Днями я спробував було поміркувати на споконвічну тему "письменник і влада". Але не в абстрактному, а в дуже конкретному вимірі - теперішньої України. Адже влада в нас нині ну дуже вже конкретна.
Яким чином діє владна система проти письменника? Що вона може?
Ось декілька найтиповіших методів, що найактивніше застосовуються в нашій країні - від м'якших до жорсткіших.
По-перше, тролінґ, який характерний передусім для інтернету. В українському сегменті Мережі пасуться цілі отари тролів, звані ще "бригадами". Суть їхніх дописів зводиться до крикливо-цькувальних оцінок одного, кількох письменників ("Та никакие они не пысьмэнныкы, никто ж их и читать не читает") чи й цілої української літератури ("Кому нужна вся эта галиматья на свинячьей мове?!"). Усі вони створюють інтернет-шум, такий собі vox populi. Він, ігноруючи будь-які здобутки українських письменників, закидає їм, наприклад, "порнографію", "матюки", "руйнування суспільної моралі", вимагає "захистити наших дітей від їхнього розтлінного впливу", тим самим готуючи можливі репресії.
Наступною, другою, сходинкою є вже не анонімно-троляче, а, сказати б, авторизоване шельмування письменників у пресових виступах, підписаних офіційними представниками влади. Тож у розлогій статті якого-небудь міністра освіти чи "суб'єктивному" блозі якого-небудь губернатора знаходиш раптом власне прізвище у зневажливому переліку позбавлених найменшого літературного обдарування "т. зв. письменників, усіх цих жаданів, винничуків, капранових". Такі публікації стають наче сигналом для владних пітбулів.
Відтак, по-третє, з'являються скарги "громадських і політичних діячів" до органів правопорядку на конкретні, на їхній погляд, кримінальні порушення - увага! - в тексті того чи іншого опублікованого літературного твору. Випадки Марії Матіос та Юрія Винничука в цьому сенсі дуже промовисті.
Станом на травень 2012 року ніхто з українських письменників у в'язниці не сидить і безвісти не пропав. Наш уряд реформаторів лише на початку свого довгого й славетного шляху
Реакцією на скарги стукачів, пардон, "діячів" є, по-четверте, застосування силовими органами т. зв. "перевірки" щодо самих письменників та їхніх родин. І це вже не просто брутальне вторгнення у приватне родинне життя. Це терор - свідомий, спланований і садистський.
Далі справа, здається, поки що не зайшла. Станом на травень 2012 року ніхто з українських письменників у в'язниці не сидить і безвісти не пропав. Наш уряд реформаторів лише на початку свого довгого і славетного шляху.
Однак у мене є й інше запитання, протилежне до попереднього: що в такому разі може вчинити проти цієї влади письменник? Які методи є в нього?
Він може не так уже й мало.
По-перше: зберігаючи автономність та особисту незалежність, виразно демонструвати різке неприйняття режиму - як то вчинив минулого тижня вельмишановний Анатолій Дімаров, послідовно висловлюючись про цю владу не просто критично, а різко критично.
По-друге: публікуватися за кожної нагоди всюди там, де це ще можливо й доцільно.
По-третє: комунікувати з вільним співтовариством не тільки в особах іноземних колег чи політиків, але й - через медіа - з усім громадянським суспільством демократичного світу, постійно нагадуючи про свою країну та її ситуацію.
По-четверте: готувати нову українську весну, формулюючи нові позитивні сенси та мотивації для спротиву, які зможуть об'єднати співгромадян для нових масових протестів.
І по-п'яте: не боятися.
При цьому всьому цілком непогано б написати ще один-два геніальні романи чи хоча б кілька проривних віршів.
3 
1
Коментарі
31