"Коли у фільмах я стикаюся з болісними відчуттями, то наприкінці дня знаходжу радість"

"Air: Великий стрибок" розповідає про угоду, що змінила правила гри у спортивному бізнесі

Фільм режисера Бена Аффлека і сценариста Алекса Конвері ґрунтується на реальних подіях. Сюжет розгортається 1984 року, коли компанія Nike Inc. збирається закрити департамент із виробництва баскетбольного взуття через низькі продажі. Аби врятувати ситуацію, скаут баскетбольних талантів Сонні Ваккаро, якого грає Метт Деймон, терміново шукає нове обличчя бренду. Його вибір зупиняється на тоді ще висхідній зірці Майклові Джордані, і він, усупереч скептицизму керівництва, розпочинає складні переговори з матір'ю атлета – Делоріс Джордан, яку втілила Віола Девіс.

 

Парадокс цього сюжету – відсутність на екрані самого Майкла. А найзахопливіша лінія – це психологічна дуель Делоріс, Сонні та генерального директора компанії Філа Найта, його грає Бен Аффлек. Делоріс висуває безпрецедентні умови для співпраці з сином, який має стати не просто живою рекламою фірми, а повноправним бізнес-партнером. Результатом переговорів стає угода, що змінює правила гри у спортивному бізнесі. Найсильніший бік фільму – яскраві акторські роботи, особливо Віоли Девіс і Метта Деймона.

У рамках міжнародного прокату стрічки відбулася онлайн-пресконференція Бена Аффлека й Віоли Девіс. Запитання їм поставив також і автор "Країни".

Бене, що надихнуло вас розповісти цю історію?

– По-перше, приголомшливий сценарій. А справжнім натхненням стало розуміння того, що було значущим для Майкла Джордана. Ми розмовляли з ним, обговорили його сім'ю і те, що відрізнялося від моїх очікувань. Я виявив, що мої припущення помилкові, а історія набагато цікавіша. І просто на егоїстичному рівні: давайте зберемо чудових акторів і будемо веселитися. Це має бути радісно. Розумієте? Коли у фільмах я стикаюся з болісними відчуттями, то наприкінці дня, хоч це й парадоксально, знаходжу радість. У мене найщасливіша робота у світі.

Але що робить цю історію справді особливою?

– Щоб фільм про угоду був хороший, особливо якщо в ньому немає найцікавішої фігури, як-от Майкл, на знімальному майданчику мають бути чудові актори. Усе повинно підігрівати ваш інтерес. Глядачі стають дедалі вимогливішими. Час утримування уваги скорочується. Нічого не вибухає. Немає бійок. Чи достатньо цікаве те, що говорять і відчувають герої, щоб заслужити на вашу увагу? Якщо немає чудових виконавців, ви приречені.

І як це – бути частиною такого ансамблю?

– Вони придумали половину всього, що є у фільмі. Якщо ви знайдете справді талановитих людей, створите атмосферу, в якій вони почуватимуться впевнено й весело, то отримаєте найкращий матеріал.

Як вам було знову працювати з Меттом Деймоном після стількох років перерви?

– Він справді талановитий. Це піднімає весь фільм. Я дружу з Меттом 40 років, і наші діти – друзі. Чому б нам не проводити час, працюючи разом? Він професіонал, чудовий актор. Я відчув його довіру після перших кількох днів спільної роботи. Метт спілкується так: "Усе гаразд, давайте просто зробимо це". І ти розслаблений, тобі легко, комфортно. У цьому ще одна особливість хороших акторів: вони ніби підлаштовуються.

Віоло, а як ви сприйняли сценарій?

– Моєю точкою опори було те, що я люблю елемент несподіванки. Мені подобається, коли ви йдете сюжетом і точно знаєте, що це мати, вона підтримає свого сина. І раптом з'ясовується, що вона – стрижень. Елемент несподіванки – в тому, що вона не знає, що в ній це є.

Я зіграла багатьох матерів. І кожна з них хоче, щоб дитина сиділа в неї на колінах або щось на зразок. Я зазвичай не бачу сміливості в тому, щоб досліджувати в матері щось, окрім материнства. Але це була майже материнська сторона воїна, яка змусила мене відчути, що я можу прийняти цей виклик.

Як це – бути жінкою в акторському ансамблі, де домінують чоловіки?

– Не знаю, як можна думати про це щоразу, коли входиш до кімнати. Наприклад, я єдина жінка в кімнаті. Я просто є. Ось і все. Мені здається, що твоє завдання як акторки – бути правдивою з персонажем настільки, наскільки це можливо. Створити людину в рамках сюжету, і все. Решта – на совісті інших. Але Бен, Метт, Джейсон Бейтман – чудові хлопці, з якими приємно бути поруч.

 

Бене, що було у Віолі такого, що вирізняло її для вас як режисера?

– Віола написала найпронизливіші частини. Я довго захоплювався нею і розумів, що якось мені хотілось би стати режисером Віоли Девіс. Це було б великою подією. На мій погляд, немає акторки, яка могла б зробити це краще за неї. І ти думаєш: якщо я перебуваю в тому місці, де почуваюся досить упевнено, то можу запросити когось справді великого й розділити це. Цікаво чути, як Віола, така блискуча, проявляє сумирність. Це характерно для небагатьох справді великих артистів. Вони кажуть: "Я можу робити тільки те, що можу". Ти дивишся і хочеш сказати: "Але ж це так добре". Той факт, що у фільмі знімалася Віола, був єдиним способом, за допомогою якого я міг почуватися комфортно й упевнено. І це буде не через те, що я зробив, а через моїх виконавців, а я просто мав відійти з їхнього шляху.

Віоло, зігравши Делоріс Джордан, ви винесли щось із цього досвіду, адже вона виявилася неперевершеною переговорницею?

– Так, я можу вчитися в Делоріс. У сцені, де вона веде переговори, найсильніше те, що вона знає, чого вартий її син і чого варта вона сама. Усе починається з цього. У мене 40-річна кар'єра, але тільки тепер я починаю це розуміти. Я стала артисткою і думала, що потрібно просто виконувати роботу. Але ти отримуєш яйця в обличчя, люди ставляться до тебе, як до лайна, тебе постійно відкидають. Отакі речі і стають певним наративом про те, що бути художником – означає бути готовим до майже жорстокого ставлення. Ти робиш усе можливе, щоб сцена вийшла, навіть якщо доводиться битися об стіну. Але хапаєшся за все, що можеш отримати, особливо, коли починаєш кінокар'єру. Принаймні так було в мене. Це бізнес поневірянь. Рівень безробіття в індустрії сягає 95 відсотків, тому береш, що можеш, погоджуєшся на все, перебуваючи на нижній сходинці драбини. А потім щось змінюється – ти не знаєш, коли це відбувається, – і щось усередині каже: "Ти вартий більшого". Але ти не знаєш, коли це станеться, бо не хочеш втратити роботу.

Делоріс говорить: "Ось чого вартий мій син. Мені не потрібно кричати про це. Я знаю, що я знаю". Якби це було закладено в кожній людині, ми побачили б, як змінюються життя. Але саме цього я навчилася в Делоріс: коли знаєш, що варта цього, то ти варта цього. Це найбільший урок.

На що ви спиралися як актриса, коли втілювали образ Делоріс? Які з рис її характеру визнали найважливішими?

– Найважливіше – її спокійна сила. Водночас це було й найскладніше. Подумайте про це. Коли я про щось домовляюся, то підвищую голос, говорю сердито. Не те щоб я злилася, просто відчуваю, що є голос для переговорів. Ти маєш бути сильною, жорсткою. А Делоріс має незворушність, спокій, який приходить від усвідомлення того, хто ти є.

Коли ви познайомилися з Делоріс? Можете поділитися історією, що допомогла вам краще її зрозуміти?

– Я не зустрічалася з Делоріс до знімання. Я дивилася багато фільмів і багато читала про неї. Вона мені нагадує мою сестру Даяну. Є люди, навколо яких вчиняється хаос, а вони спокійно йдуть крізь бурю. Для мене це Делоріс. Ми з нею розмовляли після завершення фільму.

Цікаво, якби хтось грав мене у фільмі, він міг би сидіти зі мною годинами, міг би прочитати мою книжку. Але він не дізнався би про мене. Тому акторам кажуть: "Ви маєте бути спостерігачем життя". А потім, коли ви проживаєте життя героїні, повинні використовувати все як боєприпаси для своєї роботи. Саме це дає змогу проникнути в патологію персонажа. Бо хіба хтось сидітиме з вами? Чи розповісте ви їм усі свої секрети за два дні, два місяці, три місяці? І якщо розповіси їм свої секрети, то це будуть секрети, які ти схочеш розповісти.

На вашу думку, кросівки Air Jordan сьогодні – це продукт, модна торгова марка, культурний символ чи щось іще?

Віола: Це взуття, яке я час від часу купую доньці. Але це також і символ. Не знаю, чи розуміють люди всю тяжкість того, коли бачать афроамериканця з Північної Кароліни зі скромним достатком, який надзвичайно майстерний і обдарований притому. Але тоді можна буквально створити культурний феномен Air Jordan, бо якщо ви не бачите афроамериканців, то маєте їх побачити. Ви не можете зробити це у своєму серці чи глибинах свого мозку. Ви маєте справді побачити цих темношкірих людей, цю сім'ю, які в буквальному сенсі змогли створити щось настільки визначне. Це символ мрії. Розумієте?

Бен: Це те, про що я навіть не підозрював, доки не почав вивчати питання, розмовляти з друзями, які говорили: "Ти зайнявся чимось справді значним. І ти маєш знати, що йдеться не про кросівки чи баскетбол, а про перевагу темношкірих". Це було корисно для мене. Я знав, що йдеться про велич, геніальність. І те, що я не поділився цим досвідом, було першим, що спало мені на думку. Але мама виховувала мене так: "Подумай, яким це видається для когось іншого?" І тоді я справді усвідомив це й підійшов до справи з цього погляду. Бо в багатьох випадках, коли ти режисер, фільм ніби як про тебе. А тут ідеться про щось інше й більше за мене. І мені справді потрібно відійти вбік. Я хочу бути шанобливим, бо це набагато більше, ніж кросівки чи баскетбольне взуття. Є багато брендів баскетбольного взуття, але вони не мають до Air Jordan жодного стосунку. Бо в основі Air Jordan лежить приголомшливий символ величі для спільноти людей, які, за словами Віоли, не бачили, щоб їх так підтримували. Мені соромно, що я не знав цього від самого початку. Але тепер відчуваю шану й захоплення. Люди роблять свою справу всупереч обставинам і досягають свого.

×