Уривки з роману "Забуття" Тані Малярчук
Ми ніколи не зустрічалися (наша зустріч була фізично неможливою), ми не родичі, ми не земляки, ми навіть не однієї національності. Він – поляк, я українка. Він мудрець, філософ у політиці, поет в історії, я ж – людина без особливої професії, маніпулятор словами й ідеями, можу писати, можу мовчати. Ми настільки різні й чужі одне одному, що ніяка розповідь не змогла би поєднати нас в одне ціле, якби не моя ірраціональна впертість.
Я взялася у великих кількостях читати старі газети. На запилюжених шпальтах одноденок найбільше відчувається крихкість усього живого перед всемогутністю часу. Ось воно ще було важливим, заголовки рясніли мріями і страхами цілих народів, велися дискусії, вибухали скандали, друкувалися спростування, аптеки, книгарні й туристичні компанії вміщували свої оголошення, хтось збирав пожертви на скалічених у війні земляків, хтось анонсував літературний вечір, на останній шпальті завжди один-два посередні віршики на патріотичні теми, для душі.
20 червня 1931 року: в Чикаго заарештовано гангстера Аль Капоне. Якусь мить я роздумувала над цією інформацією, намагаючись уявити, що в тому самому році діялося в іншій частині світу, у селах моїх бабів і дідів, приміром, але на гадку спадало лише, що тамтешні жінки не носили спідньої білизни, бо просто її не мали, і регулярно, коли припікало, мусили сидіти вдома, щоб ніхто не бачив, як по їхніх литках стікає ритуальна кров.
Я прочитала некролог під чорним рядком. Видатний історик і видатний політик. Наказав після смерті проколоти собі серце, бо боявся бути закопаним живцем. Прокол серця виконали в австрійському санаторії Вінервальд, тому самому, де кількома роками раніше безуспішно лікувався маловідомий письменник Франц Кафка. Свідками процедури стали донька Липинського Єва і його брат Станіслав. У той самий час, у червні 1931-го, моєму дідові якраз виповнилося 5 років. Його мама, не маючи коней, сама впрягалася в плуг, щоб виорати гектар землі, а замість підпису ставила хрестик. Україна, а точніше, Східна Галичина, їхня батьківщина, тоді ще була частиною Польщі. Моя інша бабця теж уже жила. Її мама мала найкращий голос в околиці, але ним мало хто встиг насолодитися, бо жінка померла одразу після пологів. Удівець, колись заможний хлібороб, залишив доньку на східцях дитячого будинку, а сам загинув від Голоду в 1933-му. Їхня батьківщина – Малоросія, Підросійська, Наддніпрянська, Велика Україна, Українська Соціалістична Радянська Республіка була де-факто частиною Росії. Проте чи можна називати батьківщиною землю, яка вбиває? Я не знаю.
– Українська громада – стадо наївних овець, якими керують вовки. Вона слабка і безпомічна, бо не має своїх лідерів.
– Нові лідери підростають! Ми мусимо стати цими лідерами! – вигукнув Липинський.
– Не смішіть, пане Липинський. Вас, поляка, українська громада першого здасть вовкам. Або з'їсть сама. Українські вівці ще ті м'ясоїди.
Липинський замовк на деякий час, але коли в кімнаті знову притихло, сказав несподівано:
– Польська інтелігенція України не має іншого виходу, аніж як підтримати неминуче становлення української держави.
Присутні поляки, чоловіки у віці, оторопіли. На подібні твердження братів-українців вони мовчки всміхалися б і кивали головами, але стерпіти таке з уст собі подібного їм не дозволяв гонор.
– Не треба бути провидцем, щоб передбачити очевидні речі, вже давно підтверджені історією. Українці, розділені між кайзером і царем, опинилися в ситуації, коли мусять або здатися і загинути як народ, або повстати. В історії немає жодного прикладу того, щоб якийсь народ здався з власної волі.
Український народ – не виняток і здаватися без бою не буде.
У крайнощі не впадають тільки лукаві і боягузи. А людина гідна віддається ділу, заради якого живе, повністю, не шкодуючи ані себе, ані інших.
Без освіти право голосу – пустопорожня цяцянка.
Безпощадність пасувала цьому місту з гірким присмаком журавлиного (або, по-київськи кажучи, клюквенного) квасу і захмелілими від влади очима всюдисущої охранки, яка вже давно стала неодмінним елементом щоденного побуту киян. Клюквенного квасу Липинський вперше скуштував з Іваном Франком, який на ту пору теж несподівано сюди навідався.
Разом із Липинським вони шастали недільним ринком антикварів на Подолі, Франко купував книжку за книжкою, Липинський виймав з його кишені гроші й розраховувався. Сам Франко цього робити не міг: його покручені руки вкрилися жахливими ранами й пухирями від креозоту. Ще він неймовірно смердів і час до часу плів нісенітниці. Київські жебраки виглядали краще, ніж найбільший і найзнаніший галицький письменник і громадський діяч всіх часів. Липинський спостерігав за ним із жалем і острахом. Втратити розум для нього самого було би гіршим за смерть.
Українське громадянство було зайняте мріями про війну. Про неї як про єдину можливість національного звільнення (чи переходу від азійської Росії до європейської Австрії) говорили дедалі частіше. Преса відчутно мілітаризувалась. На Східній Галичині утворилось військове товариство "Січ", складене тільки із самих українців, яке могло в майбутньому стати основою національної армії. "По газетах – пахне війною, – писав Липинському з Києва Чикаленко. – Це наш шанс".
Проте Липинський не поділяв загального ентузіазму. Він погоджувався, що війна може зіграти на руку пригніченим народам, але жертви, які вона принесе, значно перевищуватимуть вигоду. Помруть найкращі, говорив він, а коли прийдеться до будування держави, то робити це не буде кому, бо громадянство як слід не підготовлене. Доведеться бути залежними від зовнішніх обставин, тобто від настроїв мас і рішучості поодиноких людей. Українська ідея ще не визріла, ще не має достатньої кількості послідовників. Ще би років 15.
– Ми з батьком завжди гордилися тобою, – сказала Клара Липинська синові на прощання.
– Ви називали мене дурисвітом.
– Дурисвітами теж гордяться, часом, навіть більше.
Це була їхня остання зустріч.
У лояльність – нехай навіть демократичної – Росії до України Липинський не вірив.
Користуючись званням офіцера, Липинський активно українізовував царські військові частини, хоча, як зауважив хтось із його сучасників, "у большевиків лозунги луччі, ніж в українців". Голота, яка до того нічого не мала, об'єднувалася в банди і робила революцію на місцях, повсюдно спалюючи маєтки поміщиків і заможних селян. Безсилля Центральної Ради тільки посилювало загальний хаос, а президента Михайла Грушевського тепер пропонували повісити на будівлі засідань замість герба.
Віденські каварні раптово спорожніли. Тут з'явилися вільні столики, і за них безцеремонно повсідалися зайди і чужинці. Всі ті, кого вигребло потужною хвилею війни з дна великої імперії на поверхню її руїни. Українці, наприклад. Хто про них ще кілька років тому взагалі щось знав?
Гості голосно реготали, з одягу мали на собі деколи по дві норкові шуби, у торбах дзенькотіло прихоплене з України столове срібло, на жіночих шиях і пишних грудях важніли по кілька золотих ланцюжків із величезними золотими хрестами. Тривало "велике переселення народів", масовий "ісход" української демократії за кордон.
Прибульці поводились у голодному Відні, як великі сеньйори, тринькаючи по готелях і рестораціях державні гроші й забавляючись так, що українців почали вважати за якусь багату націю, десь таку багату, як американці, але значно менш культурну. За ними закріпилася настільки погана слава, що віденські готелярі якийсь час узагалі відмовлялися приймати в себе осіб з українськими паспортами.
У серванті нової кімнати Бомчик беріг шкатулку з "цінними паперами": паспортом, військовим квитком, пенсійною посвідкою, записами "ківності" корів (коли яка була в бика, коли мала народити, коли народила) і двома орденами Леніна за сумлінну працю в колгоспі імені Леніна. Ця шкатулка завжди мене вабила, хоча вже малою я розуміла, що з нею щось не так. Тепер знаю, що саме: цінні папери в нормальних людей були би, як мінімум паперами на землю, на будинок, на якусь власність. А Бомчик не мав таких паперів, бо ніколи не мав нічого свого. Поля, на яких він ціле життя увихався, були не його, конюшина, яку він щоранку косив, також. Навіть будинок, який він власноручно збудував, йому не належав. У 1990-х, коли приватна власність повернулася в Україну, Бомчик міг приватизувати своє домашнє господарство, це коштувало б копійки, і він мав би нарешті справжні "цінні папери", але така перспектива більше Бомчика не спокушувала. Військового квитка й орденів Леніна у шкатулці йому цілком вистачало. Найдивніше, що у війську Бомчик насправді ніколи не був. Під час Другої світової, коли Галичину окупували німецькі війська, він ще вважався замалий – до есесів пішов старший брат. Він надсилав світлини з казарми, де їх муштрували, але не підписував, бо був неграмотний. Одну з тих світлин Бомчик теж беріг у своїй шкатулці. На ній якийсь із підрозділів дивізії вишикувався на тлі гарно вбраної новорічної ялинки, солдати всі усміхнені, хоча декотрим видані шинель і шолом були явно завеликими, вони потопали у своїх мундирах. Новий, 1944 рік, який галицькі юнаки так радісно зустрічали на світлині, не був для них щасливим. Уже за кілька місяців усі вони – разом із дідовим старшим братом – загинуть під Бродами.
А з приходом радянської влади Бомчику якраз виповнилося 18. На комісії, яка мала визначити його фізичну підготовку й направити до війська, він склеїв дурня – трусив перед носом у лікарів рукою, примовляючи: "Рука! Видите руку?! Рука! Ади рука!" Обман вдався, і дурнуватого до війська не взяли, але відправили на шість років у Челябінськ працювати на ливарному заводі. Тут Бомчик переплавляв на зброю звезені з усього Союзу церковні дзвони. Його побратими натомість повтікали в українські повстанці і тинялися по навколишніх лісах, аж доки останню групу не викрили і не перестріляли. В селі заснували колгосп, повідбирали в людей землі й худобу, примусили задурно працювати і здавати державі з власного господарства м'ясо, яйця і молоко. Життя надовго заспокоїлося.
– У Челябінську, – розповідав Бомчик колгоспним фірманам, – я три рази денно купавсі в діжці із золотом.
– А тут – три рази денно в діжці з гноєм! – сміялися фірмани, і Бомчик також сміявся. Він вичищав колгоспні стайні, перш ніж і собі доробитися до фірмана.
Батько мав нездоланну потребу вміти себе захистити. Бомчик такої потреби не мав, хоча саме йому випадала нагода взятися за зброю. Проте свій справжній бій він програв, навіть його не розпочавши.
Коли Бомчик повернувся з Челябінська, в Ліску, де ми пізніше пасли корови, в імпровізованій криївці ще ховалися кілька його побратимів-повстанців. Одночасно засновувався колгосп: у людей забирали землі й худобу, навіть дерев'яні стодоли (мене завжди цікавило, як можна забрати в людини стодолу і перетягнути з одного місця в інше неушкодженою, адже це не сірникова коробка? Через багато років люди ходили колгоспними маєтками і показували пальцем: "Це була моя стодола". – "А це моя"). Багатших вивозили вагонами в Сибір, інші просто зникали, і ніхто не питався, що з ними сталося. Бомчик покірно віддав усе, що з нього вимагали, вдень вичищав колгоспні стайні, а вечорами і на вихідних будував навпроти старої батьківської хати власний дім для майбутньої родини.
Однієї ночі побратими прийшли просити їсти і щось убратися. Вони ледь чутно шепотіли йому знадвору, щоб приєднувався до них, що визвольна справа ще не вмерла, але Бомчик спав дуже міцно – накрився з головою курячою периною – і нічого не чув. Мені він пізніше казав:
– Горобці прилітали деколи під стрихов цвірінькати, але хто того співу дослухавсі, був нежилец.
Більше побратими не приходили. Бомчик до кінця був переконаний, що вчинив правильно. Між рабським існуванням і героїчною смертю він обрав перше, і тільки завдяки цьому вибору стала можливою я.
Сховок повстанців НКВДисти викрили на Зелені свята. Після короткої перестрілки, яку чули всі в селі, закривавлені тіла поскладали на возі біля молочарні і тримали на видноті два тижні – іншим на науку. Місцеві жінки, несучи перед світанком до молочарні ще тепле, щойно надоєне молоко, низько опускали голови і, затамувавши подих, швидко пробігали повз. Серед тих жінок була й майбутня Бомчикова дружина. Якби вона мала більше сміливості, якби зізналася, що на возі лежить її дядько, якби підійшла витерти йому кров з чола і заплющити очі – мене б не було.
Я – нащадок покори і страху смерті. І на мене лягла ціна, яку було заплачено, щоб вижити.
"Російський більшовизм, – писав у щоденниках, – надприродний, тому не зможе приспособитися до життя і провалиться. Але на зміну йому прийде якась інша московська влада, а вони всі для нас однакові. Рабська нація ніколи не визволиться, хіба хтось чужий її примусить це зробити, якийсь німецький чи англійський принц зі своїм військом".
Відсутність могили Липинського дивно впливала на моє сприйняття. Здавалося, що його смерть розлилась усюди в повітрі, і її, різку й задушну, можна відчути на запах, навіть на смак, гірку й несправедливу, сповнену жалю, докору й вини. Позбавлена могили, смерть самовільно вписалася в краєвид. Кістки, переорані трактором за пляшку самогонки, ворушилися під ногами, землею стало страшно ступати.
"Ніякої України ви на зненависті націоналістичній ніколи не сотворите". Його Україна вмерла. Все, що в Липинського залишилося, – це гнів і гордість. У листі до Андрія Жука він розчаровано написав: "Однаково ми з вами тут, на чужині, згинемо, а їздити на курації, виживатись і плодитись в Україні буде всіляка мерзота. Такий закон української природи".
7 
35413
Коментарі