Давно так дружно не молилась Україна. Не в церквах — удома. Не на свята — буденними вечорами. Матері моляться за синів. Дружини — за чоловіків. Діти — за батьків. Дівчата — за коханих. Моляться за своїх захисників, аби перемогли й повернулися живими. Й усі разом моляться за Батьківщину. Розуміють: зупинити ворога, перемогти його в кривавій борні можна лише праведною зброєю і щирою молитвою.
Не знаю, не певен, чи молиться разом з усіма той, кому насамперед адресовані мої рядки. І якщо молиться, то які слова промовляє й для кого просить милості в Господа.
Минулого літа він міг сказати вирішальне слово в замиренні на Донбасі. Може, навіть зупинити цю війну. Не тому, що святіший за нас, не тому, що має більше віри в душі або менше гріхів на серці. Просто так склалося, що доля вознесла його на високий пастирський престол. Мова про нинішнього предстоятеля Української православної церкви Московського патріархату Онуфрія.
Коли Росія розпочала війну проти України, він був місцеблюстителем УПЦ МП, тобто вже виконував роль її керівника. Приналежність конфесії до Московського патріархату й давала митрополиту Чернівецькому й Буковинському можливість вплинути на перебіг кривавих подій на Донбасі.
Після 1991 року Росія живе під страхом втрати Київської митрополії. Річ не у фінансових надходженнях і не у скороченні підвладних духовних територій. Хоч як би переписували й підчищали московіти історію, головного факту не здолати: їхні дикі краї охрестив Київ. Віру Христову вони отримали з рук Київського патріархату, славу й історію якого потім ґвалтовно привласнили, як на наших очах поцупили Крим. З відходом українських парафій Москва втрачає не лише території — вона втрачає історію. Втрачає право вести своє коріння від Андрія Первозванного, який водрузив хрест на березі Дніпра. Почесне звання апостольської церкви-матері по праву повернеться до Києва, а Московський патріархат перетвориться на заштатну церкву, яких у світі багато. Це удар по престижу, який можна порівняти хіба що з ядерним роззброєнням Кремля.
На цих страхах і мав зіграти місцеблюститель, а потім і глава УПЦ МП.
Формально Онуфрій свій обов'язок виконав. Написав минулорічного 2 березня листа московському патріарху з проханням "возвисити свій голос про збереження цілісності території Української держави" і не допустити "можливе введення в Україну обмеженого контингенту російських військ". І навіть розмістив листа на сайті. Проте публічної відповіді не удостоївся. Замість відповіді, найімовірніше, він отримав від Кирила прочухана й відомчі інструкції. Бо відтоді не робив і найменших спроб підняти голос проти російської агресії та зупинити кров тисяч і тисяч людей, пастирем яких назвався перед Господом.
Я не переоцінюю можливостей Онуфрія. Переді мною — живий приклад простого священика, який сам-один поїхав на окуповану територію, зібрав тіла вбитих українських воїнів, завантажив у машину, усмиривши хрестом і словом натовп озброєних терористів, і вивіз для достойного християнського поховання. Жоден з убивць не зважився заступити йому дорогу. Вага ж слова предстоятеля величезної конфесії у сотні разів більша. Проте митрополит Онуфрій не захотів ним скористатися. Він зрадив свою паству — саме так це виглядає сьогодні.
Не заперечую антивоєнної позиції предстоятеля УПЦ Московського патріархату. Але не можу й не наголосити на її вибірковості. Онуфрій цілеспрямовано й послідовно піддає сумніву лише ту війну, яку веде українська влада. Тобто фактично виступає проти права України на захист від зовнішньої агресії.
Не від Москви, а від Києва він листовно вимагає "вжити усіх можливих заходів для припинення кровопролиття, від якого потерпають мирні громадяни". Не про обурення кривавими діями Кремля від імені "віруючих на Сході" говорить на спеціально організованому круглому столі за участі представників духовенства України, а про те, що "мирне населення регіону вкрай не довіряє Києву", бо "люди бачать жорстоке протистояння".
Митрополит Онуфрій засуджує не вторгнення "обмеженого контингенту російських військ", про яке знав наперед, але факт якого не хоче визнавати досі, а антитерористичну операцію проти агресора і збурених ним сепаратистів. Російських перелицьованих армійців священнослужитель називає "одновірцями і братами", які "воюють за свої духовні цінності", а те, що роблять українські воїни — "братським кровопролиттям".
Тож чи варто дивуватися, що підпорядкований йому "батюшка" з Київщини закликає молитися за "победу русских" і проти "жидо-бандеровской хунты", підкріплюючи проповіді відповідними листівками. Що донецькі священики благословляють заїжджих терористів на вбивство своїх співгромадян, а закарпатські попи московської закваски агітують проти мобілізації до українського війська. Що одеські священики переховують у храмах зброю терористів і організовують святкування річниці терористичної ДНР із залученням донецьких повій. Що служителі українських храмів, підпорядкованих "генерал-полковнику ФСБ Гундяєву" (він же патріарх Кирило. — "ГПУ"), повсюдно відмовляються відспівувати загиблих на Донбасі українських воїнів.
Духовні пастирі в лиху годину завжди ставали на бік свого народу і здобували тим славу і перед країною, і перед Господом. Українець Орест Березовський, якому доля довірила очолити багатомільйонну конфесію, обрав інший шлях. Шлях зради свого народу — саме так сприймають його дії співвітчизники.
Митрополит Онуфрій став предстоятелем УПЦ МП, але не став для її вірян пастирем. Народився українцем, але ганебно провалює випробовування на українство. То чиїм же сином він постає перед Богом і людьми?
На це запитання допомагає знайти відповідь лютневий візит блаженнійшого Онуфрія до Москви. До столиці держави, з якою Україна перебуває у стані війни, він не миру поїхав шукати для своєї пастви. Не кров зупиняти, яка струменить у Дніпро і Волгу. Не кремлівського верховоду совістити, і не патріарха свого врозумляти на виконання Божої заповіді. Онуфрій поїхав припасти до руки Кирила — головного натхненника кривавого "русского мира" у річницю сходження на патріарший престол.
"Ваше Святейшество, Святейший Владыка и Милостивый наш Отец! К Вам, Предстоятелю нашей Церкви, обращаемся ныне мы, на Вас с надеждой и доверием взираем, о Вас, Великом господине и Отце, молимся всегда, а в сей воскресный день — сугубо", — патетично промовляв Онуфрій. Його холопські очі споглядали не співтворця кривавої війни на Донбасі, а духовного подвижника, "под мудрым водительством которого в Церкви и Церковью сделано столько, что один лишь перечень деяний занял бы не одну страницу летописи". Впавши у хвалебний раж, він у многогрішному поплічникові кремлівського фюрера розгледів риси, що уподібнили Гундяєва "равноапостольному и великому князю Владимиру" і "библейскому царю Давиду", про що Онуфрій і сповістив присутніх.
За підлу братовбивчу війну проти українського народу, на яку Кирило благословив Путіна, за смерті, які сіяли російські одновірці на українській землі і до, і під час урочистої промови, блаженний розумом Онуфрій висловив московському патріарху "свою искреннюю любовь, глубокое почтение и сыновнюю благодарность".
От вам і відповідь — ким постає нині перед Богом і людьми митрополит Онуфрій, за батьківським родом Орест Березовський.
Не сином українського народу — він не з ним у лиху годину. Не громадянином країни, яка прийняла його з Господніх рук, — він демонстративно зневажає і живих, і мертвих захисників Вітчизни. Онуфрій — син Кирила. І за помислами, і за ділами зримими. Вірнопідданий ворога України. Підручний руйнівника української церкви та української державності.
Таким увійде в історію. Таким і у пам'яті народній залишиться. Якщо не розкається і не виконає своєї духовної і громадянської місії.
3 
1
Коментарі
6