Друкуємо переможця цьогорічного конкурсу "Новела по-українськи" - твір Надії Страшко
Серпень.
Полковник стояв під душем. Відчував, як холодні краплі б'ються об шию і стікають маленькими струмочками по тілу. Полковник дивився на свої руки – дві засушені курячі лапки, на темні прожилки вен, які ніби підсвічувалися на тлі блідої драглистої шкіри, торкнувся вицвілого татуювання на передпліччі – хотів себе запам'ятати.
Потім він довго і ретельно виголював запалі щоки. І не тому, що хотів бути ідеально виголеним, а тому, що без окулярів це було важко зробити. Мружився, щоразу проводячи бритвою. Кілька разів порізався – щетину відростив вовчу. Місце порізів заклеїв шматочками туалетного паперу. Почистив зуби. Причесався. Подивився на себе в дзеркало. Треба було б підстригтися. Пройде! Врешті, йде не на побачення. Полковникові посинілі губи розпливлися в усмішці – він ніколи не впадав у відчай. Взявшись за ціпок, вже надумав виходити з ванної, як знову глянув на руки. Полковникові аж до дрижаків захотілося їх помити, наче вони були брудні від всіх прожитих років. Старий відкрутив кран. З педантичністю хірурга перед операцією милив кожен палець, шкріб зашкарублі долоні, знову мружився і вдивлявся, чи немає під нігтями бруду. Ще раз подивився на себе в дзеркало. Прощавай! – подумки сказав своєму відображенню і клацнув вимикачем.
Кожен крок давався полковникові тяжко. Але він настирно стукав ціпком і шаркання старечих ніг розносилося по великій порожній квартирі. Полковник відімкнув від мережі всі електроприлади, позачиняв кватирки, перекрив вентилі на газ і воду. Перевірив, чи скрізь вимкнене світло і чи зачинений балкон. Полковник став шукати окуляри, але в повному безладі знайти їх знову не вдалося. Він дошкандибав до столу, сів на стільця і майже носом торкаючись аркуша і мружачись, навмання поставив сьогоднішню дату і свій підпис. Взяв ще один аркуш, перегорнув його начетверо і так само навмання нашкрябав кілька рядків. Здається, все.
Серед купи розкиданої на підлозі білизни знайшов майку і сорочку, підняв парадний кітель. Медалі й нагороди тихенько дзвеніли, коли натягав його на сухі плечі. Кітель бовтався на старому, як на тонкій жердині. Полковник зітхнув, поклав до кишені писульку і паспорт – щоб не було ніяких затримок зі встановленням його особи. Відірвав від ранок засохлий туалетний папір на підборідді. Вже коли виходив із квартири глянув на порожній і темний передпокій. Очі й ніс защеміли, але полковник не дав волю сльозам. Рішуче зачинив двері й кілька разів повернув ключ у замку. Дошкандибав до ліфта. Натиснув кнопку виклику. Кілька хвилин чекав, доки залізне черево підйомника долізе на його поверх.
Стулки ліфта повільно відчинилися. І тут полковникові стало страшно. Вперше в житті він боявся. Він обернувся й подивився на двері своєї квартири, ніби чекав, що ось-ось вони відчиняться і… Полковник гірко усміхнувся. Ніхто його не зупинить. Він майже застрибнув до ліфта, натиснув на кнопку останнього поверху.
***
Березень.
Полковник надягнув окуляри, поклав перед собою аркуш паперу, взяв ручку – приготувався писати листа.
"Здравствуйте, Галя и Коля! Привет вам из Симферополя! У нас позавчера состоялся референдум. Теперь мы в составе Российской Федерации. Вы знаете, я долго ждал этого и вот справедливость восторжествовала! Теперь буду получать пенсию. Выше, чем украинскую. А вы еще хотите в Европу?"
Квітень.
"Привет, Галя и Коля! Вчера получил пенсию. Спасибо нашему Владимирычу".
травень.
За вікном навіть ще не сіріло, але в квартирі чулися кроки. Збиралися швидко. Не говорили. Знали, що кожен повинен взяти. Пакували тільки книги, комп'ютер, якісь документи. Мустафа вкидав до сумки стоси паперів, не шкодуючи, що вони переплутаються і зіжмакаються. Одягу брали мало. Там, вже на місці, куплять новий. Взяли лише вдяганку внучки і кілька іграшок. У квартирі було тихо і якось моторошно від звуків, які видавали шухлядки, що постійно відчинялися й зачинялися. Полковник розгублено стояв посеред вітальні. Йому ще й досі не вірилось, що вони це зроблять.
– Тату, збирайся! – поруч кроками прошелестіла донька.
Полковник ніби прокинувся від сну. Він відчайдушно замотав головою:
– Нет, нет, нет, я остаюсь тут. Я не хочу снова жить в Украине. А вы, вы – предатели, – слова з шипінням вилітали з його горла. Полковник задихався від гніву.
– Доведеться вас вивозити силою.
Це Мустафа. У грудях полковника вже не на жарт клекотіло.
Ніхто не переможе старого вояка! Полковник сердито застукотів ціпком до спальні. Щосили гуркнув дверима і підставив під ручку стільця. Прислухався. Було чутно лише кроки. Важкі – то Мустафа, і легенькі, як і в її матері, кроки доньки. Раптом вони затихли. Хтось спробував натиснути на клямку. Полковник зрозумів, що зараз його вмовлятимуть.
– Тату, я вас давно попереджала. Залишатися не можна. Наше життя в Криму закінчилося. Стає небезпечно. В цій квартирі – небезпечно. А ви поводитеся як егоїст. Згадайте, мама пожертвувала своїм родом, аби бути разом з вами, чого коштувало моє одруження з Мустафою. А вам ідея важливіша за ваших рідних. Русскій мір ще покаже себе, – з-за дверей чувся розпачливий голос доньки.
Але полковник сидів незворушно.
– Тату, – донька вже схлипувала за дверима, – тату, я стою на колінах. Якщо вам дорогі наші життя, відчиніть двері. Часу обмаль, нас чекають…
– Все, не хоче – не треба – почувся голос Мустафи. – Ідіть, машина вже біля під'їзду.
– Тату, я тебе не залишу, я перетелефоную, ми заберемо тебе звідси, будь-якою ціною, щойно влаштуємося, ми зуміємо… Чуєш. Зуміємо.
Останні слова вже звучали у передпокої, по тому до вух полковника долетіло клацання замка. Пішли. Полковник посидів ще хвильку, відставив стільця і прочинив двері. Квартира дихнула на нього порожнечею.
По обіді прийшла листоноша – принесла пенсію.
червень.
На годиннику була восьма ранку. Але хтось наполегливо теленькав у дзвінок. Полковник, як тільки міг, тяг свою хвору ногу, щоб швидше відчинити двері. Все, що він пам'ятав, коли вони прочинилися, як якась невідома сила відкинула його до стінки. Полковникові здалося, що у квартиру ввірвався селевий потік, який він колись бачив у Кримських горах. Трохи оговтавшись, зрозумів, що це – не бруд і каміння, а люди. На широких спинах розгледів нашивки. ФСБ. До полковника підійшов старший групи – величезний, схожий на ведмедя чолов'яга:
– Ну здравствуй, дедуля, здесь живет Мустафа Керимов?
– Здесь, – лише самими посинілими губами сказав полковник.
– Не слышу, дедуля, – феесбешник схилився над полковником.
Полковник оговтався і вже впевненим голосом (хоча по тілу ще ходили дрижаки) чеканив кожне слово у балаклаву, там, де мало бути феесбешне вухо:
– Если вы пришли, значит тут.
М'ясисті губи ведмедя роз'їхалися в усмішці:
– Да ты с юмором, дедуля. Ну посиди тихо, – і федерал дружньо поплескав полковника по плечу.
Обшук тривав три години. Заглядали скрізь. Навіть у сміттєве відро. З шафи викинули весь одяг. Порпалися в білизні. Хустки дружини лежали на підлозі красивими мертвими птахами. Туди ж, на підлогу, полетів полковників парадний кітель, дзвінко зацокотівши медалями й орденами.
… Перетрушували книги. Розпороли черево великому білому ведмедю – подарунку Мустафи на день народження внучки. Копирсалися у вазонах, простукували кахлі у ванній. Службісти металися по квартирі, як хорти, але нічого не могли знайти. Полковник мовчав. Його, старого вояка, принизила його ж держава. За яку він вболівав і до якої прагнув. Йому здалося, що копирсаються не в квартирі, а в його душі.
– Это что? – ведмідь ткнув під носа полковникові книгу з чорними цупкими палітурками.
Старий глянув вицвілими очима в прорізи балаклави.
– Це Коран покійної дружини. І ніякого стосунку він не має до діяльності мого зятя Мустафи Керімова. Покладіть, будь ласка, де взяли.
Мабуть, уперше з часів, коли полковник ще юнаком покинув полтавську глибинку, він чеканив кожне слово українською мовою.
– Че ты бурлишь, дедуля? На мове? Я же сказал: сиди тихо. Если б я не видел твои ордена, я б тебе показал мову.
Коран забрали як "вещдок". Полковник у повному заціпенінні дивився на розгромлену квартиру.
По обіді прийшла листоноша – принесла пенсію.
липень.
Нога боліла нестерпно. Ліків не було. Харчі закінчувалися. Уже два місяці від доньки і зятя не було звісток. Хоча вона обіцяла перетелефонувати. Полковник весь час намагався бути біля телефону, аби не пропустити дзвінка. Але в квартирі весь час було тихо. Полковник сам намагався зв'язатися з рідними, але на всіх напрямках було глухо. І взагалі, до кого б він не зателефонував – перш за все друзям, гудки у слухавці казали йому, що з ним ніхто не хоче спілкуватися. Після ФСБшного нальоту він як би став персоною нонґрата. У цьому він упевнився, коли, перемагаючи біль, вийшов із своєї квартири і стукався до сусідів. Хотів попросити, щоб хоча б купили ліків. Проте відчував, як у вічко з-за дверей на нього дивляться, але не відчиняють (полковник і не здогадувався, що федерали завітали не лише до нього). Хвильку постоявши перед броньованими дверима, понуро поплентався додому.
По обіді, як завше, листоноша принесла пенсію.
серпень.
Полковник перестав стукати до сусідів. Мовчав і телефон. Правда, одного разу зателефонували з комунальної служби і нагадали про борг. Полковник мовчки поклав слухавку.
Він голодував уже майже тиждень. Їв по одному сухарику в день. Розмочував його у воді й по крихті ковтав – перед сном, щоб не мучитися голодом вночі. У квартирі панував безлад – старий уже на нього не зважав. Просто жив серед нього.
Єдиною живою людиною, яка його відвідувала, була листоноша. Але й та приходила раз на місяць – приносила пенсію. Останнього разу полковник попросив її купити ліків і харчів, але та грубо обірвала його:
– Да щас! Я вам не дочка и не внучка. Знаете сколько у меня таких, как вы? А если все будут просить?
… Полковник лежав у ліжку без сну. На годиннику давно було за північ. У животі глухо бурчало. До болю хотілося молока – щойно з-під корови, теплого, не "парного", а з-під корови, такого ж як доїла мати в полтавському селі. "Що ж зі мною зробило життя?" – подумав полковник. Він дивився у стелю і згадував, згадував, згадував. Під ранок уже знав, ЩО зробить.
Щойно сонячні промені торкнулися шибок, всівся за стіл, поклав перед собою чистого аркуша й почав писати. Рядки лягали нерівно і часто наїжджали один на один.
Потім він пішов у ванну. Одягнув сорочку (шкода, що вона була вим'ята, полковник цього ніколи собі не дозволяв, але, щоб прасувати її, не було ні часу, ні бажання), парадний кітель. Крім паспорта, у кишені позасовував пачки купюр – щоб покрити витрати на ритуал. Відімкнув від мережі всі електроприлади, перекрив вентилі на газ і воду, позачиняв кватирки. Перевірив, чи зачинений балкон – щоб бува не залізли грабіжники. Вийшов на сходовий майданчик і викликав ліфт – він не хотів, щоб це сталося в квартирі. Тут ще жити його дітям. Натиснув кнопку останнього поверху.
Двері на дах були не зачинені. Налягаючи на здорову ногу, полковник повільно сунувся до краю. Глянув униз – був спекотний час пополудні і людей на вулиці майже не було. Це добре. Менше буде свідків.
Полковник став на край даху, розкинув руки, востаннє подивився на небо і…
***
Листоноша Валя ішла й мугикала щось собі ніс. Сьогодні вона розносила пенсію. Вже хотіла повертати за ріг будинку, як щось важке гупнуло майже перед її ногами. Асфальт заюшився кров'ю. Листоноша несамовито заверещала. Вона упізнала старого полковника.
А полковник уже й не міг здогадатися, що його писульку, у якій він просив поховати його біля дружини Зареми і вчинити з квартирою, як записав у заповіті, ніхто не читатиме. Що ніхто не повідомить про його смерть Галю і Колю. Що ніхто не зважатиме на його ордени й медалі. Що він горітиме разом зі своєю пенсією, розсованою по кишенях, у крематорії. Та найголовніше – він не знав, що їхній рід закінчився. Сім'я Керімових зникла безвісти. Востаннє їх бачили на прикордонному пункті. Але "погранічнікі" все заперечували.
***
… Майору Сідорову ніколи не могло навіть у найпрекраснішому сні приснитися, що він стане господарем чотирикімнатних хоромів у центрі Сімферополя. Недаремно він дав своєму начальству хабара. Власне, хіба це хабар? Він збирав ці гроші на власну квартиру. Майор ходив кімнатами і роздивлявся екстер'єр. Скрізь був безлад. Попід вікнами валялися розбиті вазони, земля і сухі квіти. На столі лежав до половини списаний нерівними каракулями аркуш паперу.
– Зап, запов… т, – майор Сідоров намагався прочитати заголовок. Української він не знав.
– Маш, а Маш! – гукнув дружину Сідоров, яка вже гуркотіла чужими каструлями на кухні. – А что такоє "за-по-в… іт"?
На мить запанувала тиша.
– Должно быть, это по-нашему – завещание! – гукнув писклявий голос із кухні.
Майор усміхнувся кутиками губ і зіжмакав аркуш.
– Ва-а-ась!
Із глибини квартири донісся голос майорші:
– Найди швабру! Будем сейчас убирать весь этот хлам!
Маша із Пскова вже освоїлася.
3 
35413
Коментарі