СТОЯЧИ АПЛОДУВАВ КВЕНТІН ТАРАНТІНО ФІЛЬМУ "ВІВСЯНКИ" ОЛЕКСІЯ ФЕДОРЧЕНКА. 2010-ГО АМЕРИКАНСЬКИЙ РЕЖИСЕР ОЧОЛЮВАВ ЖУРІ ВЕНЕЦІЙСЬКОГО КІНОФЕСТИВАЛЮ, ДЕ КАРТИНА ОТРИМАЛА П'ЯТЬ ВІДЗНАК. НА ОДЕСЬКИЙ ФЕСТИВАЛЬ ФЕДОРЧЕНКО ПРИВІЗ СТРІЧКУ "АНГЕЛИ РЕВОЛЮЦІЇ" – ПРО ПОВСТАННЯ СИБІРСЬКИХ ШАМАНІВ ПРОТИ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ
МИ ПОДИВИЛИСЯ НА ФЕСТИВАЛІ 10 ФІЛЬМІВ. ВАШ СПОДОБАВСЯ НАЙБІЛЬШЕ.
– Пропоную на цьому закінчити, – сміється Олексій Федорченко.
Спілкуємося на терасі готелю "Брістоль", де поселили почесних гостей Одеського кінофестивалю і футбольну команду "Шахтар", що того дня грала в суперкубку України.
Ви казали, що шукаєте акторів на вулицях. Як розумієте, що саме ця людина підійде на роль?
– Спочатку занурююся в матеріал. Коли робив марійську історію, у моєму кабінеті висіли 100 фотографій марійських жінок – від дівчат до бабусь. Потім уже дивлюся на жінку – і знаю: фінська кров точно є.
Сучасна Росія – які це обличчя?
– Про Москву та великі міста нецікаво говорити. Там – казан і все намішано. Мені цікаві корінні обличчя рідкісних народностей – наприклад, в'ятичі. Є село під Кіровим, де вони ще не перемішалися. В'ятичі – це окрема національність. Чи Тамбов – дуже видно тамбовських за вилицями. Трохи прищур мають, очі ледь вужчі. Росіяни переважно напівслов'яни – напівфіни. Від Москви на північ і від Карелії до Ямала жили фінські племена. Коли східні слов'яни прийшли сюди, вони перемішалися. І в кожному росіянину тече наполовину фінська кров. Можна подивитися старі фотографії: обличчя людей із сусідніх російського й марійського сіл майже однакові.
Росіяни знають, що на території РФ живуть ці народи?
– Ніби знають, але й ні. Асиміляція, молодь уже погано говорить цими мовами – скоро це все зникне. Не в цьому поколінні, а, може, в наступному.
Фільм розколов марійську спільноту на два табори. Минуло кілька років, а вони досі перевіряють ним свої стосунки. Хтось каже: це – образа наших жінок, не торкайтеся їх своїми поганими російськими руками. Хтось навпаки: про нас у Росії ніхто не знав, а тепер в усьому світі почули.
Ці народності не люблять росіян?
– Та ні, вони є росіянами. Усі розмовляють російською. Хантийське село сьогодні абсолютно російське.
Молодь дотримується традицій?
– Старші – більше. Моркинський район республіки Марій Ел на кордоні з Татарстаном – це такий язичницький анклав, де священики проводять служіння у священних гаях. Приходять на них переважно літні люди. Молоді – відсотків 10.
Багато з показаних вами ритуалів не збереглися?
– Так. У "Небесних дружинах" із кладовища беруть "мерця" – подушку несуть. Це душу ведуть у дім попрощатися на 40-й день. Приносять, влаштовують п'янку. Досить веселе свято. Потім це все спалюють, а "мерця" відправляють назад, на кладовище. Мовляв: усе, більше до нас не приходь, у тебе – свій світ, у нас – свій. Це ще є. А ось ряджений обряд – коли померлого зображує його друг – мені вже років 15 не траплявся.
"Вівсянки" – це фантастика. Народ фінський був – меря, поруч жили з марі. Від них залишилися назви місцевості. Бо там усі ріки і старі міста мають мерянські чи фінські назви. Москва – це мордовське слово, Кострома, Вологда. Нашим завданням у "Вівсянках" було створити псевдореконструкцію, не набрехавши. Головний спеціаліст із мерянських справ сказав: "Це могло би бути". Нічого не збереглося. Народ 500 років тому асимілювався. Є якісь археологічні знахідки, але писемності вони не мали і зникли. А сама історія – сучасна. У директора паперового комбінату померла дружина. Її треба поховати. (Чоловік із другом омивають її тіло і спалюють за старовинним обрядом біля річки, де подружжя провело медовий місяць. – "Країна".)
Чому вас притягує тема смерті?
– Смерть усіх притягує. Рано чи пізно з нею всі зіштовхнуться. Кажуть, у кіно є тільки дві теми – любов і смерть. Про них варто знімати. Спеціально про це не думаю, але врешті виходить так.
Коли почали цікавитися народностями?
– Навмисне не цікавлюся. Але коли фільм роблю, то повністю занурююся у все, чого він торкається. Наприклад, нещодавно написав сценарій "Малюк" за братами Стругацькими – то займався квантовою фізикою і паразитологією. Чарівна тема. Земля – це планета паразитів.
Люди – паразити?
– По факту – так. За рахунок інших же харчуємося. Непаразитів – 10 відсотків з усіх живих істот на Землі. Ну, це котрих жеруть усі. Є паразити, які паразитують на паразитах паразитів.
Скільки часу проводили в архівах під час роботи над "Ангелами революції"?
– Треба було вже знімати, а сценарію не мав – і я за два місяці написав. Тому працював цілодобово. Ходив до Інституту угрознавства, вивчав архіви, дисертації. Прочитав масу книжок з історії, міфології, обрядів обських угрів, хантів, їхні казки. Шукав фотографії в інтернеті і в музеях. Багато кадрів – це реконструкція реальних світлин.
Про що буде ваш український сценарій?
– Не скажу про що, але час дії – 1942 рік, місце – Полтавщина. Тема важка, про Другу світову війну. Експериментальний фільм. Дуже низькобюджетний.
Ви відрізняєтеся від російських режисерів, бо кажете "Друга світова", а не "Велика вітчизняна". Були на Полтавщині?
– Це – моя батьківщина. Мій тато – українець, а мама – росіянка. Усі літні канікули там проводив. Розмовляв без акценту, полтавським говором, з м'яким "л".
А правда, що ви знаєте марійську мову?
– Неправда. Денис Осокін (сценарист "Небесних дружин лугових марі". – "Країна") її не те щоб знає, але говорить. На майданчику був викладач, який правив мову. Актори отримували російський і марійський тексти, диск зі звучанням. Підбирав дівчат із музичним слухом, тому вчили на ура.
Чому улюбленим жанром у кіно називаєте мікроновели?
– Тому що це улюблений жанр літератури. Книжку написав навіть, "Сірники" – це щоденник у новелах, близько 100 текстів. Маю страх зайвих слів. Пишу оповідання, а потім починаю викреслювати – абзаци, речення, слова. Все стискаю. Коли без жодного слова не можна обійтися – залишаю. Іноді зостається одне речення, що може передати атмосферу чи історію. Зі сценаріями роблю так само.
Спочатку працював у документальному кіно. Коли є неправда в якихось дрібницях – весь фільм розвалюється. Навіть якщо робиш фантастику, у деталях мусиш бути правдивий. Тому свої картини називаю документальними казками. Кожен окремий кадр – це реальність. Але з них створений фантастичний світ.
Знімаю швидко й економно. Гроші рахую, бо є продюсер своїх фільмів. Рідко коли робимо три дублі, зазвичай – два. Хоча, звісно, буває й 10.
Не пропонують знімати пропагандистське кіно?
– Мені – не пропонують.
В "Ангелах революції" мирити хантів і ненців з радянською владою їдуть поети й режисери. Досі так: поет у Росії – більше, ніж поет?
– Плеяда шістдесятників – Вознесенський, Рождественський, Ахмадуліна, Євтушенко – як вистрелила, так і трималася 50 років. Молодих поетів багато, є хороші. Але вершителів дум не назву. Серед режисерів є якісь авторитети – Сокуров, Герман був. До їхніх думок прислуховувалися. Правда, у вузькому колі. Канал "Культура" дивиться два-три проценти населення. Приблизно стільки й знають сучасну літературу та кіно.
Ваші картини виходять у масовому прокаті?
– В масовому – ні. На фестивалях – широко, а у прокаті – в містах-мільйонниках. У кожному є кінотеатр авторських фільмів. Мережам таке нецікаво. Бо кожна стрічка вимагає підходу, а їм простіше взяти за американськими лекалами. Це перевірено й гарантовано дасть якісь гроші. А мій глядач – це приблизно глядач каналу "Культура". Тому, коли хтось виходить із показу, не ображаюся. Бо коли знімаю, про публіку не думаю. То чого вона повинна думати про мене?
Три фільми Олексія Федорченка
"ПЕРШІ НА МІСЯЦІ", 2004
1938 року радянські вчені готуються до польоту на Місяць. Космольотчику Іванові Харламову вдається дістатися супутника Землі. Але його корабель падає в Чилі. Травмований Харламов самотужки перетинає половину планети, щоб повернутися додому. Оскільки програма була секретною, у СРСР його відправляють до психлікарні. Там зваблює санітарку й тікає. Фільм зробили у стилі кінохроніки із секретних відеоархівів КДБ. Тренування космонавтів знімали на центрифугах і тренажерах, де працював Гагарін.
"НЕБЕСНІ ДРУЖИНИ ЛУГОВИХ МАРІ", 2012
23 кіноновели про марійських жінок, імена яких починаються з літери "О". Героїням від 14 до 45 років, а історії про них тривають від хвилини до 10. Лугові марі – фіно-угорський народ, що живе на Волзі у республіці Марій Ел, Росія. Актори розмовляють марійською мовою. Показані жертвоприношення у священних гаях, ворожіння, викопування чаклунами небіжчика. Прем'єра відбулася на Римському кінофестивалі.
"АНГЕЛИ РЕВОЛЮЦІЇ", 2014
Радянська влада хоче налагодити стосунки з повсталими сибірськими народами. 1934-го до них відправляють делегацію із митців-авангардистів. Очолює їх чекістка Поліна-Революція, родом із Криму. Митці показують хантам і ненцям футуристичні п'єси та фільми. Серед лісу влаштовують виставки сучасного мистецтва. Кидають виклик місцевих богам – і стають жертвами ритуального вбивства. Основою сценарію стало Казимське повстання шаманів. Режисер опрацював 400 біографій авангардистів. Бюджет картини становив понад 1 млн євро. "Якби знімав у Москві, витратив би 3,5", – каже Федорченко.
Грошей не прошу. Самі дають
ЩО РОЗПОВІВ ФЕДОРЧЕНКО НА МАЙСТЕР-КЛАСІ
"Перші на Місяці" – про ставлення держави до своїх героїв. Ми робили фантастичну драму у стилі кінохроніки 1920–1930 років. Готовий був тоді написати наукову роботу про її особливості, бо провів півроку в архівах. Вигадували багато фокусів. Обрав найгіршу проявку плівки в країні – вдіківську. Вони завжди робили найбільший художній брак, що мені подобалося. Був їхнім улюбленим клієнтом. Знімали на плівку старими камерами. Комп'ютера не використовували, робили комбіновані зйомки. Кожен кадр – ручна робота. Бюджет – менш як мільйон доларів.
Головне – обличчя. Це біда всіх історичних фільмів, бо на акторів беруть усіх. Але нинішня людина відрізняється від довоєнної. Раніше не було все так намішано. Рязанських можна було відрізнити від тамбовських, бо це – різні національності. Я виходив на вулицю і вказував асистенту на перехожих. Вона запрошувала їх на зйомки. Жодного разу такого не було, щоб хтось не прийшов. І також це був бенефіс Свердловської кіностудії, бо там зберігся анклав радянських облич. Усі військові в кадрі – головний інженер, двірник, механіки.
Задіяв операторів, які працювали над радянським кіно. Такі, що навіть напідпитку можуть знімати гарно і якісно. У фільмі є блок – історія ракетобудування від древнього Китаю. Показували китайські, німецькі, російські сувої (серед них один – про ракети, що були в запорозьких козаків. – "Країна"). Зробили їх самі. Була сторінка літопису італійського філософа-винахідника Джованні Фонтани – про рибу й зайця. У Венеції на фестивалі до мене прибіг науковець: "Де ви взяли це? Жодної сторінки не збереглося, усе згоріло під час чуми 1320 року". Кажу: "У нас збереглося".
Мені дали медаль за заслуги перед космонавтикою. Фільм прийняли за чисту монету. На Першому каналі був закритий показ. Запросив Георгія Гречка (радянський космонавт. – "Країна"). Але той відмовлявся, бо подумав, що це – антигагарінська витівка. Після прем'єри в Москві підійшов до мене чоловік: "Саме так усе й було. Можете мені не вірити, я – водій місяцехода". Він із Землі управляв ним. Сказав, що я дуже точно вловив стан групи науковців. На Римському кінофестивалі стрічка отримала приз за найкращий документальний фільм. Більшість журі вирішили, що це – не ігрова картина. Директор фестивалю Марко Мюллер розумів, але йому подобалася ця гра. Тому він нікому не сказав правди.
У мене хороша атмосфера на знімальному майданчику. Ніхто не підвищує голосу, зазвичай – сміх, жарти. Мат і куріння заборонені, всі одне одного люблять, після зйомок обов'язково народжуються діти.
Інвестору ніколи не брешу. Мовляв, знімемо – і заробимо купу бабла. Говорю, що нічого не заробимо, бо це – фестивальне кіно. Взагалі грошей не прошу. Самі дають ті, хто зацікавлений у якихось іміджевих вигодах – пройтися червоною доріжкою у Венеції.
На Венеційському кінофестивалі Тарантіно обнімався, махав. Два дні ми спілкувалися. Говорив багато хороших слів. Думаю, що хороших, бо мови я не знаю.
5 
35413
Коментарі