"Книгою року Бі-Бі-Сі" стала збірка оповідань Василя Махна "Дім у Бейтінґ Голлов". "Дитячою книгою року Бі-Бі-Сі" – "140 децибелів тиші" Андрія Бачинського. Обидві вийшли у львівському "Видавництві Старого Лева". Нагорода в обох номінаціях становить тисячу фунтів стерлінгів – близько 36 тисяч гривень. Переможців оголосили 11 грудня в Києві. Премію започаткували 11 років тому
– Продам заголовок: "Між Чапаєм і Махном", – жартує про фіналістів професор Віра Агеєва у вестибюлі готелю Radisson Blu на столичному Подолі. Повз різдвяні гірлянди всі прямують у конференц-зал на нагородження.
– Такі цікаві обставини: як Чапай напише нову книжку, вона неодмінно потрапляє в короткий список "Книги року Бі-Бі-Сі", – учасник журі 50-річний Юрій Володарський представляє книжку Артема Чапая "Понаїхали". – Можна вже тоталізатор організувати.
– Алкототалізатор цього року не робили? – перешіптуються слухачі в третьому ряду. Щороку читачі ставили в інтернеті міцні напої на переможців. Традицію перервали позаторік події Євромайдану – забули про ставки.
– Нам вистачає фантастичних книжок і антиутопій. А розповісти просто про простих людей чомусь ніхто не хоче, – продовжує Володарський українською з твердим "ч". Зазвичай Юрій Алімович говорить російською. – Чапай спробував. Дія його роману відбувається в пересічному місті з назвою Білий Сад. Там живуть пересічні родини, одна з яких – сім'я Ткачуків. Батько їде до Америки і працює нелегальним гастарбайтером. Мати в Італії доглядає за старенькими жінками. А їхній син ганяє азіатів та африканців, бо вони понаїхали. До самого кінця роману йому не спадає на думку, що він робить щось недобре.
57-річна Віра Агеєва представляє збірку Василя Махна "Дім у Бейтінґ Голлов".
– Ця книжка – ностальгійна, вона затягує в інший часопростір. Тут є новелка з назвою "Капелюх, дактилі, сливи" (дактилі – діалектна назва фініків. – "Країна"). Славне містечко Чортків, події відбуваються 30 серпня 1939 року. Все ніби спокійно. Полковник тішиться, що дружина поїхала – можна побавитися з хатньою робітницею. Літо гарне, слив багато. Хтось клопочеться, що мама не дає благословення на шлюб із коханою. Над читанням відбиває такт ця дата. Бо ще один день – закінчиться літо. Й почнеться велика війна, яка знищить цих людей, зламає їхні долі, все зміниться. Письменник зумів зупинити мене в прекрасному часопросторі, де можна оцінити, як треба любити звичайне життя.
– Це в Махна зараз ранок, – дивляться на екран гості премії.
З нього через Skype із Нью-Йорка говорить 51-річний письменник Василь Махно у сірому светрі. У США живе з 2000-го. Його оголошують переможцем.
– Я хотів би відродити жанр оповідання, який в українській літературі став чомусь непопулярний. Тобто всі пишуть романи, – наголошує останній склад Василь Махно. – Ця книжка не про еміграцію, не про урбаністику, а про дім. Відчуття дому, який завжди в тобі, хоч би де ти перебував.
– Чому ви сказали у виступі, що здивувались, бо вашу книжку взагалі помітили? – запитую 76-річного Валерія Шевчука після нагородження. Стоїть із букетом жовтих лілій біля столика з шоколадними цукерками.
– Бо я не з цієї епохи. Моє розуміння літератури цілком інше, ніж, наприклад, у Винничука. Коли говорили про феміністок, у мене по спині мурашки ходили. Мене цікавило зовсім інше. Не екзотична людина й епатажна література, а таємниці людської душі. Про них добре мислити, але ці таємниці ніколи не будуть розгадані. Бо коли її розгадають, тоді настане кінець людині. Маємо писати просто хороші книжки. Без всяких випендрясів. Мусить бути серйозна література, бо передусім література – це людинознавство, входження у велику таємницю людської індивідуальності. Я за своїм методом – модерніст. А зараз іде література постмодерністична, яка руйнує всі естетичні цінності, що існували до цього. Я цього не сприймаю. Але треба намагатись і на цьому полі виростити свої квіти.
Келихами з білим вином заставлені круглі високі столи. Гості закушують канапками з карпачо, ананасами на шпажках і горіховими кульками, шукають ложки на кремові десерти.
– Проза Махна абсолютно світового рівня. Можна тільки радіти, що українською написана такої якості книжка, – розповідає учасниця журі, випусковий редактор Бі-Бі-Сі 35-річна Марта Шокало. – Зараз читаю нобелівську лауреатку Еліс Манро й мимоволі порівнюю ці дві книжки, бо вона теж пише оповідання. Махно мені подобається більше. Його проза справжня, мова – неймовірна. Все просто, легко і водночас – дуже глибоко. Деякі оповідання надзвичайно пронизливі. Особливо ті, що про Чортків і про Україну. Мимоволі згадала Григора Тютюнника. Здається, після нього ніхто так глибоко, душевно й людяно не писав, як Василь Махно.
– Махно пише для інтелігентних людей, в яких є серце, – каже учасниця журі, радник з питань культури Європейського банку реконструкції та розвитку Світлана Пиркало, 39 років. – 2 години дороги від Нью-Йорка, двоє: він і вона. У них щось добре, щось не дуже. Якісь загублені в Америці двоє українців. І вони шукають там тепла. Або польське військо ще стоїть в Чорткові. Єврей, який збирається в Америку, думає про візу. Але ми вже знаємо, що він нікуди не виїде, бо наближаються нацисти. Розумієш, що всім цим людям вже кінець. У книжці є відчуття якогось жаху і водночас – краси.
За часів Януковича з'явилось багато антиутопій. Народ почав писати про паралельні світи, аби тільки від усього цього заховатись – хоча б у власному творі. Зараз антиутопій менше. Була одна в довгому списку: в Олексія Чупи є диктатор в акваріумі, де він тримає людей і знущається з них.
Є теми Майдану і війни. У "Казках на ніч" Руслана Горового описані моменти з війни на Донбасі. Це дуже достойна книжка, яка не ввійшла в короткий список, бо все ж не можна впхнути. Там є проникливі моменти. Наприклад, приходять ветерани в лікарню, а там немає, де сісти. Реєстраторка кричить, що їй на обід сходити ніколи, а вони тут поприходили. А хлопець без ноги, який нещодавно повернувся з війни, говорить їй: "Так ви сходіть поїжте, а я посторожу тут". Він згадав, що в нього мама – теж така совєтська, і йому стає шкода реєстраторки.
– Винничук написав непоганий роман, – говорить Віра Агеєва. – З великим інтересом прочитала. Книжка добре почалася, а потім – тяжкий провал. З нестерпною нудьгою прориваєшся крізь описи буденних виробничих клопотів львівського ката. Вже думала, що зовсім погано буде з романом. Однак на кінець він майстерно зібрав усі нитки докупи, все цікаво закінчилося. Але коли ти – Винничук, класик і двічі лауреат премії Бі-Бі-Сі, то не можеш собі дозволити таких композиційних провалів. Хоча роман "Аптекар" – гарний, він знайде своїх читачів.
– Рішення по переможцю дорослої номінації було одноголосне, – каже Юрій Володарський. – Дебатували стосовно п'ятірки. Книжка Махна переважала в літературному вимірі. Це дуже хороша проза. А в нас похизуватися хорошою прозою мало хто може. Чому не Шевчук? У нього дуже добрі оповідання, але більшість із них написані в 1960-ті. Стосовно Винничука – це не найкращий його роман. Махно – це література, а те, що зараз зробив Винничук – забавка.
– Але читачі повинні отримувати від тексту зокрема і задоволення.
– Читачі – це не критерій. Найбільше читачів у поганої літератури, – говорить Володарський. – Що більше читачів, то вища ймовірність, що література – погана.
2 
35413
Коментарі