"Патріотизм — останній притулок падлюки"

Недавно в "ГПУ" було опубліковане інтерв"ю з головою Національної ради з питань культури та духовності Миколою Жулинським. Не викликає сумніву, що він уболіває за рідну культуру та мову. В його словах звучить занепокоєність станом справ у цьому напряму руху України в майбутнє. Але з чим же Україна йде у світ вільних і рівних?

В інтерв"ю згадано про "щось на зразок дорожньої карти" — програми дій уряду, спрямованих на розвиток культури. Та чи не доцільно було б організувати широке обговорення цієї програми серед інтелігенції? Причому не обходячи представників корінних етнічних меншин, яких в Україні нараховується не менше, ніж українців.

Адже те, що влада згадує насамперед про українську, а не загальнолюдську культуру, викликає сумнів у можливості культурного відродження нації. Відомий філософ Артур Шопенгауер колись сказав: "Патріотизм — останній притулок падлюки". Україна піднімає прапор навіть не просто патріотизму, а національної відокремленості від сусідів, обумовленої неіснуючою етнічною єдністю. Надто тонка межа відокремлює ці гасла від вульгарного, засудженого світовою громадськістю фашизму.

Наших істориків більше цікавлять виправдання тим злочинам

Після здобуття незалежності замкнена в невеличкому колі, спонукана багатовіковими поневіряннями українська інтелігенція мріяла про рай під знаком вільного тризуба. Але життя тверезе відрізняється від похмілля.

Утім, рухівці розуміли неприйнятність суто націоналістичних гасел у багатонаціональній державі. Вони обережно ставилися до питань мови, національності та історії. "Ми перед євреями тяжко завинили і маємо покаятися", — сказав тоді діяч Руху, поет Іван Драч, який ще за радянських часів мав репутацію націоналіста й розбишаки. Це був приклад розуму та совісті далекоглядного інтелігента, що дбає про репутацію та майбутнє України.

Натомість деякі діячі культури від влади відверто підтримують антиросійські, антисемітські та інші ксенофобські настрої. Вони ладні навіть організувати переслідування за національною ознакою, як це сталося з Театром російської драми ім. Лесі Українки. Замість глибокого вивчення своєї багатої історії, українська історична думка зосередилася тільки на часах гноблення та розрухи. А наших істориків більше цікавлять виправдання тим злочинам, які всупереч (а може завдяки?) патріотичним настроям, чинили бійці Української повстанської армії. Ця ризикована тема уперто мусується. На звернення до влади з вимогами зупинити діяльність організацій, які роздмухують міжнаціональну ворожнечу, пролунало рішуче "ні". Навіть без посилань на брак часу.

Бажаючи приєднатися до цивілізованих країн, що рухаються до глобалізації, Україна намагається нав"язати у внутрішній політиці принципи, які суперечать актуальному європейському вектору. Навіть сусіди з колишнього соцтабору дають приклади цивілізованого законодавчого вирішення проблем захисту мов нацменшин. А Україна уникає прийняття нормального законодавства про мови, яке б розставило всі крапки у затятій, провокаційній дискусії про статус російської мови. Просто треба прийняти закон про захист мов нацменшин, створювати навчальні заклади з мовою викладання не за вказівкою згори, а за статистичною потребою. Не давати приводу для реготу, коли російські передачі "Жизнь прекрасна" зі співами, "История в деталях" навмисно дублюються, а не субтитруюються. Якщо останнє взагалі потрібне. Хоч гроші б порахували — на них краще видати світову класику українською або дати Жолдаку на антрепризу.

×