаю: "Звідки у вас такі машини?" Водій відповів: "У нас люди люблять "Жигулі". Але ж їх на всіх не вистачає".
Ви багато років живете в США. В певному сенсі це теж – країна імперіалістична. Принаймні такими видаються їхні дії в Іраку.
– Але вони дуже потерпають досі від того. Після афери в Іраку американці багато втратили в очах усього світу та й у власних. Натомість Росія в очах росіян нічого не втрачає. Коли йшла несправедлива війна у В'єтнамі (США брали участь у 1965–1973 роках. – "Країна"), у Штатах проти неї почався бунт. У Росії ж кожен, хто бунтує, потрапляє до в'язниці. Коли виявилося, що Саддам Хусейн не має ядерної зброї, це було страшною поразкою і Джорджа Буша, і ЦРУ, це був величезний сором. І тільки Бараку Обамі вдалося його нейтралізувати.
Як у Штатах живеться письменникові-іммігранту?
– З Польщі я виїхав вже досить відомим письменником. За кілька днів до впровадження воєнного стану 1981-го мою п'єсу "Попелюшки" про дівчат-підлітків із притулку поставили в Лондоні. У Великій Британії виставу визнали найкращою театральною подією року. Однак до Америки я приїхав ніким. Коли висилав свої твори до видавництв чи театрів, завжди чув: "Ми вам передзвонимо". Як дурний, не виходив із дому, йшов із телефоном навіть у душ чи в туалет – так чекав дзвінка. Ніхто не відповів. Однак мені пощастило. Через десяті руки п'єсу "Попелюшки" показали Артуру Міллеру. Вона йому сподобалася, і він порекомендував її режисерам із Бродвею. 1984-го її поставив Джон Медден (зняв фільм "Закоханий Шекспір". – "Країна"). Одразу п'єса розійшлася по 50 театрах Америки. Мені почали замовляти нові. Основна моя тема була – життя емігрантів.
Письменник Вітольд Ґомбрович сказав, що ненавидить Польщу, бо вона вимагає спершу бути поляком, а вже потім – людиною. Що для вас із цих двох визначень важливіше?
– Колись мене запитали, чи пишаюся, що я – поляк? Відповів, що насамперед я – людина. Але цим так само не дуже пишаюся.
Лех Валенса, 70 років, засновник профспілки "Солідарність", президент Польщі
Народився 29 вересня 1943-го на території захопленого нацистською Німеччиною Поморського воєводства у Польщі у сім'ї теслі й домогосподарки.
1967 року почав працювати корабельним електриком на судноверфі у Гданську. 1980-го очолив страйковий комітет на підприємстві. Згодом обрали головою профспілки "Солідарність", яка перетворилася на опозиційну політичну партію. 1983 року здобув Нобелівську премію миру. 1990-го після перших у повоєнній Польщі прозорих виборів став президентом країни і обіймав цю посаду п'ять років.
Валенса не мав вищої освіти. В одному з інтерв'ю зізнався, що не читає книжок. У фільмі Вайди не хоче читати навіть брошуру Івана Павла ІІ з мотивацією "Навіщо мені її читати? Я згодний з усім, що каже Папа". Режисер показав його дуже набожним. Ікону з Богородицею приколює до піджака, а розписується ручкою, вмонтованою у свічку.
З дружиною Данутою виховали вісьмох дітей.
Перед численними арештами щоразу знімає з руки годинник і віддає рідним зі словами: "Продаси, якщо не вернусь і не матимеш хліба".
8 
35413
Коментарі