При його імені пригадується багато хто. І невгамовний Віктор Михайлович Полєсов, який дня не міг прожити без порад старгородчанам Ільфа і Петрова. Й інкогніто зі столиці Хлєстаков, який зумів пошити в дурні ціле містечко. І підприємливий Остап-Сулейман-Берта-Марія-Бендер-Бей. І, нарешті, фольклорний полковник Леонід Брежнєв, без візи якого у війні з Гітлером Сталін не затверджував жодної фронтової операції.
На відміну від цих персонажів, Семен Семенченко сотворив себе сам. Починаючи з імені, яке годиться отримувати від тата з мамою. А ще — він цілком реальна особа. Герой нашого сьогодення.
Був період, коли він викликав загальну повагу й навіть захоплення. Ще б пак: чоловік згуртував батальйон добровольців і повів у бій проти російських загарбників. Людина в балаклаві на певний час стала для нас фронтовою правдою. І ця правда, попри напружену ситуацію на фронті, регулярно з'являлася на телеекранах.
Захоплення почало спадати після картинного відкриття комбатом своїх справжніх імені й обличчя. Це було зроблено в класичних традиціях шоу-бізнесу, і саме під орден від президента. Проте набутої популярності з лихвою вистачило, аби стати депутатом Верховної Ради.
Стрімке, треба визнати, сходження для людини з середньою освітою.
Попри те, що наш герой зробив себе на поточній війні, ризикну припустити: він навряд чи погодився б стати військовим. Надто регламентоване армійське життя. Та й не витримала б його діяльна натура по кілька років чекати присвоєння чергового звання. Семенченко полюбляє швидкий результат: доповів про операцію — оплески, квіти; взяв участь у тій операції — нові погони. Таке можливе лише в добровольчому батальйоні: накупи зірочок — і чіпляй на плечі, бодай щодня, коли маєш час і натхнення. Семен мав і те, й інше.
Як розкопала Тетяна Заровна з "Обозревателя", у першому телевізійному сюжеті в квітні минулого року Семенченко фігурував рядовим. Офіцерське звання — капітан-лейтенанта — спливло у "Фейсбуку" 12 квітня торік. В указі президента України №660 від 21 липня 2014 року про нагородження герой війни з морського несподівано перетворюється на сухопутного капітана. А 1 вересня орден Богдана Хмельницького третього ступеня він приймає вже в ранзі майора Національної гвардії. Ще за місяць, 2 жовтня, постає перед камерою ТСН підполковником. Далі — невеликий збій: у зверненні до виборців 11 листопада він знову називається майором.
Які погони у Семенченка нині, невідомо. Гадаю, не менше фельдмаршальських. Адже Семен Ігорович росте. Він — людина високих амбіцій й історичних масштабів. Саме з висоти цих амбіцій і масштабів він звертається до народу України та її керівництва зі словами "Отечество — в опасности!", які не лунали над нашою землею з часів Сталіна, і пропонує "выходить на связь" із ним і об'єднуватись. Фельдмаршалу, а не "простому комбату, не имеющему допусков", більше пасує стояти й біля джерел Української військової організації (УВО), покликаної об'єднати людей, які "зі зброєю в руках захищали, захищають і мають намір захищати Україну", про ідею якої Семенченко заявив 20 вересня 2014 року.
У депутатах йому нудно. Заступник голови комітету — не його масштаб. Семенченко рветься на фронт — там джерела його слави. Він хоче і, головне, відчуває в собі сили стояти на чолі творців перемоги. І зрештою, це бажання оформлюється в ідею Генерального штабу добровольчих батальйонів. У його голові вона народилася чи занесла стороння бацила, але найголосніше заговорив про нову структуру саме Семенченко.
Очолити Генштаб, який аналізуватиме ситуацію на фронті, відкриватиме на неї очі президенту й вироблятиме для Верховного стратегію війни — це, погодьтеся — рівень Кутузова.
Не знаю, чи встиг наш герой уявити себе в якихось донецьких Філях, схиленим над генерально-штабною картою в оточенні батальйонних командирів, бо вибухнув скандал. Ще один Генштаб — це підрив в умовах війни принципів єдиного командного центру.
Посипалися публічні спростування комбатів Міністерства внутрішніх справ і Національної гвардії про непричетність. Певною мірою отямився й Семенченко. Він став на всіх заставах божитися, що його Генштаб не має наміру підміняти Генштаб ЗСУ. Вони з хлопцями просто збиратимуть розвіддані про ситуацію на передовій, аби потім спільно, може, безпосередньо з президентом, розробляти операції та координувати дії.
Семен Семенченко — з людей неординарних. За ним цікаво спостерігати, як цікаво читати про Остапа Бендера. Бентежить те, що для своєї бурхливої діяльності він обрав театр реальних воєнних дій, де ллється реальна кров реальних людей. Та ще й поривається у головні дійові особи.
Про сумні, часом трагічні наслідки втручань Семенченка у фронтове буття говорять з часу Іловайської трагедії. Не переповідатиму висловлених на його адресу закидів і претензій. Згадаю лиш останній приклад.
В один день з амбітною заявою про створення паралельного Генштабу на адресу Семенченка пролунало серйозне звинувачення. Мовляв, народний депутат обнародував інформацію про відвід українських бійців із Дебальцевого, після чого сепаратисти одразу почали обстріли всіх можливих напрямків відходу, і це призвело до загибелі багатьох українців.
Чи є правда у звинуваченнях волонтерів і скільки її, судити не нам. Не викликає сумніву інше: екскурсійні поїздки на фронт слід категорично заборонити. Особливо людям, які відчувають у собі полководницький талант рівня нашого славного комбата.
6 
35413
Коментарі
5